Людина таки істота недосконала. Принаймні, деякі представники роду людського, чомусь не хочуть коритися законам виживання й просто тихо гріти своє місце під сонцем. Вони весь час лізуть туди куди їх ніхто не просить і цікавляться тим, що жодну нормальну людину взагалі не має обходити.
Ну кому може бути цікаво, що там насправді відбувалося більше ніж півстоліття тому – у далекому 41 році у Львові, якщо зараз гречка коштує 15 гривень за кіло у столичному супермаркеті? Кому?!
Та нікому, окрім ботанів-очкариків та жменьки вихідців із ГУЛАГу.
Першим і пива не треба, а лише дай покопатися у якихось історичних папірцях і надибати там якусь дрібничку, якій гріш ціна на науковому базарі.
А другим уже давно нічого не залишається як просто шукати приводу нагадати про своє існування і про свою славну боротьбу із системою.
Ботани бігають по архівах, здувають пил з папок, гортають жовті дрібно списані папірці і уявляють себе великими дослідниками.
А політв’язні збираються разом з нагоди чергового ювілею когось із своїх співкамерників і намагаються пояснити самим собі та може ще кільком неофітам – задля чого ж вони змарнували свою молодість за ґратами, а дехто й життя там залишив.
Смішні й перші й другі. Особливо з висоти сидіння кадилака чи броньованого мерседеса.
Смішні і мабуть тому небезпечні. Бо чим ще тоді пояснити таку невгасиму, таку неослабну, таку живучу навіть у новому тисячолітті, увагу системи до цих смішних – істориків, художників, поетів, письменників…
Ну кому може бути цікаво, що там насправді відбувалося більше ніж півстоліття тому – у далекому 41 році у Львові, якщо зараз гречка коштує 15 гривень за кіло у столичному супермаркеті? Кому?!
Та нікому, окрім ботанів-очкариків та жменьки вихідців із ГУЛАГу.
Першим і пива не треба, а лише дай покопатися у якихось історичних папірцях і надибати там якусь дрібничку, якій гріш ціна на науковому базарі.
А другим уже давно нічого не залишається як просто шукати приводу нагадати про своє існування і про свою славну боротьбу із системою.
Ботани бігають по архівах, здувають пил з папок, гортають жовті дрібно списані папірці і уявляють себе великими дослідниками.
А політв’язні збираються разом з нагоди чергового ювілею когось із своїх співкамерників і намагаються пояснити самим собі та може ще кільком неофітам – задля чого ж вони змарнували свою молодість за ґратами, а дехто й життя там залишив.
Смішні й перші й другі. Особливо з висоти сидіння кадилака чи броньованого мерседеса.
Смішні і мабуть тому небезпечні. Бо чим ще тоді пояснити таку невгасиму, таку неослабну, таку живучу навіть у новому тисячолітті, увагу системи до цих смішних – істориків, художників, поетів, письменників…
