Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 22:49
Багато чого змінилося за майже двадцять років формальної незалежності України, але одна обставина залишилася незмінною, а дехто вважає, навіть гіршою, ніж була.

Яка б влада не приходила, які б гасла не висувала, але журналістика продовжує перебувати в зоні підвищеної небезпеки.

Здавалося, стільки списів було зламано в країні внаслідок переслідувань журналістів, стільки трагедій за двадцятиліття вже вписано в сумні сторінки історії України, але це не зупинило головної тенденції: український журналіст як такий є потенційною мішенню для нападу і розправи.

Хто з президентів чи прем’єрів міг би гордо сказати, що він чи вона не брали участі в атаках на журналістів, що він чи вона захищали журналістський цех, як могли?

Що вже говорити про їхніх підлеглих, які готові були розірвати будь-якого журналіста за критику на адресу їхніх хазяїв.

Український бізнес як поводився розбещено щодо журналістів, так досі й не змінив свого ставлення до цієї професії. Люди, які працюють в приватних інформаційних осередках, добре знають, як до них ставляться власники.

Брак підтримки

Дається взнаки фатальна для країни спорідненість влади з підприємництвом. Так і не сталося українського дива – практично ніхто з верхніх ешелонів політики чи бізнесу не став на захист журналістської професії в країні.

Якщо і були якісь незграбні вчинки, то виглядали вони радше конвульсійно, оскільки, як на долоні, було видно особисті інтереси отих вчинкарів.

Власне, з неміччю примирилося майже усе суспільство, тим самим кинувши журналістську братію один на один із силою, яка журналістів в принципі бачить або підкупленими, або погубленими. І третього тут нема.

Стає погано, стає гірше…

З приходом до влади ново-старих лідерів принцип не змінився. Тема несвободи слова почала набирати старо-нових горизонтів і обріїв.

Списки журналістських жертв поповнюються новими іменами. На журналістів тиснуть. Їх нещадно б’ють. Вони зникають. В правоохоронних органах уже стало рутиною пояснення: нещасний випадок із журналістом пов’язують із його професійною діяльністю.

По-звірячому побили редактора газети «Коломийський вісник» Василя Дем’яніва. Зовсім загрозливо звучить зникнення головного редактора харківської газети «Новый стиль» Василя Климентьева. Уже зараз цю історію порівнюють із розправою над Георгієм Гонгадзе.

Атмосфера в країні наближається до того, що журналістів доведеться відзначати не званнями заслужених діячів, а буквально військовими нагородами – медалями і орденами «За мужність», «За хоробрість», «За героїзм»…

Ця приреченість журналістів на наднебезпечне до них ставлення створює щось на зразок особистого апокаліпсису для кожного з них. Вони стоять перед вибором як перед вироком.

Як же відчути суспільству пряму відповідальність за своїх журналістів?

І скільки ще потрібно жертв?

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG