Спочатку було слово. Так написано у книзі, яку у коштовній оправі привселюдно цілував уже практично кожен український політик вищого ешелону.
Спочатку політики, керівники держави, очільники міністерств і відомств кажуть слово, а потім вже відбувається – діло.
Слово, сказане тим, хто має владу, має кілька ступенів впливу.
Воно діє як пряме керівництво для підлеглих.
Воно викликає певні очікування у суспільстві.
Воно формує імідж самого політика.
Воно змінює суспільні уявлення.
Якщо міністр внутрішніх справ Могильов сказав, що «перегороджування проїжджої частини – кримінальний злочин. Будь-який мітинг повинен проходити у законних рамках. У рамках дозволеного! Якщо учасники мітингу заступили на проїжджу частину, перешкодили руху – зробили порушення і мають за це відповідати», то «Беркут» у Львові діяв цілком відповідно до слів міністра.
Цю ж тезу, про відповідальність за перекривання проїжджої частини, промовляв один із керівників Шевченківського райвідділу міліції під час спілкування з пікетувальниками, що вимагали розслідування причин смерті студента Ігор Індила.
Якщо президент Віктор Ющенко сказав багато слів, що викликали певні очікування у суспільстві, але не зміг зробити так, щоб ці слова втілилися у справи, то його імідж зазнав такої трансформації, що фактично зробив його аутсайдером президентських перегонів.
Якщо Юлія Тимошенко дозволила собі у сесійній залі парламенту сказати народним депутатам з фракції партії Регіонів, які вперше випробували свою синьо-білу символіку у вигляді шаликів, що «ви ще на цих шарфах повіситеся», то вона не лише здобула запеклих ворогів для себе особисто, а й істотно зіпсувала свій імідж навіть серед колишніх симпатиків, що примусило багатьох голосувати «проти всіх».
Якщо Віктор Янукович каже, що Голодомор – це «не геноцид», не ознайомившись із усіма документами на які опираються ті, хто стверджує протилежне, то він тим самим дозволяє Дмитру Табачнику стверджувати, що голодомор був у Білорусі, на що немає жодного документального підтвердження.
Якщо Борис Колесніков на зустрічі із журналістами назвав минулу владу «націоналістичною бандою», то чи не означає це, що він вважає бандитами усіх, кого звинувачували у «націоналізмі» і садили за грати, бо вони якраз і боролися за незалежність України, себто за те, зокрема, щоб Борис Колесніков міг стати віце-прем’єром в уряді цієї країни.
Якщо ці політики, і ці міністри, і ці керівники дозволяють собі такі слова, то вони мають знати (бо ж демонструють, що у Бога вірять) – розплата буде неминучою.
А якщо не вірять, а лише демонструють – то ще невідворотнішою.
Бо ж спочатку слово, а потім, як влучно підмітив народ – «…атвєтіш».
Спочатку політики, керівники держави, очільники міністерств і відомств кажуть слово, а потім вже відбувається – діло.
Слово, сказане тим, хто має владу, має кілька ступенів впливу.
Воно діє як пряме керівництво для підлеглих.
Воно викликає певні очікування у суспільстві.
Воно формує імідж самого політика.
Воно змінює суспільні уявлення.
Якщо міністр внутрішніх справ Могильов сказав, що «перегороджування проїжджої частини – кримінальний злочин. Будь-який мітинг повинен проходити у законних рамках. У рамках дозволеного! Якщо учасники мітингу заступили на проїжджу частину, перешкодили руху – зробили порушення і мають за це відповідати», то «Беркут» у Львові діяв цілком відповідно до слів міністра.
Цю ж тезу, про відповідальність за перекривання проїжджої частини, промовляв один із керівників Шевченківського райвідділу міліції під час спілкування з пікетувальниками, що вимагали розслідування причин смерті студента Ігор Індила.
Якщо президент Віктор Ющенко сказав багато слів, що викликали певні очікування у суспільстві, але не зміг зробити так, щоб ці слова втілилися у справи, то його імідж зазнав такої трансформації, що фактично зробив його аутсайдером президентських перегонів.
Якщо Юлія Тимошенко дозволила собі у сесійній залі парламенту сказати народним депутатам з фракції партії Регіонів, які вперше випробували свою синьо-білу символіку у вигляді шаликів, що «ви ще на цих шарфах повіситеся», то вона не лише здобула запеклих ворогів для себе особисто, а й істотно зіпсувала свій імідж навіть серед колишніх симпатиків, що примусило багатьох голосувати «проти всіх».
Якщо Віктор Янукович каже, що Голодомор – це «не геноцид», не ознайомившись із усіма документами на які опираються ті, хто стверджує протилежне, то він тим самим дозволяє Дмитру Табачнику стверджувати, що голодомор був у Білорусі, на що немає жодного документального підтвердження.
Якщо Борис Колесніков на зустрічі із журналістами назвав минулу владу «націоналістичною бандою», то чи не означає це, що він вважає бандитами усіх, кого звинувачували у «націоналізмі» і садили за грати, бо вони якраз і боролися за незалежність України, себто за те, зокрема, щоб Борис Колесніков міг стати віце-прем’єром в уряді цієї країни.
Якщо ці політики, і ці міністри, і ці керівники дозволяють собі такі слова, то вони мають знати (бо ж демонструють, що у Бога вірять) – розплата буде неминучою.
А якщо не вірять, а лише демонструють – то ще невідворотнішою.
Бо ж спочатку слово, а потім, як влучно підмітив народ – «…атвєтіш».
