«Повінь 2008 року у Західній Україні нічому не навчила», - зауважив у Львові високопосадовець з Києва. Звісно, він кинув камінь в город попередньої влади, маючи на увазі, що мільйони гривень скерували не на конкретні справи, а частину грошей просто вкрали. Але висновків справді ніхто не зробив.
У 2008 я якраз була у Шешорах, коли дощ лив без зупину, а громи втомились гриміти, блискавки замінювали одна одну і птахи перестали співати. До біди, казали старожили. Уже де-не-де почало підтоплювати і старший гуцул порадив негайно нам виїжджати, бо вже по обіді каже, ви просто не виберетеся, з маленького потічка буде велика біда. З гір річки уже несли тисячі пластикових пляшок і усілякого сміття.
- Що ж воно таке робиться у природі, що такого лиха наробить людям?
- А це усе наші злі думки, які небо не приймає, тому й повертається до нас, а ще не можна так засмічувати гори, - відповів по-філософськи гуцул.
Ці слова до мене повертались сотні разів. Коли дізналась, що у Шешорах геть змило берег, де якийсь олігарх планував збудувати котеджі, тим самим людей позбавити пасовиська. Була я у затопленому селі Гірське, що на Львівщині, де люди роками ворогують через церкву, у Сокільниках, де захланність через землю не знає жодних меж. Проїжджала через десятки гірських сіл, де вже пообгороджували річкові береги і гори, виставивши озброєну охорону. Місцеві селяни, які роками ходили своїми стежками, уже не мають права туди ступити. Але продають цю землю чужим, бо ті дають великі гроші. Гектари незаконно приватизованих земель місцевими депутатами під мисливські угіддя на Львівщині також закрили шлях людям до лісів.
Злість і негативізм заполонили людські голови. Слова «прошу» і «перепрошую», «будьте ласкаві», «нехай Вам щастить», «тішусь за Вас» навіть у Львові, яке буцім є культурним містом, стають усе більше анахронізмами. А, може, таки мав рацію той гуцул…
У 2008 я якраз була у Шешорах, коли дощ лив без зупину, а громи втомились гриміти, блискавки замінювали одна одну і птахи перестали співати. До біди, казали старожили. Уже де-не-де почало підтоплювати і старший гуцул порадив негайно нам виїжджати, бо вже по обіді каже, ви просто не виберетеся, з маленького потічка буде велика біда. З гір річки уже несли тисячі пластикових пляшок і усілякого сміття.
- Що ж воно таке робиться у природі, що такого лиха наробить людям?
- А це усе наші злі думки, які небо не приймає, тому й повертається до нас, а ще не можна так засмічувати гори, - відповів по-філософськи гуцул.
Ці слова до мене повертались сотні разів. Коли дізналась, що у Шешорах геть змило берег, де якийсь олігарх планував збудувати котеджі, тим самим людей позбавити пасовиська. Була я у затопленому селі Гірське, що на Львівщині, де люди роками ворогують через церкву, у Сокільниках, де захланність через землю не знає жодних меж. Проїжджала через десятки гірських сіл, де вже пообгороджували річкові береги і гори, виставивши озброєну охорону. Місцеві селяни, які роками ходили своїми стежками, уже не мають права туди ступити. Але продають цю землю чужим, бо ті дають великі гроші. Гектари незаконно приватизованих земель місцевими депутатами під мисливські угіддя на Львівщині також закрили шлях людям до лісів.
Злість і негативізм заполонили людські голови. Слова «прошу» і «перепрошую», «будьте ласкаві», «нехай Вам щастить», «тішусь за Вас» навіть у Львові, яке буцім є культурним містом, стають усе більше анахронізмами. А, може, таки мав рацію той гуцул…
