Рано-вранці чоловік розбудив мене і потягнув до телевізора, звідти лунали вигуки «Чи-чи-чи-ле-ле-ле!!!»... Це було так, наче на фінальному матчі з футболу ось-ось команда Чилі заб’є вирішальний гол... А вигукували це тисячі присутніх, які зібралися у чилійській місцевості із символічною назвою «Табір Надії». Вони зустрічали своїх героїв, які понад 2 місяці провели під землею.
Перших 17 днів ніхто не знав, чи ці 33 чоловіки взагалі живі... Матері, дружини, діти, батьки і брати – молилися і вірили. Молитви були почуті.
По одному вони повертаються на землю. Наче космонавти, виповзають на поверхню у рятівній капсулі з міфічною назвою «Фенікс».
Кожна «подорож» триває десь годину (1 метр – 1 секунда).
Після 69 днів під землею, на глибині 622 метри, вони не можуть дивитись на денне світло, кожен із тих, хто досі вийшов із капсули, має на собі чорні окуляри. Ще довго їм доведеться звикати до денного світла.
Один із них виніс із собою торбу з камінням і подарував її президентові країни: «Це Вам сувенір з-під землі!». Усі сміються, плачуть, жартують!
Тунель, по якому могла пройти капсула, бурували кілька тижнів – за цією роботою стежили не тільки в Чилі, а перед екранами телевізорів у цілому світі.
Зараз на місці події – 1400 журналістів звідусіль. Всіма мовами телеканали світу демонструють живі кадри порятунку. Кожне ім’я називають окремо. Зараз, коли я пишу ці рядки, ми чекаємо на дев’ятого, Маріо Гомеса, йому 63 роки...
До пізнього вечора ми будемо чути нові імена і стежити, як щоразу «Фенікс» виносить на поверхню по черзі кожного з 33 гірників, і весь світ почує їхні імена.
...
Я думаю про те, як багато може значити для держави життя кожної людини... Коли у людей є імена, коли вони не «народ» чи «маса», а ГРОМАДЯНИ країни, яка за них вболіває і молиться...
Я думаю і про те, що сотні загиблих гірників українських шахт теж мали імена... і про те, що, можливо, і їх можна було би врятувати свого часу, якби вони не були просто робочим м’ясом, а людьми з іменами, відомими не лише матері та дружині, а й тим, за кого ці чоловіки голосували на виборах, адже вони теж належали до так званого електорату...
Може і ми б могли чути вигуки У-КРА-Ї-НА біля якогось «Табору Надії», побудованого біля шахти імені Засядька, чи іншої української, яких так багато...
Перших 17 днів ніхто не знав, чи ці 33 чоловіки взагалі живі... Матері, дружини, діти, батьки і брати – молилися і вірили. Молитви були почуті.
Кожна «подорож» триває десь годину (1 метр – 1 секунда).
Після 69 днів під землею, на глибині 622 метри, вони не можуть дивитись на денне світло, кожен із тих, хто досі вийшов із капсули, має на собі чорні окуляри. Ще довго їм доведеться звикати до денного світла.
Один із них виніс із собою торбу з камінням і подарував її президентові країни: «Це Вам сувенір з-під землі!». Усі сміються, плачуть, жартують!
Зараз на місці події – 1400 журналістів звідусіль. Всіма мовами телеканали світу демонструють живі кадри порятунку. Кожне ім’я називають окремо. Зараз, коли я пишу ці рядки, ми чекаємо на дев’ятого, Маріо Гомеса, йому 63 роки...
До пізнього вечора ми будемо чути нові імена і стежити, як щоразу «Фенікс» виносить на поверхню по черзі кожного з 33 гірників, і весь світ почує їхні імена.
...
Я думаю про те, як багато може значити для держави життя кожної людини... Коли у людей є імена, коли вони не «народ» чи «маса», а ГРОМАДЯНИ країни, яка за них вболіває і молиться...
Я думаю і про те, що сотні загиблих гірників українських шахт теж мали імена... і про те, що, можливо, і їх можна було би врятувати свого часу, якби вони не були просто робочим м’ясом, а людьми з іменами, відомими не лише матері та дружині, а й тим, за кого ці чоловіки голосували на виборах, адже вони теж належали до так званого електорату...
Може і ми б могли чути вигуки У-КРА-Ї-НА біля якогось «Табору Надії», побудованого біля шахти імені Засядька, чи іншої української, яких так багато...
