Доступність посилання

24 Жовтень 2017, Київ 02:24

Оксана Пахльовська: для характеристики нинішнього періоду в історії України достатньо одного слова – «чума»


Оксана Пахльовська

Відомий культуролог, професор римського університету «Ла Сап’єнца», лауреат Шевченківської премії Оксана Пахльовська – про Україну і той етап, який вона сьогодні переживає

Біографічна довідка

Оксана Пахльовська – відомий у світі культуролог, письменник, професор, цьогорічний лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за книжку «Ave, Europa». Дочка української письменниці-шістдесятниці, поетеси Ліни Костенко.

Оксана Єжи-Янівна Пахльовська народилася у Києві 18 вересня 1956 року. Закінчила Московський університет імені Ломоносова за спеціальністю «Італійська мова і література», аспірантуру Інституту літератури Національної Академії наук України. Доктор філологічних наук. Живе і працює в Італії.

Оксана Пахльовська – професор римського університету «Ла Сап’єнца», завідувач кафедри україністики при департаменті європейських та інтеркультурних студій на факультеті літератури і філософії. Науковий співробітник відділу давньої української літератури Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Перекладач і дослідник італійської, іспанської та провансальської літератур.

Оксана Пахльовська є автором численних студій із історії давньої і сучасної української літератури. Вони надруковані в Україні та за кордоном італійською, англійською, польською, російською та іншими мовами.

Оксана Пахльовська займається також проблемами демократичної трансформації та культурної і політичної євроінтеграції центрально-східної Європи.

Член Директивного комітету Італійської асоціації українських студій, член Італійської асоціації славістів, член Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Також була членом редакційної ради журналу «Сучасність».

Оксана Пахльовська – автор збірки віршів «Долина храмів». Працює в галузі поетичного і прозового перекладів. Перекладає з італійської, іспанської та старопровансальської мов. Зокрема, переклала твори Федеріко Ґарсіа Лорки, Джузеппе Унґаретті, Сальваторе Квазімодо, Маріо Ґрассо, Ґабріеля Ґарсіа Маркеса. Лауреат премій імені Василя Симоненка та Олени Теліги.

– Щось не так?

– Все гаразд. Моя книжка називається «Аве Европа», а не «Ave Europe». Це свідомо латинський вираз, який закодований у цій його мовній версії. Ідея України як частини Європи, а Європа є спадкоємцем давньогрецької, давньоримської цивілізації.

– Це уточнення є преамбулою для нашої розмови, тому що предмет дослідження протягом ефіру – це Україна і той етап, який вона сьогодні переживає. Якщо пройде час і ми зможемо подивитися на те, що зараз відбувається, очима відстороненими, яким словосполученням можна буде охарактеризувати цей період в історії України?

– Навіть словосполучення буде забагато. Тут достатньо буде одного слова: «чума». Я маю на увазі роман Альбера Камю «Чума», який був написаний як метафора тоталітаризму нацистського, комуністичного, і у завершенні цього роману французький письменник закодував своє занепокоєння перед подальшим розвитком цих систем.

Якщо пам’ятаєте, коли люди вже заспокоїлися, що епідемія відступила, що настає нове життя, люди можуть уже не боятися за своє майбутнє, жити в спокійному суспільстві, де їм нічого не загрожує, саме лікар казав, що ми маємо бути дуже обачними. Тому що в момент, коли нам здається, що чума відступила, вона насправді розвиває свій майбутній потенціал.

Ця метафора Камю була надзвичайно актуальною в момент падіння радянського комуністичного тоталітаризму. Тому що ці суспільства, які були втягнуті в орбіту цієї страшної системи, мали бути дуже уважними до подальшої еволюції. Вони повинні були знати, що бацила чуми ніколи не зникає остаточно. Це постійне, періодичне відтворення тоталітарних, криптототалітарних механізмів – це і є підтвердження того, якщо від самого початку не викоренена тоталітарна система на рівні соціальних структур, мислення, ментальності, будь-якої форми суспільного існування, вона далі буде розвиватись.

– Кожен аналіз має на увазі, що щось ми маємо поділити на певні частини і подивитись кожну цю частинку. Що ми маємо зараз? Ми маємо те, що частина населення України (і ця частина більша) обрала Президента. Президент задекларував певні позиції, зокрема, позаблоковий статус України. Він задекларував, що Україна – демократична країна. Він поїхав до США, до Європи, де також це підтвердив.

Були кроки, пов’язані з тим, щоб у доктрині було прописано, що головним нашим напрямком спілкування на міжнародному рівні є Росія, Євросоюз та США. Також керівники держави демонструють, що вони проти цензури, вони зустрічаються із журналістами, які створили рух «Стоп цензурі», вони дають відкриті прес-конференції, де ставляться запитання і вони на них відкрито відповідають.

Тому за певними ознаками, які є, ми не можемо говорити про те, що зараз Україна відтворює тоталітарну модель. Є інші, можливо, ознаки, які на це вказують? У чому Ви їх бачите?

Тоталітарна система не означає лише репресії. Тоталітарна система означає підміну свідомості людей… Вся ця політична риторика сьогодні – це відтворення радянської мови, … яка повністю перекодовує світ навпаки, тобто правда називається брехнею, а брехня називається правдою


– Коли Ви аналізуєте синонімічний ряд, що от сьогоднішня Україна декларує, що у нас демократична система, що в нас є свобода слова, що ведеться співпраця з Європою, Америкою, Росією, ми бачимо ситуацію зі свободою слова з політичної точки зору.

Але не забуваймо, що всі ці політичні категорії мають свою передісторію, своє філологічне наповнення. Наприклад, радянська система була найдемократичнішою системою у світі.

Тобто ці суспільства прожили десятки років у системі так званої радянської мови, що французькі соціологи назвали langue soviétique – радянська мова, яка повністю перекодовує світ навпаки, тобто, правда називається брехнею, а брехня називається правдою. Інтернаціоналізмом називається ксенофобія.

У чому насамперед виявляється сьогодні відтворення радянської системи? Не в прямих репресивних методах, а в підземних, набагато завуальованіших, але в момент, коли влада відчує, що суспільство втрачає здатність опиратися, ці репресивні методи вийдуть на поверхню, стануть жорсткішими, стануть прямішими.

Тоталітарна система не означає лише репресії. Тоталітарна система означає підміну свідомості людей.

Людина в демократичній системі є вільною людиною, так чи інакше вона живе у вільному світі. І жити у вільному світі – це складна операція, вона передбачає низку прав, але також передбачає низку обов’язків.

Вся ця політична риторика сьогодні – це відтворення радянської мови. Тому що для демократичної система необхідна насамперед хоча б незалежність судової системи. Ми чудово знаємо, що незалежної судової системи в Україні немає.

Демократична система означає відсутність корупції (або принаймні ті форми корупції, які державний апарат може тримати під контролем, може їх елімінувати). Знову ж таки у нас система корупції йде від верху системи держави до самого низу.

– Заради справедливості скажемо, що вона прийшла до нас з Радянського Союзу, за роки незалежності розвинулась, зміцнилась, просочилась згори донизу.

…Корупція – абсолютно трагічний фактор цих пострадянських суспільств, зокрема, українського, тому що вона не дає змоги розвинутися ніяким формам демократії. Вона припиняє будь-яку демократію в розвитку


– І ця корупція – абсолютно трагічний фактор цих пострадянських суспільств, зокрема, українського, тому що вона не дає змоги розвинутися ніяким формам демократії. Вона припиняє будь-яку демократію в розвитку.

Тому що носієм демократії є звичайна середня людина, середній представник суспільства. Демократія не починається від еліти і поширюється на все суспільство. Це система, що розвивається від самих глибин суспільства.

Тому, якщо не вживати евфемізмів, сьогодні українське суспільство занурене в абсолютно безцеремонну політичну брехню. Візьміть питання кредитів. Якщо вчора сьогоднішні урядовці казали, що пані Тимошенко взяла кредити в МВФ, це взагалі злочин і ми не будемо ці кредити повертати, то сьогоднішні урядовці беруть ще більші кредити, причому беруть їх у МВФ, у Росії, ще невідомо де. І це піде на затикання рота пенсіонерам, шахтарям, щоб вони отримали якісь 10 гривень, якусь зарплату, при тому країна практично продана. Тому що єдині кредити, які виправдовують себе, це кредити, які йдуть на модернізацію.

…Якщо не вживати евфемізмів, сьогодні українське суспільство занурене в абсолютно безцеремонну політичну брехню


От Європа дала Польщі кредит на суму 14 мільярдів на побудову доріг. Польща зробила прекрасні дороги, не вкравши при тому ні цента. У нас ці кредити будуть або розграбовані, або і розграбовані, і пущені на заспокоєння настроїв населення.

А онуки цих людей уже закладені. У них вже відняте майбутнє, вони або втікатимуть на захід, або тут перетворюватимуться на підсобний матеріал для чергової влади.

– Пані Пахльовська, якщо говорити про політичну еліту, то багато експертів сходяться на думці, що незалежно від того, чи це так звані помаранчеві, чи так звані блакитні, білі чи червоні, інші кольори, – по суті, це еліта, яка вийшла з радянської партноменклатури. Які б вона ідеї не презентувала, що стосується того, що у нас прийнято називати словом економіка, то вони поводяться однаково.

По суті, ця еліта сформувалась і накопичила свої мільйонні чи мільярдні статки за рахунок того, що в Україні була видимість демократії. Тобто все-таки незалежності ця еліта мала б бути вдячна, що вони стали людьми багатими і дуже багатими. Людьми, які можуть купувати місце в політиці, керувати країною, знаючи, якими шляхами вони до цього прийшли. Де ця вдячність? Чому її немає?

…В плані культурологічному приїзд патріарха Кирила до України є яскравою ілюстрацією до того, що трапилося з цим суспільством, до порогу цинізму, на який здатне це суспільство


– Цієї вдячності бути не може. Радянська система була продуктом імперської системи Росії. Наприклад, у плані культурологічному приїзд патріарха Кирила до України є яскравою ілюстрацією до того, що трапилося з цим суспільством, до порогу цинізму, на який здатне це суспільство.

У православних суспільствах, де була одержавлена церква, політизована релігія, віра, у них церква втратила моральну автономію, не могла впливати на моральні аспекти життя суспільства, тому що вона була повністю підпорядкована спершу трону, потім вона була знищена легко, тепер люди так само легко і некритично повернулись до якоїсь абсолютно абстрактної віри. Тому у цьому суспільстві розвинувся страшний безбережний цинізм.

Безперечно, політики будь-якого кольору є спадком цієї системи, де абсолютно безцеремонно всі форми культури, де повинна бути етика, були або знищені, або підпорядковані ідеологічним схемам.

…Політики будь-якого кольору є спадком цієї системи, де абсолютно безцеремонно всі форми культури, де повинна бути етика, були або знищені, або підпорядковані ідеологічним схемам


Ми не повинні забувати, що українська політична еліта (крім української письменницької, мистецької, релігійної) була повністю знищена на початках існування радянської влади. Це була еліта – справжній автентичний носій європейських кодів української культури. Це були люди, які розуміли ціну свободи, боролись за вимір свободи в нашому суспільстві, за вимір свободи для українців, але також для всіх націй, які присутні на території України.

Загадаймо політику Центральної Ради, універсали, діяльність тих політиків, їхню увагу до меншин на території України, до меншини російської, єврейської, польської. Були навіть три міністерства, які керували проблемою цих меншин. Тобто ці європейські українські політики хотіли збудувати європейське українське суспільство, засноване на розумінні проблеми свободи.

Що ми можемо вимагати? Яким чином ми можемо думати, що політики, які вийшли з радянської системи, можуть мати навіть мінімальний етичний вимір? Вони вийшли з системи, яка принципово робила людину бідною. Тому що бідна людина не може протестувати, бідна людина – це та суспільна одиниця, якій достатньо кинути сухаря, і вона буде цілувати ноги того, хто це зробив. От що страшне відбулося в суспільстві. Це суспільство навіть не розуміє, що таке нормальні стандарти життя. Звідси такі політики.

– Оксано, Ви говорили, що потрібно, щоб пересічна, проста, середня людина була носієм цієї свободи, нормального відчуття того, що я людина, ніхто не може мене принижувати і я маю право на нормальні умови для життя, для того, щоб я міг дати розвиток своїм дітям.

Ця середня людина, яка зараз живе в Україні, чи вона відрізняється? У чому феномен людей, які досі вважають, що їм найкраще жилося в Радянському Союзі?

– Це і є та суспільна постать, про яку ми щойно говорили. Система знищує всі параметри, всі стандарти нормальності для життя людини. Тоді будь-яка подачка, жебрацька дотація до такого існування-неіснування сприймається як подарунок долі.

– Такі погляди на життя зараз часто висловлюють люди, які мають вищу освіту, які багато читають, які професійно довго працювали, мали повагу у суспільстві.

