Доступність посилання

12 Грудень 2017, Київ 12:48

Київ – Будь-який народ особливо гостро реагує на територіальні втрати. Це те, що він найменше готовий подарувати своїм політикам. Це однозначно вважається національним злочином і про нього пам’ятають століттями, століттями ж піддаючи імена таких політиків прокляттям.

У цьому сенсі сумнозвісні Харківські угоди Партії регіонів, що загрожують втратою південних регіонів України, для тієї частини нинішньої керівної верхівки, що ще не втратила здатності мислити й за межами скороминущих бізнес-інтересів, є важким тягарем. Ці регіонали розуміють, яку страшну відповідальність вони на себе взяли, на відміну від тих, хто про це вже забув, уважаючи зраду державних інтересів лише вдалою бізнес-оборудкою. Адже регіонали поділяються на дві категорії: фігурально виражаючись, на тих, хто знає, що таке вибухівка і які вона має властивості, й на тих (їх у Партії регіонів абсолютна більшість), хто цього не знає і тому спокійно сидить на діжці з великою кількістю вибухівки, та ще й смалить цигарку. Їхнє щастя в тому, що вони позбавлені знань і уяви про наслідки.

Народний депутат від Партії регіонів Володимир Зубанов, поза сумнівом, належить до інтелектуальної меншини своєї партії, бо добре знає і уявляє про що насправді йшлося на Харківських переговорах, які правильніше було б назвати Харківською капітуляцією. Ось чому саме в цих людей незрідка з’являється потреба у виправданні. Вони починають шукати «об’єктивні» обставини, що змусили їх піти на зраду національних інтересів, шукають те, що правники називають «нездоланною силою», маючи на увазі буревій, повінь, землетрус і т.д., себто стихійні лиха, проти яких людство є безсилим.

А Володимир Зубанов заходився шукати «нездоланну» політичну силу, що зробила Харківську капітуляцію нібито неминучою. Зокрема, щодо продовження ще на 30 років перебування російського окупаційного флоту в Севастополі і Автономній республіці Крим.

Зубанов знайшов такі «виправдання»: по-перше, у 2017 році Чорноморський флот, мовляв, усе одно з української території не пішов би, а вигнати їх ми не можемо; по-друге, може бути ще гірше: «На прикладі острова Зміїний московські юристи сьогодні вже підготували листи до Гаазького суду, де йдеться про те, що Севастополь ніколи не входив до складу Криму і ніколи йому не передавався».

А як насправді?

Шкода, що навіть найрозумніші депутати від Партії регіонів демонструють таке кричуще невігластво у найважливіших державно-політичних питаннях.

Прикро, що рівень компетентності членів парламенту є настільки низьким. Чи варто тоді дивуватися, що потенційно чи не найбагатша країна Європи не може сьогодні проіснувати без іноземних подачок?

Теза Зубанова, що «Севастополь ніколи не входив до складу Криму», нічого спільного з реальністю не має. Як у складі Росії, так і в складі України місто Севастополь в адміністративному відношенні було частиною Криму. Не заглиблюючись у древню історію, можна впевнено стверджувати, що принаймні після 1944 року (коли було зліквідовано Кримську автономну радянську соціалістичну республіку в складі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки) Севастополь входив до складу Кримської області Російської Федерації. У 1948 р. Севастополь став містом республіканського підпорядкування РРФСР, але зі складу Кримської області його вилучено не було. Всі адміністративні структури Севастополя підпорядковувалися керівним адміністративним органам Кримської області: УВС Севастополя підпорядковувалось УВС Криму, управління освіти Севастополя управлінню освіти Криму, управління охорони здоров’я Севастополя – обласному управлінню Криму і т.д.

А враховуючи, що СРСР був партійною державою, то важливим є те, що Севастопольський міськком КПРС входив до складу Кримського обкому КПРС. Для порівняння: коли місто Москва отримало статус окремого адміністративного регіону, Московський міськком КПРС перестав підпорядковуватися Московському обкому КПРС, а почав виконувати вказівки безпосередньо ЦК КПРС. Те ж саме сталося з Ленінградом. А коли Володимир Щербицький виділив Київ в окрему адміністративну одиницю, то Київський міськком КПУ з-під керівництва Київського обкому перейшов під керівництво безпосередньо ЦК КПУ.

Але наймогутніший доказ тут такий: як до 1954 року (року передачі Криму зі складу РФ до складу України), так і після 1954 року і аж до 1991 року севастопольці вибирали своїх депутатів до Кримської обласної ради. Мешканці Вашингтона не можуть вибирати губернатора штату Каліфорнія, бо місто Вашингтон не входить до складу Каліфорнії. Мешканці Києва нині не можуть вибирати депутатів у Київську обласну раду, бо Київ не є частиною Київської області. Після 1954 року нічого для Севастополя не змінилося, бо він став містом республіканського підпорядкування УРСР у складі Криму (раніше він був містом республіканського підпорядкування РРФСР у складі Криму).

Нардеп Зубанов може взяти том Великої радянської енциклопедії, виданий за часів Брежнева, знайти там статтю «Севастополь» і прочитати: «Севастополь – місто республіканського підпорядкування УРСР у Кримській області». А цю енциклопедію редагували в СРСР не тільки науковці, а й «найкомпетентніші» органи…

Між іншим, усіх радянських командувачів Чорноморського флоту після 1954 року, відповідно до радянського законодавства, враховуючи місце їхньої служби й прописки (Севастополь, Кримська область, УРСР), почали вибирати депутатами Верховної Ради УРСР, а не РРФСР, як до 1954 року. А дрібніших адміралів цього флоту (прописаних у Севастополі) продовжували вибирати депутатами Кримської обласної ради (що було абсолютно неможливо, якби Севастополь не належав до Кримської області).

Чи варто реагувати на московські «жахалки»?

Нардеп Володимир Зубанов повторює безвідповідальні заяви московського мера Юрія Лужкова про те, що нібито місто Севастополь в 1954 році не передавалось Україні, бо не належало до складу Кримської області, а тому його, начебто, треба було передавати окремо, що не було зроблено.

Вигадки Лужкова вже багато разів спростовано на юридично-документальному рівні. Кримську область в 1954 році передали в її повному адміністративному складі (разом з її невід’ємною адміністративною частиною – містом Севастополем). Ніякої потреби передавати частину окремо від цілого не було. Екс-міністр закордонних справ Російської Федерації Ігор Іванов, виступаючи свого часу в Державній Думі, сказав депутатам: «Ніяких юридичних підстав повернути Севастополь немає».

Але російських дипломатів нардеп Зубанов не слухає, він слухає всіляких авантюристів, що лякають його міжнародним судом, куди Росія не звернеться, бо не має жодних шансів його виграти. На відміну від острова Зміїний, питання про Крим і Севастополь не є спірним. Воно є безспірним.

І це в 1993 році підтвердила Рада Безпеки ООН, що всупереч рішенню тоді ще Верховної Ради РФ про «російський статус» Севастополя, заявила, що Севастополь є частиною території України. Між іншим, Російська Федерація є постійним членом РБ ООН і має там право вето. Але жодних заперечень з її боку в 1993 році не було. Хотілось би мені бачити того московського «генія», який за таких фактичних і юридичних обставин спробує поткнутися до міжнародного суду.

Тож не варто пануЗубанову лякатися самому і лякати український народ. А виправдань зраді у формі здачі частини національної території немає і бути не може, хоч би скільки Партія регіонів їх не шукала.

P.S. Севастополь перестав адміністративно бути частиною Криму тільки в 1991 році, колі в складі незалежної України набув статусу окремого адміністративного регіону Української держави.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG