Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 03:49
Сниться мені у снах моя Україна, яку я й пішки сходив і шляхами проїздив. Пам’ятаю , як з бабунею їхав із Зятківець до мами в Ханжонково, на Донбас...Як штовхав мене, чотирирічного, натовп ошалілий під колеса плацкартного вагону...Потім терикони ханжонківські, озера з мастила, жорстокі бійки між хлопчиками з вулиці Шахтобудівної і з селища за балкою. Вже тоді я довідався як зганяли насильно, облавами, десятки тисяч українців на шахти, як жорстоко відривали підлітків з Вінничини, Волині, Хмельниччини від їхніх родин і рідної землі...Ще є мабуть чимало свідків цього і нащадків тих «стахановців» підневільних з усієї України на Донбасі, в Макїївці, на шахті 19-20 в Ханжонково...

А народився я в центрі нашої Вкраїни, між Гайсином і Уманню...Чорнолісся і Трипілля, давні культури. Старе наше село не раз палили на рубежі 17-18 століття татари...Далекі предки мої – Осадчуки, Стороженки, козацькими вільностями й хуторами жили... В селі спочатку греко-католицьку церкву збудували у 19 столітті, а потім вона була православною, врешті сільрадівські атеїсти зруйнували її... Знаю, що мої земляки будували тепер нову церкву. Але чомусь не на старому місці, як звичай християнський велить, а в долині, на «нічиїй» землі...Голод 1932-33 років забрав на моїй рідній Вінниччині мільйон людей...Сюди Сталін переселив кількома хвилями до півмільйона люду з Росії. У нашому селі цілі вулиці були заселені вихідцями чи то з Чувашії, чи з Башкирії. Також нещасні люди були...Боліла у них душа за рідною землею...

Жив я довго й на Закарпатті, де чи не кожне село має свій діалект староукраїнський, що коренями губляться у часах Київської Русі...А казки Карпат, дух їхній народний... Одна казка про Песиголовця, яка вражаюча!, дуже по-сучасному звучить...Бо так здається чомусь зараз, що якийсь страшний, чорний, Песиголовець сьогодні запанував в Україні і немає на нього чомусь хитрого й розумного пастуха з горіхами і кілком...

А чого варта лише одна Лиса гора у Києві, унікальне місце, де збиралися відьми й нечисті з усієї України. Коли ходиш там, аж дрижаки беруть...Невже хоча б вони, оці темні та свої, як не як, домашні сили, сьогодні не можуть допомогти своїй землі позбутися від чужинецької згуби в столиці не то України, не то, хто зна, якої держави?! Свят, свят, свят... Бо якось занепав ніби-то дух сильний український, розгубився тут...Чужі наріччя панують і злі речі творять.

А Крим? Знаю з документів, що, наприклад, у другій половині 17 століття, з 1 мільйона ста тисяч люду тут, українцями було понад 900 тисяч. Про це пише також і турецький мандрівник Челебі...А скільки українців зганяли турки й татари «в ясир» (рабство)...Дорога в Крим, і сам Крим, всіяні українськими кістьми здавна. Були періоди в 16-17- на початку 18 століть , коли щорічно у рабство з України зганяли десятки тисяч люду....Не дивно, що, як пише Агатангел Кримський в «Історії Туреччини», єврей – митник питав у польського посла Михайла Литвина у середині 16 століття на Перекопі - Чи надовго ще стане люду на Вкраїнi? Чи й досi, – мовляв , – не спустiла вона?

Так і хочеться запитати – Агов, чи ще є люд в Україні? Чи ж не спустіла вона? Бо тихо чомусь і німота панує?
  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG