Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 07:03

Київ – Кожен примножує те, що в нього є: багатий – гроші, бідний – злидні. Тимчасово вискочити зі свого прокляття – ось що по-справжньому об’єднує людей, попри всю різницю у соціальному статусі. Цю зворушливу спільність урівноважує взаємна ненависть, яку багато хто помилково вважає запорукою гармонії у світі. Адже саме ця ненависть уможливлює рух, підтримує міф про безхребетність долі, її мінливий характер і безпринципність.

Люди примудряються вірити, що від долі не втечеш, і водночас переконані, що кожен може змінити власне життя, як йому заманеться, – варто тільки докласти зусиль й заручитися підтримкою чого-небудь не менш крутого, ніж доля. Таке враження, ніби доля – це більшою мірою виправдання, а не причина; галіма відмазка, а не доказ існування вищих сил.

Аморфність і порожнистість цього поняття мала б насторожувати кожного, хто знає про її усмішку та невблаганність, про її продажність і уміння складатися.

Скаржитись на долю – це те ж саме, що й гнівитися на негоду. Так було колись. Але якщо й справді існують у світі речі, які не змінюються, то доля з погодою до них не належать. Щоб розігнати грозові хмари задля пихатої урочистості, варто лише підняти в небо трохи окриленого заліза – і ніяких ритуалів та замовлянь, усе відбувається набагато простіше й принизливіше для природи. Те ж таки відбувається з долею. Сьогодні її перекручують на фарш у промислових масштабах: скільки людей змінили свою долю лише завдяки тому, що розповіли іншим людям, наскільки легка й доступна ця операція?

Корекція долі в сучасному світі мало чим відрізняється від пластичної операції; так, іноді нічого не виходить, й тоді всі дружно розводять руками, мовляв, що зробиш, це ж доля, а не безкоштовна іграшка у пачці з акційними пластівцями; а втім, пластичні операції набагато частіше мають катастрофічні наслідки.

Щоб наблизитися до усвідомлення, що ж таке доля в житті сучасної людини, варто відмовитись від надмірного вживання цього слова. Краще просто знизувати плечима або розводити руками – так точніше. Або чухатися. Закортіло сказати «доля» – шкробай потилицю. Побічних ефектів від такої сутнісної заміни слова на жест майже немає, от хіба що національний гімн сприймався б у новому прочитанні трохи дивакувато.

А втім, як зазначив Іван Дзюба на одній із березневих презентацій Ліни Костенко, він і так у найближчому майбутті сприйматиметься зовсім по-іншому. Занадто дивні речі відбуваються – як з долею, так і з «воріженьками», які давно помінялися «сторонками» між собою, бо – на відміну від більшості населення вітчизни – мали більше вагомих причин вважати себе «браттями». Тож має рацію Іван Дзюба, коли приміряє до нації титул «воріженьків».

І от чого я ще не можу збагнути: чому про долю українці частіше згадують тільки тоді, коли комусь стає зле? Якби збірна України з футболу раптом виграла Кубок світу – ніхто б не заїкнувся, що «така її доля», це звучало б якось абсурдно, ге ж? А от коли «Бог карає її молоду» – то наче й не скажеш краще, так, це її доля, безсумнівно.

Абстрактні поняття – надзвичайно тактильні, й саме тому вони мають настільки різне значення для людей; світ навпомацки може справити краще враження, й цим не варто нехтувати. Так, у країні сліпих ніхто й ніколи не протиратиме хустинкою ікону Божої Матері перед тим, як до неї прикластися. І, можливо, ради цього варто осліпнути. Доля ж лише почухає потилицю і знизить плечима. Або ж – за давньою звичкою – усміхнеться.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG