Львів охоплений кандидатоманією. Невже люди нічого більше у житті не вміють? Кого не зустріну, той у якихось списках. Агов, люди, місця обмежені: у мерії Львова засідатимуть 90 райців, в облраді – 114. Але де там…Кожен щасливо розмахував своїм кандидатським посвідченням і уявляв себе уже в депутатському сідлі. Лише чулись запитання біля приміщення обласної адміністрації:
– А який номер у списках?
– О, то ви прохідний.
– А я йду від «відра».
– Від кого?.. – запитую.
– Відродження.
Виглядає на те, що тільки «лінивий» не хоче у депутати, бо не розуміє, що там може робити людина розумна, професійна, коли, зрештою, за депутатство ніхто не платить, а працювати потрібно багато і для людей, які обрали. А красти оті «ліниві» так якби і не вміють, а тим паче продавати свою гідність.
Я задля експерименту поцікавилась у кількох керівників великих політичних партій, а для чого їм оте депутатство. Кожен говорив хвилин 5, але голим популізмом. Велике мистецтво, нема що сказати. «А може ви б хотіли створити дитячий центр чи будинок для літніх людей, або ж паломницький центр у Прилбичах, родинному селі Митрополита Андрея Шептицького, а може…» . Я навела десятки різних прикладів і проблем, які потребують вирішення, що цілком реально можна зробити, маючи депутатський мандат. Реакції жодної. Мене не зрозуміли.
Дивовижно, у людей, які знову і знову прагнуть здобути депутатські мандати, людей, які уже заробили значний капітал на депутатстві немає звичайних здорових амбіцій. Вони не мають ані бажання, ані потреби зробити добру справу. Панує психологія існування піраній. Одні й ті ж самі люди щоразу намагаються пролонгувати собі навіки депутатський термін. І, що найнеймовірніше, їм щоразу вдається втрапити у ті ж самі золоті саночки, які везе зашорений стомлений до краю народ…
– А який номер у списках?
– О, то ви прохідний.
– А я йду від «відра».
– Від кого?.. – запитую.
– Відродження.
Виглядає на те, що тільки «лінивий» не хоче у депутати, бо не розуміє, що там може робити людина розумна, професійна, коли, зрештою, за депутатство ніхто не платить, а працювати потрібно багато і для людей, які обрали. А красти оті «ліниві» так якби і не вміють, а тим паче продавати свою гідність.
Я задля експерименту поцікавилась у кількох керівників великих політичних партій, а для чого їм оте депутатство. Кожен говорив хвилин 5, але голим популізмом. Велике мистецтво, нема що сказати. «А може ви б хотіли створити дитячий центр чи будинок для літніх людей, або ж паломницький центр у Прилбичах, родинному селі Митрополита Андрея Шептицького, а може…» . Я навела десятки різних прикладів і проблем, які потребують вирішення, що цілком реально можна зробити, маючи депутатський мандат. Реакції жодної. Мене не зрозуміли.
Дивовижно, у людей, які знову і знову прагнуть здобути депутатські мандати, людей, які уже заробили значний капітал на депутатстві немає звичайних здорових амбіцій. Вони не мають ані бажання, ані потреби зробити добру справу. Панує психологія існування піраній. Одні й ті ж самі люди щоразу намагаються пролонгувати собі навіки депутатський термін. І, що найнеймовірніше, їм щоразу вдається втрапити у ті ж самі золоті саночки, які везе зашорений стомлений до краю народ…
