Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 05:34

Гості: Ольга Богомолець, головний лікар Клініки лазерної медицини, співачка, меценат, і Тетяна Логуш, президент благодійного фонду «Мистецька скарбниця»

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)

Ірина Штогрін: Сьогодні Інститут Горшеніна оприлюднив результати телефонного опитування громадян України, у якому виявилося, що тепер все більше українців хочуть допомагати тим, хто поряд, і все більше українців цінують тих, кого ми називаємо «меценатами».

Пані Ольго, у нас, можливо, ще з тих часів залишився такий погляд на благочинність, що, мовляв, якщо хтось щось робить хороше, то це лише для того, щоб досягнути якоїсь своєї мети корисливої, якої зараз не видно.

Для чого Ольга Богомолець і її колеги займаються безкоштовною діагностикою, збирають кошти на те, щоб лікувати дітей, які не можуть оплатити лікування, а їм треба боротися з таким страшним недугом, як онкозахворювання? Для чого робить це Ольга Богомолець?

Ольга Богомолець:
Я не погоджуюся з тим, яким є життя в Україні. Я не готова сидіти і це терпіти та нарікати.
Ольга Богомолець робить це абсолютно з відчуття, тому що вона інакше жити не може.

Я колись знайшла таку фразу в Ейнштейна, яка настільки відповідає моєму життєвому креду, що вона просто розвіяла всі мої сумніви і зробила зрозумілим всі наступні кроки. Він писав про те, що говорив на іспиті, про те, що темряви немає взагалі, її не існує, її неможливо виміряти. Вбиває, коли бракує світла. Так само і холоду немає, а буває, коли бракує тепла.

Я вважаю, що якщо ми можемо сіяти любов, тепло, світло у цьому світі, то таким чином це єдиний шлях свідомої боротьби зі злочинством, яке нас оточує. Тобто, як тільки добра більше буде, то зла стане менше.

Це мій шлях і мій вибір абсолютно свідомої зміни того суспільства, в якому я живу, всіма можливими шляхами. Я не погоджуюся з тим, яким є життя в Україні. Я не погоджуюся. Але я не готова сидіти і це терпіти та нарікати. Я ні на що не нарікаю. Я свідомо кожного дня щось трошки змінюю.

-Як може сформуватися подібний на Ваш погляд в людині? Що це? Це виходить з родити, з сім’ї, це, можливо, якась схильність особиста? Як Ви бачите це?

Ольга Богомолець:
Я можу розповісти декілька дуже кумедних прикладів, які справді відбувалися, які мені власне надавали сили і бажання. Бо інколи, коли б’єшся в зачинені двері, то руки, просто крила опускаються.

Коли був благодійний тур по всій Україні, коли я їхала і дивилася дітей-сиріт, то навіть ті журналісти, які мене знають вже давно, коли були інтерв’ю, коли були якісь розмови, прес-конференції в кожному обласному центрі, то наприкінці інтерв’ю вони кажуть: ми розуміємо, ця прес-конференція, але ж ти йдеш балотуватися далі на вибори. Тобто, віри в те, що цей тур благодійний робиться, від щирого серця, а не для того, щоб балотуватися на наступні вибори, не було навіть у близьких людей.

Коли ми захищали парк Богомольця, в якому вирубали дерева, парк, який посадив мій прадід, навіть мої друзі з інших міст, які мене знають, мені телефонували і кажуть: молодець, ти воюй-воюй, ми ж знаємо, що ти там збираєшся будувати свою клініку. Я питаю: яку клініку? А вони кажуть: а тоді чому ж за нього боротися?

Тобто, розуміння того, що можна боротися заради пам’яті своїх предків, щоб зберегти могилу прадіда, зберегти парк, якось воно пропало.

А якщо ми згадаємо піонерські часи, коли треба було перевести бабусю через дорогу, принести води з криниці?

Ваше запитання було: яким чином спонукати людей до цього? Дуже легко. Був у мене в Житомирі концерт. В Радомишлі етнопарк, який ми будуємо, де буде Музей української домашньої ікони, де стільки перепон, що просто важко собі уявити: і землю не дають, цеглу у вікна кидають, на території трактори топлять п’яні робітники у воді. І я на концерті, бо вже в мене сил не було, кажу: якщо у вас є бажання, а це від вас недалеко, приїздіть і будемо працювати разом.

Що Ви думаєте? Я собі далі поїхала по Україні, а мені дзвонять з Радомишля на наступні вихідні і кажуть: тут «джипи» якісь приїхали. Приїхали люди з Житомира, господарі фірм, приїхали з родинами, з лопатами, з квітами, з рослинами. Приїхали раз, приїхали два, я потім їм зателефонувала і подякувала. Приїхали просто працювати.

От це те, як воно має робитися. І практично всі, хто до нас приїздить в етнопарк, запитують: коли ви запуститеся? Я відповідаю: давайте щось робіть, і тоді ми запустимося скоріше.

Тому я думаю, що коли люди починають бачити, що кожна людина самостійно може змінити щось, тоді хтось долучається.

-Пані Логуш, 10 років завтра «Коронації слова». Є бізнесова структура, яка собі займається своїм бізнесом в Україні. І чомусь, з якихось причин ця структура і Ви особисто витрачаєте сили і кошти на те, щоб підтримувати сучасну українську літературу.

Ми от намагаємося з’ясувати, для чого це роблять меценати? Ми шукаємо оцей корисний мотив, для чого хтось робить добру справу? Для чого?

Тетяна Логуш
Тетяна Логуш:
Я думаю, що тут справа саме в панові Логушу, людині, яка закохана у книжку.
Мабуть, якась особиста сатисфакція. От отримуєш задоволення, але страждають всі близькі. Мені і син дзвонить: ну, мамо, у тебе навіть хвилинки немає, щоб зайти і запитати, як внучка, як там дитина. Але це вже таке, особисте.

Так, фірма «Kraft Foods Ukraine» і Юрій Логуш підтримують дуже багато благодійних проектів: меценатських, культурологічних. Я думаю, що тут справа саме в панові Логушу, людині, яка закохана у книжку. Він просто є таким регентом, він є таким сподвижником, який страшенно любить літературу. Він настільки знається на літературі, що хто б його не запитав – це ходяча енциклопедія. Він тобі знає 1920-их років, 1930–их років, початки, переклади. Тобто, він може спокійно викладати. Так як він професор, то він може не тільки викладати економіку, економетрику, а також і літературу.

Наразі пані Ольга буде у нас завтра співати. Я дуже вдячна. Збираються всі такі свої люди.

-Але сам бізнес виграв від «Коронації слова»? Ви, може, гроші на ній заробили?

Тетяна Логуш:
Перші наклади були десь 500 книжечок. Зараз у нас є Люко Дашвар, видається накладом у 75 тисяч.
Може, не настільки гроші. Але, подивіться, видано вже дуже багато книжок. Це 10 років. Перші наклади були десь 500 книжечок. Зараз у нас є Люко Дашвар, видається накладом у 75 тисяч. Це наш український бестселер.

Я думаю, що якщо є там логотип шоколаду «Корони», то скільки людей перечитають… Зараз уже Росія перекладає «Молоко з кров’ю». Це Люко Дашвар.

А почалося все з того, що пан Юрій сказав, що в 1930-их роках було знищено 233 письменників (ми це перерахували ) і поетів. І він вважав би себе найщасливішою людиною, якщо дійсно на місце цих письменників він поставить нових.

Вже практично у нас цих 10 років, що коронація слова, навіть 20 років, сучасної літератури як такої не було. Були класики, які ще залишилися, але вони перевидавалися. І щоб сам оцей зріз сучасного сьогодення, наприклад, коли пишуть зараз підручники з української літератури, то от з Дніпропетровська нам дзвонили і кажуть: дайте нам якісь дані, бо саме у вас є, от ви збирали.

-Це правда. Саме «Коронація слова» проявила сучасну літературу. Вона була, але вона була не проявлена.

Наразі ми маємо слухача.

Слухачка:
Пані Богомолець, скажіть, будь ласка, як нам достукатися до тих мільярдерів, щоб у кожному місті збудувати притулочки до безхатченків?

Розумієте, стоять на зупинках і їдять з бачків для сміття. Ну, це ж неможливо, щоб люди були, як тварини.


Ольга Богомолець:
Якщо говорити про категорію людей, які ходять і їдять зі смітників, то це люди з певними психологічними ускладненнями. Не кожен з цих людей погодиться жити у будинку.
15 років тому я працювала ще у міському шкірвендиспансері коло вокзалу. У нас на території диспансеру жило 8 бомжів. Як молодий лікар, молода людина я намагалася якось втрутитися в їх життя і їм допомогти. Ми їх годували, допомагали, а потім почали з ними спілкуватися. І з’ясувалося, що у кожного з них є родина, є діти, є дружина, є місце, де жити. Ми зібрали гроші і двох з них відправили додому. І що ви думаєте? Через три місяці вони знову втекли з дому.

Якщо говорити про категорію людей, які ходять і їдять зі смітників, то це люди з певними психологічними ускладненнями. Не кожен з цих людей погодиться жити у будинку, який йому буде збудовано, не кожен з цих людей погодиться ходити на роботу, працювати щодня.

Як у США є ковбої, які живуть у степу, їздять верхи і не визнають певних соціальних стандартів, є категорія серед бомжів людей, які ні за які статки, гроші не погодяться прийняти цей спосіб життя.

-Але в той же час є люди, які просто потрапили в таку страшну ситуацію. І тут суспільство мало б нормально реагувати.

Ольга Богомолець:
Це інше питання. І це державна програма. Але таких людей, що цікаво (я також, коли на той момент очолювала Комітет соціального захисту і медичної служби міста Києва, маю цю всю статистику щодо бомжів), які втратили житло і не мають, де притулитися, значно менше.

Що ж до таких людей, то має бути безперечно розроблена державна програма на рівні того району, того селища, де вони мешкають…

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Ваша думка

Показати коментарі

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG