Але й там знадобилося приблизно 10-15 років, щоб сліди антидемократичних режимів стали практично непомітними. Ситуація України, Білорусі, Молдови (не кажучи вже про азійські частини колишнього Радянського Союзу) є значно гіршою. Тут подолання тоталітарної спадщини було довірено колишній совєтській номенклатурі в союзі з криміналізованим і корумпованим бізнесом.
Це призвело до того, що нових форм соціально-політичної організації суспільства дуже мало, здебільшого функціонують ще старі совєтські, деякі з них збереглися цілком, а деякі діють у напівзруйнованому стані, що є закономірним, адже жодна «поступова» влада в Україні не ставила собі за мету провести радикальну десовєтизацію держави, руйнацію потужних комплексів тоталітарної ідеології та ментальності.
Попри майже 20 років формальної незалежності, Україні поки що важко однозначно заявити, що тоталітаризм – то для неї вже сива давнина. Аж ніяк. Відгуки совєтчини присутні в Україні скрізь, від економіки до правової сфери, від політики до моралі й адміністративної структури держави, від організації силових структур до повсякденної поведінки людей. Тут і загальний нагляд прокуратури, що є дивиною для демократичної країни, тут і компартійне звернення «товариш» у Збройних Силах, і репресивні нахили правоохоронних органів, і багато іншого.
Проте з 2004 року до 2010-го, незважаючи на всі справедливі докори на адресу Ющенка та Тимошенко, в Україні відчувся певний несміливий, принаймні на рівні намірів і непослідовних практичних кроків, відхід від потужної совєтсько-тоталітарної традиції. Напевно, це мав на увазі один із московських політологів, який у студії російської редакції Радіо Свобода сказав, що «від Януковича чекають совєтизації України».
Назад у Радянський Союз?
Ющенко і Тимошенко доволі невдало і незграбно намагалися наслідувати зразки західної ліберальної демократії. Зокрема, відкидаючи поширену на просторі СНД схему абсолютного послуху «старшому братові», що нав'язується Кремлем. Адміністрація Януковича знову взяла цю схему на озброєння. Ба більше, стає очевидним, що бажаною моделлю для нової адміністрації є не близькі географічно і ментально демократії Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, зрештою, Литва, Латвія і Естонія), а Росія Путіна і Білорусь Лукашенка. Дуже показовим є те, що незважаючи на вимушену демократичну фразеологію, в цих двох країнах совєтська система силового тиску на суспільство залишилася без фундаментальних змін, хіба що вдалися до косметичних, а в Білорусі навіть того не зробили, як називалася раніше, за совєтів, спецслужба КДБ, так вона називається й тепер.
Треба зазначити, що найбільш сьогодні розвинуті колишні балтійські території СРСР – Литва, Естонія і Латвія – взагалі відмовилися від будь-якої форми наступності з «імперією зла», скасувавши геть КГБ на своїх землях і створивши з чистого аркуша національні служби безпеки. Таким же самим способом було розв'язане питання національної оборони: балтійці не стали перетворювати совєтські мілітарні контингенти на щось більш прийнятне, а створили власні армії, що не мають ніякої наступності з СА. Україна вже майже 20 років намагається якось перетворити колишній КДБ УРСР на українську спецслужбу, а уламки трьох совєтських військових округів – Прикарпатського, Київського і Одеського на українське національне військо. Не можна сказати, що в цій справі не було ніяких успіхів.
Але після зміни влади в лютому 2010 року, з'явилися спроби ці успіхи усунути. Дуже помітно змінилася стилістика діяльності СБУ (активна участь у міжпартійних і міжкланових з'ясувках, специфічний інтерес до західних фондів, зокрема фонду Аденауера і фонду «Відродження», в якому бере участь Джордж Сорос, за відсутності інтересу до особливостей діяльності в Україні численних російських фондів, згода на поновлення присутності російських спецслужб у Криму, тиск на істориків, роботи яких не вписуються в ідеологічні совєтські норми Партії регіонів, тиск на незалежних журналістів тощо, повернення до совєтських чекістських традицій, до ототожнення себе з історією ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ).
Чим ще можна пояснити прагнення ніяким чином не допустити розкриття таємниць злочинно-тоталітарних структур колишнього СРСР? Чи можна собі уявити, щоб спецслужби демократичної ФРН ретельно зберігали таємниці гестапо, СД та інших організацій такого штибу нацистської Німеччини? Така діяльність є несумісною з демократичним статусом держави.
Чи відбудеться великий поворот до Совдепії ?
За винятком Криму і Донбасу, що є еталонно совєтськими територіями незалежної України, що були найбільш зазомбовані комуно-совєтською пропагандою (хоча й там поступово формуються вогнища антисовєтської ідеології, і цього не можна не помічати), решта українських земель сприймає повернення совєтських пропагандистських схем дуже неохоче. Внутрішній спротив викликає фактична ліквідація місцевого самоврядування, районних рад у містах, але за збереження там повністю підлеглих Партії регіонів бюрократичних структур (адміністрацій).
З підозрою і тривогою сприймається перетворення Партії регіонів на єдину і постійну керівну і спрямовуючу силу, на таку собі новітню КПРС. Обурює ситуація, коли керівну посаду в регіонах не можна обійняти без членського квитка ПР, коли багатьох чиновників доволі жорстко схиляють до вступу до лав цієї партії, коли своє робоче місце можна втратити через нечленство в партії (як це було у Радянському Союзі). Ті донецькі та інші олігархи, що сьогодні важелями ПР керують Україною, не знають інших зразків політичної поведінки, крім поведінки совєтської партійно-адміністративної номенклатури, що виключає уявлення про плюралізм політичних впливів, про узгодження інтересів різних громадських груп тощо. Їхнім ідеалом є приватна власність в контексті совєтської політичної системи з однією реально керівною партією на тлі декількох декоративних.
Декоративні партії, що не мають шансів на владу і вплив, їм не потрібні, вони потрібні Заходові, що вимагає демократії, то нехай Захід цими бутафорськими партіями й тішиться. А справжні настрої і мрії цієї публіки сформулював прем'єр Микола Азаров, який сказав: «За два роки у нас не буде оппозиції». Лялькова, звісно, залишиться.
Абсолютно совєтська ментальність нинішніх володарів України проявляється навіть у дрібницях, але вельми красномовних. Зустрічаючи в Києві Гілларі Клінтон, Віктор Янукович звернувся до неї: «Пані генеральний секретар!», хоча всім відомо, що посада пані Клінтон називається «державний секретар». Проте пані Клінтон представляє найпотужнішу державу світу, а в уяві Януковича вище за генсека нічого бути не може…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Це призвело до того, що нових форм соціально-політичної організації суспільства дуже мало, здебільшого функціонують ще старі совєтські, деякі з них збереглися цілком, а деякі діють у напівзруйнованому стані, що є закономірним, адже жодна «поступова» влада в Україні не ставила собі за мету провести радикальну десовєтизацію держави, руйнацію потужних комплексів тоталітарної ідеології та ментальності.
Попри майже 20 років формальної незалежності, Україні поки що важко однозначно заявити, що тоталітаризм – то для неї вже сива давнина. Аж ніяк. Відгуки совєтчини присутні в Україні скрізь, від економіки до правової сфери, від політики до моралі й адміністративної структури держави, від організації силових структур до повсякденної поведінки людей. Тут і загальний нагляд прокуратури, що є дивиною для демократичної країни, тут і компартійне звернення «товариш» у Збройних Силах, і репресивні нахили правоохоронних органів, і багато іншого.
Проте з 2004 року до 2010-го, незважаючи на всі справедливі докори на адресу Ющенка та Тимошенко, в Україні відчувся певний несміливий, принаймні на рівні намірів і непослідовних практичних кроків, відхід від потужної совєтсько-тоталітарної традиції. Напевно, це мав на увазі один із московських політологів, який у студії російської редакції Радіо Свобода сказав, що «від Януковича чекають совєтизації України».
Назад у Радянський Союз?
Ющенко і Тимошенко доволі невдало і незграбно намагалися наслідувати зразки західної ліберальної демократії. Зокрема, відкидаючи поширену на просторі СНД схему абсолютного послуху «старшому братові», що нав'язується Кремлем. Адміністрація Януковича знову взяла цю схему на озброєння. Ба більше, стає очевидним, що бажаною моделлю для нової адміністрації є не близькі географічно і ментально демократії Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, зрештою, Литва, Латвія і Естонія), а Росія Путіна і Білорусь Лукашенка. Дуже показовим є те, що незважаючи на вимушену демократичну фразеологію, в цих двох країнах совєтська система силового тиску на суспільство залишилася без фундаментальних змін, хіба що вдалися до косметичних, а в Білорусі навіть того не зробили, як називалася раніше, за совєтів, спецслужба КДБ, так вона називається й тепер.
Треба зазначити, що найбільш сьогодні розвинуті колишні балтійські території СРСР – Литва, Естонія і Латвія – взагалі відмовилися від будь-якої форми наступності з «імперією зла», скасувавши геть КГБ на своїх землях і створивши з чистого аркуша національні служби безпеки. Таким же самим способом було розв'язане питання національної оборони: балтійці не стали перетворювати совєтські мілітарні контингенти на щось більш прийнятне, а створили власні армії, що не мають ніякої наступності з СА. Україна вже майже 20 років намагається якось перетворити колишній КДБ УРСР на українську спецслужбу, а уламки трьох совєтських військових округів – Прикарпатського, Київського і Одеського на українське національне військо. Не можна сказати, що в цій справі не було ніяких успіхів.
Але після зміни влади в лютому 2010 року, з'явилися спроби ці успіхи усунути. Дуже помітно змінилася стилістика діяльності СБУ (активна участь у міжпартійних і міжкланових з'ясувках, специфічний інтерес до західних фондів, зокрема фонду Аденауера і фонду «Відродження», в якому бере участь Джордж Сорос, за відсутності інтересу до особливостей діяльності в Україні численних російських фондів, згода на поновлення присутності російських спецслужб у Криму, тиск на істориків, роботи яких не вписуються в ідеологічні совєтські норми Партії регіонів, тиск на незалежних журналістів тощо, повернення до совєтських чекістських традицій, до ототожнення себе з історією ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ).
Чим ще можна пояснити прагнення ніяким чином не допустити розкриття таємниць злочинно-тоталітарних структур колишнього СРСР? Чи можна собі уявити, щоб спецслужби демократичної ФРН ретельно зберігали таємниці гестапо, СД та інших організацій такого штибу нацистської Німеччини? Така діяльність є несумісною з демократичним статусом держави.
Чи відбудеться великий поворот до Совдепії ?
За винятком Криму і Донбасу, що є еталонно совєтськими територіями незалежної України, що були найбільш зазомбовані комуно-совєтською пропагандою (хоча й там поступово формуються вогнища антисовєтської ідеології, і цього не можна не помічати), решта українських земель сприймає повернення совєтських пропагандистських схем дуже неохоче. Внутрішній спротив викликає фактична ліквідація місцевого самоврядування, районних рад у містах, але за збереження там повністю підлеглих Партії регіонів бюрократичних структур (адміністрацій).
З підозрою і тривогою сприймається перетворення Партії регіонів на єдину і постійну керівну і спрямовуючу силу, на таку собі новітню КПРС. Обурює ситуація, коли керівну посаду в регіонах не можна обійняти без членського квитка ПР, коли багатьох чиновників доволі жорстко схиляють до вступу до лав цієї партії, коли своє робоче місце можна втратити через нечленство в партії (як це було у Радянському Союзі). Ті донецькі та інші олігархи, що сьогодні важелями ПР керують Україною, не знають інших зразків політичної поведінки, крім поведінки совєтської партійно-адміністративної номенклатури, що виключає уявлення про плюралізм політичних впливів, про узгодження інтересів різних громадських груп тощо. Їхнім ідеалом є приватна власність в контексті совєтської політичної системи з однією реально керівною партією на тлі декількох декоративних.
Декоративні партії, що не мають шансів на владу і вплив, їм не потрібні, вони потрібні Заходові, що вимагає демократії, то нехай Захід цими бутафорськими партіями й тішиться. А справжні настрої і мрії цієї публіки сформулював прем'єр Микола Азаров, який сказав: «За два роки у нас не буде оппозиції». Лялькова, звісно, залишиться.
Абсолютно совєтська ментальність нинішніх володарів України проявляється навіть у дрібницях, але вельми красномовних. Зустрічаючи в Києві Гілларі Клінтон, Віктор Янукович звернувся до неї: «Пані генеральний секретар!», хоча всім відомо, що посада пані Клінтон називається «державний секретар». Проте пані Клінтон представляє найпотужнішу державу світу, а в уяві Януковича вище за генсека нічого бути не може…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
