Скандали довкола невиправдано дорогих авто для чиновників були чи не єдиною яскравою плямою на випаленому спекою інформаційному полі літа.
То міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов виправдовується за новенький Каділлак вартістю півмільйона гривень. Мовляв, авто купили не за казенні гроші, а подарували. Ще й жартувати намагався: каже, аби ще хтось вертоліт подарував. А краще б розповів, які питання може «порєшать» спонсор за такий подарунок. То міністр юстиції Олександр Лавринович запевняє, що «наполегливо порадив» одному своєму підлеглому віддати назад Мерседес за 1,1 млн. грн. Взагалі, чиновники виявили максимум винахідливості, аби знайти як проігнорувати заборону прем’єр-міністра на закупівлю дорогих авто.
Почалося це наприкінці першої каденції президента Кучми. Півкраїни сиділи без зарплатні, але чиновники вже хотіли не поступатися рівнем своїх авто скоробагатькам.
За президентства Ющенка та прем’єрства Тимошенко відбувалося те ж саме. Особливо відзначився Олексій Івченко, який, будучи головою «Нафтогазу», придбав за державний кошт Мерседес за 1,086 млн. грн. пояснивши це тим, що звик він їздити на машинах такого класу.
Здавалося б, ну вже стільки скандалів довкола невиправдано дорогих авто сталося за останні роки, що політики та чиновники мали би вже зметикувати! А не хочуть. Натомість наявність дорого авто часто виправдовують тим, що мовляв іноземці в гості приїздять – треба ж їх гідно приймати. Мабуть, у свідомості пересічного виборця іноземний гість досі залишається якимось міфічним буржуєм, який загруз у розкошах.
Але хотілося б зауважити, що в слабкості до дорогих авто владоможці не відриваються від народу, а навпаки – виказують своє з ним єднання. У смаках. Адже сучасні українці дуже часто самостверджуються саме за допомогою дорогих авто. Причому, роблять це інколи настільки гротескно, що історії про це стають байками, які знайомі і малознайомі люди переповідають одне одному.
Якось колега спортивний журналіст оповідав історію про те, як з якоїсь із країн Бенілюксу приїхали спонсори однієї української юнацької збірної. Справді дорогих гостей приймали на належному рівні. Проте, повернулися вони додому – і відмовилися спонсорувати збірну, чемно пояснивши: у вас так багато людей їздить на дорогих авто, що ви цілком можете знайти спонсорів у себе в країні.
А в селі Чубинське під Києвом, де ховався від спеки, чув таку історію. Земля біля столиці дорога – до кризи була по 5 тисяч доларів за сотку. Тож, один мешканець сусідньої Великої Олександрівки, продавши сорок соток городу, купив собі Порш за 70 тисяч. Та, поїздивши в піднесеному настрої місцевими шляхами, невдовзі привів авто до незадовільного стану. А грошей на ремонт – теж недешевий – вже не було. Так і стояв би Порш на подвір’ї без діла, поки бабуся нашого героя не перетворила цей символ марнославства на курник.
Не беруся стверджувати, що ці історії справді мали місце. Але запевняю, що вони вже стали частиною сучасного українського фольклору. Припускаю, що у фольклорі майбутнього сучасний водій буде чваньком, чия дурість буде у зворотній пропорції до вартості його машини. Чому? Бо фольклорний образ водія випишуть заздрісні пішоходи.
До речі, за моїми спостереженнями, пішоходи значно дисциплінованіше ходять на вибори, ніж водії. Схоже, саме вони обирають таку владу, представники якої будь-що намагаються вмоститися в невиправдано дорогі авто.
То міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов виправдовується за новенький Каділлак вартістю півмільйона гривень. Мовляв, авто купили не за казенні гроші, а подарували. Ще й жартувати намагався: каже, аби ще хтось вертоліт подарував. А краще б розповів, які питання може «порєшать» спонсор за такий подарунок. То міністр юстиції Олександр Лавринович запевняє, що «наполегливо порадив» одному своєму підлеглому віддати назад Мерседес за 1,1 млн. грн. Взагалі, чиновники виявили максимум винахідливості, аби знайти як проігнорувати заборону прем’єр-міністра на закупівлю дорогих авто.
Почалося це наприкінці першої каденції президента Кучми. Півкраїни сиділи без зарплатні, але чиновники вже хотіли не поступатися рівнем своїх авто скоробагатькам.
За президентства Ющенка та прем’єрства Тимошенко відбувалося те ж саме. Особливо відзначився Олексій Івченко, який, будучи головою «Нафтогазу», придбав за державний кошт Мерседес за 1,086 млн. грн. пояснивши це тим, що звик він їздити на машинах такого класу.
Здавалося б, ну вже стільки скандалів довкола невиправдано дорогих авто сталося за останні роки, що політики та чиновники мали би вже зметикувати! А не хочуть. Натомість наявність дорого авто часто виправдовують тим, що мовляв іноземці в гості приїздять – треба ж їх гідно приймати. Мабуть, у свідомості пересічного виборця іноземний гість досі залишається якимось міфічним буржуєм, який загруз у розкошах.
Але хотілося б зауважити, що в слабкості до дорогих авто владоможці не відриваються від народу, а навпаки – виказують своє з ним єднання. У смаках. Адже сучасні українці дуже часто самостверджуються саме за допомогою дорогих авто. Причому, роблять це інколи настільки гротескно, що історії про це стають байками, які знайомі і малознайомі люди переповідають одне одному.
Якось колега спортивний журналіст оповідав історію про те, як з якоїсь із країн Бенілюксу приїхали спонсори однієї української юнацької збірної. Справді дорогих гостей приймали на належному рівні. Проте, повернулися вони додому – і відмовилися спонсорувати збірну, чемно пояснивши: у вас так багато людей їздить на дорогих авто, що ви цілком можете знайти спонсорів у себе в країні.
А в селі Чубинське під Києвом, де ховався від спеки, чув таку історію. Земля біля столиці дорога – до кризи була по 5 тисяч доларів за сотку. Тож, один мешканець сусідньої Великої Олександрівки, продавши сорок соток городу, купив собі Порш за 70 тисяч. Та, поїздивши в піднесеному настрої місцевими шляхами, невдовзі привів авто до незадовільного стану. А грошей на ремонт – теж недешевий – вже не було. Так і стояв би Порш на подвір’ї без діла, поки бабуся нашого героя не перетворила цей символ марнославства на курник.
Не беруся стверджувати, що ці історії справді мали місце. Але запевняю, що вони вже стали частиною сучасного українського фольклору. Припускаю, що у фольклорі майбутнього сучасний водій буде чваньком, чия дурість буде у зворотній пропорції до вартості його машини. Чому? Бо фольклорний образ водія випишуть заздрісні пішоходи.
До речі, за моїми спостереженнями, пішоходи значно дисциплінованіше ходять на вибори, ніж водії. Схоже, саме вони обирають таку владу, представники якої будь-що намагаються вмоститися в невиправдано дорогі авто.