– Є ще одна причина. Так чи інакше, які б не були спроби відтворити репресивну закриту систему, вони сьогодні не вдадуться, тому що світ сьогодні глобалізований. Ця політична сила, яка сьогодні при владі, чи завтра буде, чи вчора була, все одно залежна від світових процесів, вони не можуть не рахуватися з ними.

– Але такої кількості міліції на вулицях міст ми не бачили, напевне, від 1991 року.

– Тому людині, яка не має інструментів до життя в сучасному світі, цей світ здається складним і загрозливим. Тому що в радянському світі все було зрозуміло, були розписані соціальні ролі, була закрита система.

– Стандартизовані етапи розвитку життя конкретної людини.

– Все було наперед відомо. Ця людина жила в ілюзії, що держава про неї подбає. Але як держава подбала про ці суспільства, ми чудово знаємо. Якщо ми зараз візьмемо шахтарів, вони є емблематичною категорією населення в цій розмові. Я абсолютно не згодна з тими, хто каже, що шахтарі – це відстала категорія, ми від них нічого не повинні чекати, це темні люди, які нічого не розуміють. Це не так. Але це люди, доведені до страшного стану, причому вони були доведені в Радянському Союзі.

Я знаю, що таке шахтарське життя. Коли я вчилась в університеті, я бачила вихідців з них і чула, що вони розповідали. Це були сім’ї, де діти виростали, не знаючи, що таке масло. Вони не знали, що таке засвічена лампочка, вони жили в абсолютно первісному вигляді. Вони були доведені до такого за радянських часів. Вся ця ілюзія, весь цей потворний міф Стаханова і так далі…

– Потім був період, коли їм платили надзвичайно високу зарплату, одну з найбільших у Радянському Союзі. І потім, перед розпадом Радянського Союзу, був повний крах цього середовища і людей, які важкою працею здобувають не лише собі, а й країні можливість нормально існувати.

– Невипадково зараз шахтарі починають бунтувати. Але ж вони також позбавлені інструментів, бо розуміють, що вони залежні від кожного олігарха, який там є. І кожен олігарх їх може знищити одним порухом пальця, тому що вони втратять роботу, відповідно, втратять засоби для існування. Так чи інакше, вони приречені, тому що шахти в такому стані, в якому вони зараз є, коли олігархи проживають за кордоном, а на безпеку шахт не виділяється нічого, вони приречені на неконкурентоспроможне існування, на крах в недалекому майбутньому.

– Пані Пахльовська, ця еліта в Україні також є неоднорідною, як і в цілому суспільстві. Вона шукає якісь виходи із ситуації, розуміючи, що все не зовсім так, як би навіть їм хотілося. Розуміючи, що в них немає матеріальних проблем, як у більшості населення України, але в них є інші проблеми. Вони не можуть закритися від цього світу, вони розуміють, що щось треба робити.

– Ви маєте на увазі культурну еліту?

– Ні, я маю на увазі еліту, яка називає себе політичною. Як Ви думаєте, чи можливий вплив культурної еліти, громадянського суспільства, якихось окремих організацій, які не є заполітизованими, на цю політичну еліту?

…Політики, яких ми маємо на сьогоднішніх горизонтах, частково на вчорашніх, а відтак і на майбутніх горизонтах, до еліти не мають жодного стосунку


– Безперечно, є. Тільки у словосполученні «політична еліта» я б викреслила слово «еліта». Тому що такого роду політики, яких ми маємо на сьогоднішніх горизонтах, частково на вчорашніх, а відтак і на майбутніх горизонтах, до еліти не мають жодного стосунку. Значною мірою це безграмотні люди, смішно говорити про рівень професіоналізму, який ми маємо на певних відтінках політичного життя.

– Зате вони знають і вміють щось таке, чого ми з вами не знаємо і не вміємо.

– Тому що вони є частиною глобальної корупційної системи. І невипадково після системи, де все вирішувала ідеологія, побудована система, де все вирішують гроші. А де все вирішують гроші, ця система ніколи не буде демократичною.

…Невипадково після системи, де все вирішувала ідеологія, побудована система, де все вирішують гроші. А де все вирішують гроші, ця система ніколи не буде демократичною


Щодо культурної еліти. Я дуже критично ставлюся до позиції культурної еліти від самого початку незалежності. Свого часу у Тоні Блера був термін, один із аспектів його політичної програми, він говорив про суспільний солідаризм. Солідаризм – це складна категорія, необхідна для перемоги у будь-якій справі.

Чому культурна еліта не має достатньої ваги, достатнього впливу в суспільстві? Тому що в ній бракує солідаризму.

Де існує солідаризм, де ця культурна еліта є кардинальною важливою, для якої всі етапи незалежності мали надзвичайно важливу роль, – це журналістика. Я страшенно поважаю категорію журналістів. Я розумію, що зараз іде наступ на цивілізовану, культурну, культурно значиму журналістику.

Подивіться, на телебаченні закрили програму Макарова «Культурний фронт». Щойно прийшов лист, що закрили програму «Документ». Чим і кому така програма заважає о другій годині ночі? Можна було подивитися спокійно інтелігентну розмову людей культури. Навіть це заважає сьогоднішній владі.

…Зараз йде наступ на цивілізовану, культурну, культурно значиму журналістику


Отже, з боку культурної еліти від самого початку незалежності необхідно було працювати в напрямку зміцнення каналів інформації: телевізійної, радіоінформації; захисту культурного простору, захисту книги, захисту інформації мистецької. Здається, це далеке від політики. Але це не тільки не далеке від політики, це взагалі основний центр перелому цивілізаційного, який ми зараз переживаємо.

Тому що радянська система – це була не просто система знищення національної культури, це була система знищення культури як такої. Культури в широкому сенсі як тієї форми існування суспільства, де існує етика, де існує концепція зобов’язання, де існує концепція закону, ідентичності.

…Це суспільство в принципі заслужило те, що воно має. Воно було некритичним, байдужим до своєї ідентичності, до своїх перспектив, до свого майбутнього


Зараз подивіться, що робиться в Києві. Ми маємо сьогоднішню владу з її безбережним тиском на населення, фіскальним, економічним. Великі проблеми, думаю, почнуться восени, багато сімей будуть у скрутному становищі. Так що це суспільство в принципі заслужило те, що воно має. Воно було некритичним, байдужим до своєї ідентичності, до своїх перспектив, до свого майбутнього. Це суспільство звикло мислити в параметрах не що буде завтра, а що буде сьогодні ввечері. Ось я щось урвав, і на тому досить.

Немає стратегічного мислення. Причому це стосується України, але те саме стосується Росії, і, може, в гіршому навіть вимірі. Тому що українська ідентичність розбита між українською та європейською ідентичністю і антиукраїнською радянсько-російською ідентичністю, яка взагалі ідентичністю не є, і вона відбиває цю відсутність ідентичності в російському суспільстві, бо російське суспільство вже не знає, хто воно: російське, кавказьке, азійське чи євразійське…

– Як це? А теорія єдиного слов’янського світу і «русского мира»?

– Який же там «русский мир», якщо там за Уралом, якщо Кавказ горить і вибухне от-от, якщо вся азійська частина Росії стає китайською?

– «Русский мир» починається від Кремля, далі Україна, Білорусь, Молдова і далі… Європа.

– Яка ж Європа? А куди ж поділи Болгарію і Сербію? Росія ж втратила свій вплив на Балканах, причому так втратила, що… Між іншим, не протестувала, бо вона розуміла, що Болгарія і Сербія між Росією та Європою виберуть Європу.

«Русский мир» – це чергова ілюзія, дуже небезпечна насамперед для Росії, побудови якогось спільного простору. Вона не вдасться з елементарної причини: тому що жоден проект не можна будувати на неписьменності, на носіях якихось ідеологічних стереотипів, не заряджених культурним знанням.

Подивіться сценки пенсіонерок у хусточках, які сяють, коли їм Патріарх Кирило каже, що я вас трижди лобизаю і так далі. Тобто запитайте у них про якийсь елементарний аспект православної доктрини. Вони не знають, що таке православ’я.

– Але їм це не потрібно.

– Не потрібно.

– Вони вірять у Бога, і це їхнє право. І вони ходять до цього храму молитися, це також їхнє право. І тут приїхав Патріарх, але Патріарх з іншої країни. А тут є Патріарх Володимир, але чомусь його поруч немає. Ось тут, мені здається, якесь питання мало б виникнути.

…Російська церква без української церкви просто ризикує загинути. І Україна – останній уламок православного світу


– Та яке тут питання може виникнути? Ясно, що російська церква в страшному стані, тому що в російському суспільстві відбулась секуляризація, але не секуляризація послідовна, як у Європі, від століття до століття, а секуляризація дуже брутальна під час Радянського Союзу, а потім секуляризація під впливом глобалізаційних процесів.

Тобто, російська церква без української церкви просто ризикує загинути. І Україна – останній уламок православного світу.

– Колись була прекрасна передача «Остання барикада». Словосполучення підходить, де Україна – остання барикада в Росії?

– На жаль, сьогодні ці барикади не останні. Тому для Росії ця ін’єкція України є рятівною, тому що Росія як слов’янська цивілізація розпадається.

Ілларіонов, відомий російський економіст, писав нещодавно про «третий распад России». Афанасьєв, російський історик, взагалі говорить про смерть російської культури. Це все дуже складні процеси. Бердяєв, великий філософ російський, казав ще на початку 20-го століття, що цивілізація православна не дає жодного інтелектуального внеску у християнство, тому що це або старі візантійські теологи (Ориген та інші), або російська філософія кінця 19-го – початку-го 20 століть, яка повністю була знищена радянською владою. Зараз її ніхто не повернув у культурне буття російського суспільства.

Тому те, що відбувається, – це дуже небезпечні процеси, які ризикують відкинути Росію, а з Росією, звичайно, і Україну, на абсолютні маргінеси сучасного світу.

Цей процес іде. І російський світ може ширитися лише за рахунок або малописьменного пострадянського населення, яке абсолютно не знає, в якому воно світі живе, нічого не знає про православ’я, про християнство, про будь-які проблеми сучасного світу, історії, – але також агресивних молодіжних рухів; між іншим, низка цих рухів має панслов’янську ідеологію.

– У нас є декларація про те, що Україна – це багатонаціональна держава, у нас багатонаціональне суспільство. Тому не можна віддавати преференції лише українській мові, хай вона буде навіть формально державною мовою, а насправді хартія мов, які зникають, має давати можливість всім носіям різних мов і культур, що живуть в Україні, розвиватися, мати свої школи, ЗМІ, мати можливість проводити свої фестивалі і так далі. У результаті ми бачимо, що дуже активно ця теза реалізується якраз щодо російської мови як регіональної мови.

Попри це, є низка заяв новостворених молодіжних організацій (вони називають себе громадськими організаціями), які проповідують слов’янський світ, які заохочують молодь, які кажуть речі, як на мене, дуже страшні. Я собі дозволю процитувати.

У Львові проходив установчий з’їзд міжнародного Георгіївського союзу молоді. (Ніхто не бачив, скільки там було людей, бо вони нібито боялися провокацій, тому проводили зустріч у закритому режимі.) Його учасники, як повідомили організатори, це молоді люди з Росії, України, Молдови, Білорусі, Чехії. Голова Ради цього Георгіївського союзу, лідер молодіжної організації «Слов’янська гвардія» із Запоріжжя пан Рогов сказав: «Можна проводити культурні заходи на кшталт єврейських фестивалів. А наступного дня – масова різня».

– Упередження і провокація. Всі ці молодіжні рухи такого типу, і їх багато, по Росії дуже багато, мають розгалужену систему і в Україні.

– Як вони створюються?

– Їх створюють у Кремлі, це все зрозуміло і ясно. Причому щоразу ці рухи міняють колір, риторику, але вони не міняють суть. Наприклад, зараз говориться про «русский мир» у православному ключі. Не забуваймо, що донедавна домінуючою російською теорією була євразійська теорія, яка хотіла довести, що Росія є і Європа, і Азія.

Результат той, що Росія – і не Європа, і не Азія. Але вона фактично (це на офіційному рівні відбувалося) дозволила, допомагала впровадженню таких рухів під практично нацистськими і фашистськими гаслами.

Тому що Євразійський союз молоді, поширений на території України, це абсолютно та ж сама риторика, їхній надихаючий символ – Іван Грозний, вони одягались у костюми опричників, проводили свої з’їзди в Кремлі, в палатах, де Іван Грозний катував своїх ворогів. Словом, це абсолютно дикі патологічні вияви політичного життя, в які втягуються відповідна агресивна і не спрямована ні культурно, ні якось інакше молодь.

Звичайно, це небезпечні рухи, тому що вони створені для провокацій. Але вони так само легко виникають, як і легко зникають, коли припиняється фінансування. А фінансування рано чи пізно припиняється, перекидається на інші рухи.

Не знаю, чи Ви пам’ятаєте, коли в нас була драматична розмова між різними проросійськими та українофобськими рухами на півдні України і так далі. Вони між собою билися за фінансування з Кремля. Один одного звинувачували, що Кремль фінансує тих, а не тих. Писали один на одного доноси в той самий Кремль. Це все дуже некрасиво, нецікаво виглядає збоку.

– Але кожен, хто живе в цій країні, зацікавлений у тому, щоб у цій країні було мирне життя, щоб люди різних національностей жили мирно, щоб ми з кожним днем жили краще, мали можливість говорити те, що думаємо, і розвиватися.

В жодній з європейських країн не стоїть питання, чи знати, чи не знати державну мову цієї країни. Це однозначно, що її треба знати. І кожен громадянин її зобов’язаний знати


– Мене страшно вразила фраза дипломата, який зараз їде працювати послом України в Росії. Коли він був ще послом в Австрії, він казав: «Ну що ж Відень? Відень – це місто для пенсіонерів, а от Москва – це рух, там конкуренція, «двіжняк». Мене зацікавило це слово. Я подумала: Боже мій, оце бачення пострадянських політиків Європи.

Ви питаєте, що робити, щоб були цивілізовані стосунки між націями. Елементарно, в Європі існують цивілізовані стосунки між націями. У жодній з європейських країн не стоїть питання, чи знати, чи не знати державну мову цієї країни. Це однозначно, що її треба знати. І кожен громадянин її зобов’язаний знати.

Також відкривається щонайширша перспектива для порятунку різних мов. Наприклад, грецький діалект на півдні Італії, каталонська мова, збереження варіантів латинської мови між Швейцарією та Італією чи німецька мова в Італії. Скажімо, на території Альто-Адідже італійці та німці однаково знають і італійську, і німецьку. Крім того, в Європі вже практично усім треба знати англійську мову.

…Європа – це не просто високі економічні стандарти, це стандарти життя людини, яка поважає себе і вміє поважати інших


Нещодавно я бачила на одному з сайтів рекламу. «Гостиница «Европейская», обслуживание только на русском языке». Це комічна ілюстрація того, що у нас відбувається. Якщо це готель європейський, то обслуговування має бути виключно англійською мовою. А якщо це російська, то якою мовою? Треба також абхазькою, очевидно, білоруською і так далі, якщо Росія – це демократична реальність.

Таким чином, живемо у світі фікцій, небезпечних фікцій, які не сьогодні, то завтра можуть перетворитися на великі провокації. Тому кожна свідома людина цього суспільства, яка хоче елементарно добра для своїх дітей, повинна, як на мене, зрозуміти, що таке Європа, що Європа – це не просто високі економічні стандарти, це стандарти життя людини, яка поважає себе і вміє поважати інших.

У Європі подібна ситуація з мовами, з культурами. Цього ганебного, презирливого ставлення до інших мов і культур, які ідуть від російської ідеології, такого немає і бути не може.

– Не від російської культури у прямому повному розумінні цього слова.

…Те, що відбувається зараз, – це наступ на українську культуру. Але при тому йде наступ і на російську культуру, і взагалі на культуру як таку


– Так, а від нечесної експлуатації російської культури. Тому що російська культура, з одного боку, також була завжди культурою імперської країни. А з іншого боку, вона має також величезні простори критичного мислення.

Між іншим, якщо зараз російську літературу запровадять в українських школах. Яку російську літературу? Пропагандистську російську літературу, яку ми вже мали в Радянському Союзі? Чи ту реальну російську культуру, яка була завжди частиною європейської цивілізації? Але ту російську культуру не запровадять, тому що ту російську культуру знищували в часи радянські, ту російську культуру знищують зараз.

Ви чуєте десь на наших інформаційних просторах якусь серйозну ромову про російську культуру, про її еволюцію? Ми бачимо від російської культури або якісь агресивні формули ідеологічні, або попсовий варіант культури. І все.

Тому те, що відбувається зараз, це наступ на українську культуру. Але при тому йде наступ і на російську культуру, і взагалі на культуру як таку. Ось тому культурна еліта України, свідома цих проблем, повинна мати якусь солідаризовану систему захисту тих автентичних культурних вимірів кожної культури.

Одним з основних аспектів цього захисту має бути захист ідентичності української культури. Але питома українська культура – це та культура, яка традиційно вміє захищати і інші культури. Якщо ж ітиме наступ на українську культуру, разом з тим буде йти наступ і на татарську культуру, і на польську, і на будь-яку форму культури, присутню на території України.

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа».

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG