Подорожуючи у серпні заходом штату Нью-Йорк, я опинився неподалік провінційного містечка Куперстаун, відомого своїм музеєм бейсбольної слави.
Місцевість сільська: усюди ферми з кукурудзяними плантаціями. Аж раптом бачу велику дерев’яну споруду. Здалеку виглядає ніби величезна комора з прапорами на високих флагштоках перед фасадом.
Під’їхав ближче – отетерів. Виявилося, що у кукурудзяному морі плаває справжній оперний театр, розмірами трохи менше від київського.
Називається Гліммергласс-опера. Звичайно, не такий гарний, як у Києві, але діє. Готель для артистів є, ресторан невеличкий, лекційна зала окрема, теж дерев'яна.
Того дня давали «Толомео» Генделя, старовинну оперу, яку вперше поставили 1728 року. Театр задумали як молодіжний – солісти, хористи, музиканти, здебільшого учасники програми «Молоді американські артисти».
Взагалі, там усі молоді: від диригентів до режисерів-постановників і художників. Драму Генделя вони перетворили на комедію-буф. Декорації гранично прості, але зроблені винахідливо і з фантазією. Голоси чудові. Зала Гліммергласс-опери вміщує близько тисячі глядачів, але у тій глухомані вільних місць, уявіть собі, майже не було.
Публіка приїздить на своїх автах, паркується на галявині навпроти театру. Волонтери – місцеві школярі – майстерно регулюють рух. Квитки цілком доступні – до 70 доларів. Для порівняння: у Метрополітен-опері найдешевші квитки на гальорку – 207 доларів, а вже у перших рядах партера ціна захмарна – 891 долар.
Утримання оперного театру – річ недешева. То ж, як ви гадаєте – звідки дістає гроші Гліммергласс-опера? Невелику суму надає молодим артистам фінансована федеральним урядом Національна фундація підтримки мистецтв, але абсолютна більшість грошей – приватні пожертви.
У гарно оформленій програмці (чи це, радше, кольоровий журнал на 90 сторінок) вміщені прізвища не лише виконавців, а й жертводавців, спонсорів, донорів, як їх називають тут.
Серед них – 750 осіб, компаній, родин, корпорацій, доброчинних фондів, які жертвують від 100 до 500 доларів, 115 – від 500 до 1000. 250 дають від 1000 до 2500 доларів, 46 – від 10 000 до 100 000 доларів. І окремо – нотатка: «На превеликий жаль, не вистачає місця для публікації прізвищ усіх тих, чиї пожертви не перевищують 100 доларів».
Я згадав про Гліммергласс-оперу, оскільки в Україні молоді митці ремствують на брак творчих можливостей.
Нещодавно довелося мені водити київських друзів, оперних співаків, на «Арміду» Джоакіно Россіні. Останній твір великого італійця давали у Метрополітен-опері. Але ми туди не потрапили, бо квитки не по кишені. Натомість, ми платили по 20 доларів і дивилися пряму трансляцію «Арміди» з Метрополітен-опери на широкому екрані кінотеатру у містечку Вайт-Плейнс, за 30 миль на північ від оперного театру у Лінкольн-центрі.
Кияни були у захваті від співу Рене Флемінг, зірки світової оперної сцени. Вони казали, що, звичайна річ, до Метрополітен-опери дістаються самі знаменитості, а молодому артистові куди податися, щоб тебе помітили?
Є в кого повчитися
Ця проблема, за словами гостей, досить гостро стоїть у Києві, де музичних театрів обмаль, опера одна, а консерваторія щороку додає все нових випускників. Професійному співакові без солідного резюме часом доводиться у ресторанах співати, кажуть мої гості. Я відповів, що американці не вважають за сором будь-яку роботу. Тебе не запитають, що ти робиш, яка в тебе професія, а лише – чим на життя заробляєш? Одначе проблема артистів київських спільна з нью-йоркськими. Щоправда, якщо йдеться про оперу, то у Нью-Йорку, крім Метрополітен-опери, існує ще шість оперних театрів, від міської добре відомої Сіті-опери до маленьких, подекуди напівсамодіяльних оперних театриків, таких як «Амато», «Легка опера Гринич-Віллидж», «Дікапо-опера».
Є фонди сприяння мистецтвам, одначе мало хто покладається на федеральну, штатну чи міську фінансову підтримку. Театри й театрики існують на кошти меценатів і на добровільні внески меломанів, а працюють там, де притулок нададуть, хоч би й у шкільному спортзалі або у церкві, як от «Дікапо-опера», що міститься у підвальному приміщенні баптистської церкви Івана-Хрестителя на 76-ій вулиці. Зала невеличка, 204 місця, але крісла оксамитові, поручні бронзові, стіни обшиті дубовими панелями, підлога – килимами, сцена завширшки лише 12 метрів, але ставлять вони і «Риголетто» Верді, І «Мадам Батерфляй» Пуччіні, навіть відбулася світова прем’єра опери «Готель «Касабланка» Томаса Пасат’єрі. На це театр отримав дотації від міста й штату Нью-Йорк.
А «Легка опера Гринич-Віллидж», заснована ще за часів Великої депресії, 1935-го року, закликає на своєму веб-сайті: «Приєднуйтесь до нас. Ми постійно потребуємо нових людей – режисерів, хореографів, продюсерів, диригентів, акторів, співаків, танцюристів, тих, хто може виготовляти й малювати декорації, шити костюми, писати прес-релізи».
Подумалося: а хіба обмаль талантів у мистецької молоді Києва, Львова, Донецька, Харкова, щоб створювати свої маленькі театри, звернувшись за підтримкою до вітчизняних меценатів?
Якщо американський мільярдер Дейвід Коч з власної кишені фінансує невеличкий оперний театр у Нью-Йорку, то чому б не наслідувати цей благородний приклад українським грошовим титанам, як-от Ахметов чи Пінчук?
І чому б не повчитися в адміністраторів «Гліммергласс-опери», як залучити широкий загал, а не тільки багатих людей?
За порадою можна звернутися хоча б до Бриттані Лисавой, вона є там директором по зв'язках з громадськістю (blesavoy@glimmerglass.org).
Адже не лише меценати, а саме широкий загал спромігся утримувати оперний театр, до того ж не у столичному місті, а в чистому полі, як тут кажуть, in the middle of nowhere, у буквальному перекладі «посеред нічого».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
