Львів – Потерпілі внаслідок Скнилівської трагедії у Львові заскочені Указом Віктора Януковича про призначення генерала Сергія Онищенка головнокомандувачем Військово-Повітряних Сил. Для багатьох, з ким спілкувалась, це була шокуючи новина. Адже на час трагедії 27 липня 2002 року цей генерал обіймав посаду першого заступника головнокомандувача ВПС і як усе командування авіації був дотичний до організації смертельного авіашоу, яке забрало життя 77 людей, в тому числі 28 дітей. Півтисячі осіб визнані судом потерпілими, сотні людей – інваліди на усе життя. Суд виправдав чотирьох генералів, а усю вину перекинув на пілотів. Потерпілі постійно наголошували на несправедливості такого судового рішення. Люди переконані від першого дня – справжньою причиною падіння СУ-27 стала безвідповідальність влади перед народом.
Я бачила і людські останки на летовищі, і зболені обличчя батьків, і важкохворих на лікарняних ліжках, і матерів, які бились головами об стіну моргу, і похорони…Спілкуюсь з багатьма очевидцями і потерпілими від дня трагедії. Звісно, час зробив своє і вони якось навчились жити. Але хіба можна навчитись жити без сина чи доньки…це радше існування.
Дехто з офіцерів падав перед людьми на коліна і гірко плакав, просив вибачення. Багато їх простили. Бо розуміють, що і пілоти стали заручниками аморальної країни, що це і їхній невиліковний біль до миті смерті. Генерали в один голос заявляли, що вони не винні. Але чи погодився б генерал у США чи Європі на високу посаду після схожої трагедії? Ні. Гідність і моральні засади не дозволили б, суспільство б цього просто не допустило.
Це ще один штрих аморальності як української влади, так і суспільства загалом і кожного зокрема. Протест потерпілих не зауважений і навряд чи буде зауважений у суспільстві, де панує тотальна апатія, байдужність, даруйте моральна смерть. Найстрашніше те, що люди уже готові до вседозволеності влади, представники якої цинічно призначають своїх синів, доньок, чоловіків, жінок, коханок і коханців на керівні посади. І ця вседозволеність усе більше не знає меж.
Я бачила і людські останки на летовищі, і зболені обличчя батьків, і важкохворих на лікарняних ліжках, і матерів, які бились головами об стіну моргу, і похорони…Спілкуюсь з багатьма очевидцями і потерпілими від дня трагедії. Звісно, час зробив своє і вони якось навчились жити. Але хіба можна навчитись жити без сина чи доньки…це радше існування.
Дехто з офіцерів падав перед людьми на коліна і гірко плакав, просив вибачення. Багато їх простили. Бо розуміють, що і пілоти стали заручниками аморальної країни, що це і їхній невиліковний біль до миті смерті. Генерали в один голос заявляли, що вони не винні. Але чи погодився б генерал у США чи Європі на високу посаду після схожої трагедії? Ні. Гідність і моральні засади не дозволили б, суспільство б цього просто не допустило.
Це ще один штрих аморальності як української влади, так і суспільства загалом і кожного зокрема. Протест потерпілих не зауважений і навряд чи буде зауважений у суспільстві, де панує тотальна апатія, байдужність, даруйте моральна смерть. Найстрашніше те, що люди уже готові до вседозволеності влади, представники якої цинічно призначають своїх синів, доньок, чоловіків, жінок, коханок і коханців на керівні посади. І ця вседозволеність усе більше не знає меж.
