Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 12:52

На п’ятому місяці перебування Президента Віктора Януковича при владі навіть його соратники починають потроху усвідомлювати, що увесь попередній ентузіазм команди пішов у «гудок». Ейфорія перемоги не може бути вічною, і перші (але далеко не останні) заміни в Кабінеті Міністрів чітко вказують на те, що десь на початку осені «януковичі» будуть готові шукати перших «цапів-відбувайлів» у своїй команді, щоб відвести удар від Президента за відсутність реформ в Україні. Адже задекларувати їхню необхідність дуже просто, але ось виконати хоча б щось, не маючи ні перед цим, ні опісля жодної конкретної програми насправді нереально.

Цікаво, скільки президентів і яких політичних кольорів мають ще змінитися в Україні, щоб владні еліти нарешті усвідомили, що реформувати недієздатну систему, котра базується на фундаменті, закладеному в радянські часи, неможливо.

Наразі виглядає так, що і всі спроби Президента Віктора Ющенка і Віктора Януковича від самого початку були запрограмовані на провал, оскільки, не змінивши самої колишньої системи, нічого в Україні змінити не вдасться.

Образно кажучи, якби український народ після перемоги в 2004 році Помаранчевої революції зруйнував «Бастилію» діючої системи влади, а не задовольнявся лише рокіровкою Кучми на Ющенка, то не тільки на Банковій сьогодні не було б Януковича і його команди, а й Україна стала б абсолютно іншою.

Хоча «януковичі», перебуваючи в довготерміновій ейфорії від здобутої перемоги, по суті потрапили в ту ж саму пастку, що і команда Ющенка. Колишня система радянського зразка, навіть при посиленому намаганні її реанімації, в жодному разі працювати не буде.

Форсоване зближення з Москвою також не дасть очікуваних наслідків. Адже й зараз уже видно, що «донецькі» не готові поступатися безкінечно своїми бізнес-інтересами в Україні «кремлівським».

А що після цього буває, можна повчитися на досвіді нині опального в Москві білоруського президента Олександра Лукашенка. Москва не зараховує минулих заслуг із тотальної здачі інтересів вподобаної нею країни. Вони не становлять для неї жодних політичних активів.

Росії необхідні все нові і нові поступки, якщо ж ні, то, дуже легко з її милості потрапити у немилість.

Зачищена територія

Біда українців у тому, що вони здобули свою незалежність після століть російського панування, не кажучи вже про всі інші попередні. Фактично на «газоні» української державності століттями нічого не сіяли, а лише нещадно виполювали траву, залишаючи при цьому бур’яни.

Якою може бути якість народу, якщо його більше п’ятисот років методично винищували – захоплювали у полон, вивозили на невільничі ринки Кафи і Боспору, засилали до Сибіру і на Соловки, морили голодом, примушували до еміграції найяскравіші і найбільш пасіонарні постаті, здорових, ініціативних, освічених і діяльних його представників?

Власне, «совок» лише спромігся завершити розпочатий значно раніше процес, і хоча на початку ХХ століття український народ і повстав за свою свободу й незалежність, але історичні обставини і склад тогочасних політичних еліт виявилися фатальними чинниками невдачі.

Українська зачищена територія наводить деяких недоброзичливців на думку, що українці за своїм національним менталітетом не є державотворчою нацією. Хоча приклад Майдану-2004 геть перекреслює ці надумані твердження.

Українці довго «розгойдуються», але коли визрівають реальні передумови для спротиву, то їх уже нічим не зупинити. Осінь-2010 цілком може висунути на передні позиції нових, активних і перспективних політиків. Політиків, котрі будуть здатними не лише організувати народні маси, а й направити акумульовану колективну енергію народу в правильне і конструктивне русло.

Звісно, що в 2010-му неможливо повторити Майдан-2004, але приклад більше ніж п’ятирічної давнини масових мирних протестів в Україні наочно доводить, що методи, котрі було застосовано під час Помаранчевої революції, виявилися ефективними.

Майже 20 попередніх років всі, хто отримував владу над Україною, користалися тим, що державі так і не було створено потужних і впливових профспілок. Бо ті, які продовжили своє існування від радянських часів до цього часу, трансформувались від «школи комунізму» до захисту інтересів правлячих олігархічних кіл. Хоча офіційно вони, звичайно, цього і не декларують.

Крім повторення Майдану, існують й інші шляхи, ефективність яких перевірена досвідом. Мова йде про страйки. Щонайменше галузеві, котрі можуть перерости у загальнонаціональний страйк.

І якщо політична система в Україні вибудована таким «дивним» чином, що вибори можуть нічого і не вирішити, то вся енергія та сила спротиву українського народу здатна вилитись саме у страйки. Тим більше, що діюча влада «януковичів» своїм проектом Трудового кодексу сама створила для цього усі передумови.

Очевидно, що ситуація в Україні може змінитися лише за активної зміни якості народу, а також і еліти. Відповідальність і активність інтелектуалів та інтелігенції, помножена на сміливість і солідарність українського народу, цілком здатні привести до позитивних політичних змін в українській державі.

Не плутати «Бастилію» з Банковою

Можна пригадати, що під час Помаранчевої революції 2004 року дехто навіть закликав до штурму Банкової як оплоту усіх бід і негараздів українців. Але не потрібно плутати «Бастилію» з Банковою.

Нині необхідно штурмувати і намагатися змінити саму систему влади, а не її видиму політичну атрибутику. Адже українська «Бастилія» є куди більш захищеною, ніж французька, і вона вже неодноразово показала свою унікальну здатність перефарбовуватись і перелицьовуватись під поточні потреби сьогодення, при цьому ні на йоту не змінюючи свою сутність.

«Бастилія» системи влади і її публічні представники зацікавлені в проведенні в Україні антиселекції, наочні наслідки якої можна спостерігати скрізь. Щоб було кому стояти біля мартенів, спускатися в шахти і працювати не на своїх полях.

Звідси і безкінечні низькопробні телесеріали і тупуваті телешоу на телеканалах. Звідси й бажання перетворити українців на позбавлених індивідуальності безликих і слухняних зомбі, без жодних ознак моралі і національної приналежності.

Модифікований раб поставлений системою у такі умови, що він мусить відпрацювати все своє життя за жебрацьку заробітну плату на благо свого господаря і на цьому закінчити свій життєвий шлях, так і не доживши до пенсії.

Але вся проблема у тому, що українці самі вибирають цих політиків. Самі намагаються перекласти на них вирішення проблем, які ті і не збираються вирішувати.

Внутрішній український світ, розколотий і подрібнений на скалки внутрішніх особистих бажань, виживає у режимі безнадійності. Вживлення у душі українців бацили неможливості щось реально змінити в країні особисто нівелює будь-які серйозні бажання брати участь в опорі режимові, утверджуючи цим стійкість самого режиму, котрий тримається на відчуженості мас від власного майбутнього. Україна пливе по хвилях історії з покірністю приреченого на повну нівеляцію народу, якому все байдуже, окрім мінімального фізіологічного виживання на короткотерміновий період.

Однак прихід «януковичів» до влади цілком спроможний стати тим каталізатором, котрий змусить українців зробити остаточне рішення і остаточний вибір. Адже має прийти усвідомлення, що, допоки залишатиметься функціональною «Бастилія» дещо модифікованої системи, породженої радянською владою, ні про яку повноцінну державність України взагалі не варто говорити.

Бо, як наочно показав увесь історичний досвід незалежності України, заміна в президентському кріслі Леоніда Кравчука на Леоніда Кучму, Леоніда Кучми на Віктора Ющенка, Віктора Ющенка на Віктора Януковича без зміни системи влади весь час приводить до одних і тих же самих невтішних результатів.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG