Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 02:46

Київ – Шановні українки й українці, дозвольте мені з сумом констатувати: вас знову дурять. У казна вже який, але, боюся, далеко не останній раз. І що цікаво: тепер уже дурять переважно не політики, а персони, котрі претендують на роль інтелектуалів. Дехто – несвідомо, від недостатніх знань, дехто ж – цілком свідомо, з чітко визначеними цілями.

Назва нової «дурки», вкинутої в мас-медіа і вже частково закріпленої у масовій свідомості – «президентська республіка». Мовляв, відоме рішення Конституційного Суду щодо повернення до Основного Закону зразка 1996 року та ухвалення нового Закону про Кабмін, де зафіксовані відчутно більші повноваження глави держави, ніж за часів Леоніда Кучми, означають перехід (дехто говорить – повернення) України до президентської форми правління.

А відтак Віктор Янукович ставлять в один ряд із Бараком Обамою чи Ніколя Саркозі, мовляв, нічого страшного, он бачите – всі механізми демократії там добре працюють, треба тільки розвивати далі громадянське суспільство, вдосконалювати судову владу, опікуватися свободою слова – і все стане OK. І Україна перетвориться якщо не на другу Америку, то на другу Францію.

Насправді йдеться про зовсім інший ряд держав та їхніх очільників. І не тільки тому, що у Франції – не президентська, а змішана система правління, коли глава держави й парламент спільно формують виконавчу владу. А тому, що президентська система врядування передбачає відчутно інший поділ повноважень між владними структурами та механізми взаємодії гілок влади. І де-юре, і де-факто. З чинними ж повноваженнями президента та практикою керування державою Україна перебуває не поряд із Францією та США, а десь між Білоруссю, Казахстаном, Туркменистаном, Венесуелою і Єгиптом...

Про відмінність між нормальним главою держави і супер-пупером


Перша у світі ефективна і стабільна президентська республіка – це Сполучені Штати Америки. Владні повноваження там поділені так, що будь-яке серйозне рішення може бути втілене в життя лише за поєднання законодавчої ухвали, виконавчого здійснення та судового тлумачення. Творці Конституції США, ухваленої ще 1787 року й чинної (із 27 поправками) донині, поклали цей принцип в основу всієї владної системи. Як писав один із авторів цієї Конституції Джеймс Медисон (якраз за 130 років до висунення Володимиром Леніним гасла «Вся влада радам!»), «накопичення всієї влади – законодавчої, виконавчої і судової – в одних руках, чи то однієї особи, чи кількох, а чи багатьох, незалежно від того, чи вона спадкова, чи самозвана, чи виборна, – можна з певністю визначити як тиранію». Історія повністю підтвердила цю тоді ще теоретичну (в частині виборної влади) максиму.

При цьому уряд формує й особисто очолює президент, але Сенат затверджує президентські кандидатури до владних органів (не лише до уряду, а й членів Верховного Суду, які набувають свої повноваження пожиттєво). Палата представників утворює суди нижчого рівня. Президент має право вето щодо законодавчих актів Конгресу, яке може бути відхиленим більшістю у дві третини голосів. Глава держави не має права розпустити парламент, тоді як останній може відправити його і будь-кого з високих урядовців у відставку (імпічмент). Державні фінанси спрямовує шляхом затвердження бюджету і контролює Конгрес, уряд лише є їхнім розпорядником. Верховний Суд, у свою чергу, може оголошувати нечинними законодавчі акти, визнавши їх неконституційними, передусім з мотивів обмеження прав громадян США.

Є, звичайно, ще низка нюансів взаємовідносин між гілками влади, але нам досить і цього, щоб відзначити головні риси президентської республіки. Та, мабуть, чільна з цих не записана в Основному чи якихось інших законах: це високий рівень громадянської самоорганізації. Якщо немає цієї умови, якщо хтось може із-за лаштунків контролювати виборців чи судову владу – ніяка досконала конституція не допоможе, і президентська республіка виродиться у банальну псевдодемократичну диктатуру, як це не раз траплялося у країнах Латинської Америки, які копіювали політичну систему США.

А тепер про інше: про так звану «суперпрезидентську республіку», як вона тлумачиться у політичних словниках, складених ще до набуття Віктором Януковичем розширених повноважень, отже, не на українському матеріалі. Отже, суперпрезидентська республіка (англ. superpresidency чи superpresidentialism) – форма державного управління, за якої принцип поділу влад задекларований, але реалізований лише зовнішнім чином; насправді ж влада зосереджена у президента та підконтрольних йому інституцій. Є однією з форм авторитаризму. При цьому президент нерідко очолює владну партію, яка може бути взагалі єдиною чи користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями). Конституційні повноваження президента передбачають видання указів, що мають силу закону, можливість розпускати парламент своїм рішенням, усувати міністрів та керівників адміністративно-територіальних утворень тощо.

А тепер подивимося на те, які повноваження де-юре плюс де-факто має Віктор Янукович. Реально всі гілки влади підпорядковані йому; у Верховній Раді діє провладна більшість, вищі судові інстанції, включно із Конституційним Судом, в останні місяці були укомплектовані надійними «донбаськими» кадрами, що забезпечує їхні «правильні» рішення. Останній за часом приклад – 11 жовтня главою Вищого спеціального суду з розгляду цивільних і кримінальних справ призначений член Партії регіонів, народний депутат Леонід Фесенко з Луганської області. Єдиним винятком поки що є Верховний Суд, але всупереч Конституції України у нього законодавчими актами забрано майже всі повноваження. Місцеві держадміністрації повністю в руках Партії регіонів; навіть у Кримській автономії уряд очолює «надійний донбасівець». Верховну Раду Янукович може розпустити тоді, коли йому це потрібно (наявність більшості у ній дає змогу ввімкнути механізм розпуску), Служба безпеки виведена за межі бодай формального парламентського контролю, ба більше – може одноосібно вільно розпоряджатися коштами Держбюджету і звільнити коли хоче Генпрокурора без мотивації своїх дій. Ну, а щодо указів, які мають силу законів – то досить зайти на офіційне Інтернет-представництво Президента України і прочитати, як Янукович регулює розвиток системи освіти чи зовнішню політику держави.

Плани – грандіозні, засоби – відповідні

Під час недавнього візиту до Парижа вже в ролі суперпрезидента, Віктор Янукович свідомо чи випадково привідчинив запону над своїми планами подальших змін у політичній системі України.

По-перше, чинна Конституція «потребує подальшого вдосконалення». Це здійснюватиметься за участю громадськості. Що мається на увазі під останнім терміном, неважко здогадатися, згадавши склад і механізми створення так званої «громадської гуманітарної ради при президенті»: представниками громадськості вважаються ті, кого на цю роль відібрав й уповноважив особисто Янукович.

По-друге, буде змінена система виборів до Верховної Ради (на змішану чи суто мажоритарну) та час виборів. «Я хочу впорядкувати всі вибори. Щоб вибори до Верховної Ради та президентські відбувалися в один рік. Обов’язково. Тільки були б рознесені в часі, наприклад, на півроку», – наголосив Янукович. Що це означає в перспективі? Те, що наступні вибори і президента, і нового складу Верховної Ради, і місцевих рад та мерів міст проводитимуться 2015 року: навесні вибори глави держави, восени – парламентські та місцеві. Здійснити це не так уже й складно: спершу повноваження Верховної Ради будуть продовжені до осені 2012 року (що міститься в уже проголосованому законопроекті), потім – ще на три роки. Для цього конституційна більшість охочих посидіти якнайдовше у Раді однозначно знайдеться. На той час, як заявляв уже не один урядовець, нинішня опозиція перестане існувати.

По-третє, головними засадами правління будуть стабільність і порядок; слово «свобода» було присутнє тільки в одному з повідомлень про цей візит, розташований на офіційному Інтернет-представництві президента – про створення громадського телебачення. Але що таке «громадське» у розумінні суперпрезидента України? Всі вже наочно побачили, що таке «національне», коли йшлося про позицію нового керівництва Національного телебачення: це уславлення влади і тільки влади за гроші платників податків. Навряд чи «громадське» телебачення істотно відрізнятиметься від «національного», тим більше, що вже кілька місяців існує «громадська гуманітарна рада».

Отож в країні має місце «роздута і надпотужна виконавча влада, не врівноважена ані законодавчою, ані судовою і не підзвітна їм», і саме це «зупинило розвиток недержавних політичних організацій; перешкодило формуванню ефективної держави; завадило появі відповідального уряду». Це не про Україну писав американський політолог Стівен Фіш, а про Росію, але вийшло, що й про Україну також...

А ще у політологічних словниках написано, що встановлення в країні суперпрезидентської республіки може призводити до заміни періодичного обрання нового глави держави режимом «пожиттєвого президентства» (за допомогою референдуму чи голосування повністю контрольованого президентом парламенту). Натяк на такий сценарій розвитку подій уже прозвучав з вуст міністра юстиції Олександра Лавриновича: мовляв, тепер, після скасування політреформи, Янукович теоретично має право, у разі бажання, обиратися й на третій строк у зв’язку із тим, що обирався із відчутно іншими повноваженнями. Цікаво, що на другий термін чинного суперпрезидента ще ніхто не обрав, але міністра це не бентежить: що там якийсь механізм виборів, головне – бажання Віктора Януковича. Схоже, це бажання дехто вважає головним і в усьому іншому, що стосується України.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG