Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 04:27
Цими днями виповнюється 120 р. від дня народження Миколи Зерова – одного з найбільших українців, які зв’язані з Полтавщиною. Напевно чимось особливим володіє ця земля, якимось чаром, про який знали також й інші великі полтавці – Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Маруся Чурай, Леонід Глібов, Микола Лисенко, Василь Симоненко, Олена Пчілка, Іван Падалка, Степан Скрипник, Симон Петлюра...

Микола Зеров - поет-неокласик, літературознавець, блискучий знавець і перекладач античної літератури, дуже любив свою Полтавщину і містечко Зіньків, де народився, любив своїх учнів у Київській українській гімназії, де викладав, любив поетичне слово і рідну мову, яким прагнув присвятити життя. Згадуючи Зерова й Україну тих часів Олександр Филипович (брат поета Павла Пилиповича) писав: «Почався бурхливий 1917 рік. Народи колишньої російської імперії скинули з себе ярмо царату і на місці колишньої «тюрми народів» постали вільні національні держави. Хвиля національного відродження прокотилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету». Не виявив, не встиг випростати крила, мрії в «тюрмі народів» Миколі Зерову втілити не вдалось. За любов до України, класифіковану режимом Сталіна як «контрреволюційна діяльність» у 1935 р. Зерова арештували, понад 2 роки мучили по тюрмах і концтаборах, нарешті в концтаборі Сандармох 9 жовтня 1937 р. Миколу Зерова розстріляли. Один з найвідоміших полтавців ніколи не повернувся до дому.

Колись давно одна талановита українська малярка з тонкою й вразливою душею родом з Полтавщини писала у своєму щоденнику, який вела французькою мовою, що тільки на його сторінках вона відкрита і що тільки в написаному - справжня. Перша частина її щоденника вийшла англійською мовою й так і називається «I am the Most Interesting Book of All» - «З усіх книжок Я найцікавіша». Художницю звали Марія Башкирцева, з Полтавщини на лікування вона виїхала в 14 років, жила в Парижі, там і померла. Залишила світові сповнені меланхолії краєвиди й портрети-символи із закодованою в них таємницею нерозкритого буття. І Марія Башкирцева до дому не повернулась, у 1884 р. вона померла. Україна втратила талановиту землячку, творами якої пишаються нині музеї Франції, Росії, Німеччини, світу.

Гарний і статечний, обдарований митець Михайло Гаврилко – також земляк Зерова і Башкирцевої, побачив світ у місці з красномовною назвою Козацькі Хутори. Спочатку навчався в Миргородській художньо-промисловій школі, потім у Краківській Академії мистецтв і в Парижі, де йому особливо пощастило - дістався до майстерні самого Бурделя. Наука вишліфувала фах митця, але не змінила громадських орієнтирів: Гаврилко був переконаний, що українська культура одна з найдавніших і найбагатших в Європі, їй хотів віддати сили і талант. Хотів поставити пам’ятник Шевченкові в Харкові, створив його проект. Взагалі Гаврилко мав унікальний дар монументального мислення, навіть камерні твори вражають масштабами вкладеної думки. Та не вийшло. У 1920 р. в одному з боїв за незалежність України поблизу Диканьки Михайло Гаврилко загинув.

Зерова, Башкирцеву, Гаврилка, ще сотні талантів Україна втратила. Втрата відчутна і ще й нині нестерпно болить. Як нам їх сьогодні не вистарчає ! Скільки ще українських громадян виїде, загине, не повернеться до дому, скільки ще зневіриться в українській ідеї у виконанні 236 тушок з парламенту, скільки талантів не зуміє себе реалізувати, тому що нинішні малописьменні міністри з найбільшого уряду в Європі забирають у них перспективу, свідомо ігнорують їхні творчі наміри, заперечують право на українську історію, мову, традицію, культуру. Скільки ще десятиліть з України виїжджатимуть її талановиті земляки, щоб віддати свій талант і працю чужині. А потім ми з болем лише констатуємо, що шестеро Нобелівських лауреатів – уродженці України, але покинули її. Покидають, бо не вірять у майбутнє вдома, не вірять своїм політикам, які звіряють годинники за чужим часом. Знову в Україні чиниться замах на інтелект, на майбутніх Зерових. Перед такими, якими були вони – Микола Зеров, Михайло Гаврилко, розстріляні Сталіним художники - бойчукісти, нинішній режим зачиняє двері, адже «профффесура» вирішила, що українського нічого не треба – ні книжок, ні фільмів, ні історії, потрібно тільки вийти на парад під совєтський гімн бажано з портретами тирана і не забути вклонитись його новим пам’ятникам.

Невже і далі замість відкривати українські підручники будемо читати спотворений короткий курс чужої історії й і гнутись під тиском «панятій». Невже і нині, через 100 р. мрія Миколи Зерова «виявляти своє українське єство і випростати крила для дальшого лету» не сповниться ? Сумно.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG