Доступність посилання

12 Грудень 2017, Київ 18:54
Луганськ – Колись, іще за часів СРСР, я за порадою своїх знайомих подивився французьку кінострічку «Двоє у місті». В її фіналі, якщо хтось пам’ятає, колишній в’язень (актор Ален Делон) убиває свого наглядача-полісмена (актор Мішель Буке). Тоді, ще в далекі сімдесяті, я вперше і востаннє бачив, як у моєму Луганську кіноглядачі аплодували по завершенню фільму. Я теж аплодував разом зі всіма, розчулений трагічною долею людини, яка до кінця виборювала своє право на вільне життя. Але, як показав час, абсолютна більшість моїх земляків у тому луганському кінотеатрі аплодувала зовсім не з цієї причини…

У той самий час декілька моїх приятелів, як виявилося, опинились у Луганську зовсім не зі власного бажання. Усі вони (а їх було троє) до свого тюремного ув’язнення жили в Ростові-на-Дону, який для них після строку став закритим містом. Незважаючи на те, що то було їхнє рідне місто і там жили їхні батьки, їх там не прописували. А от на Донбасі прописували щойно звільнених зеків не тільки з Ростова, але й зі всього СРСР.

Але «кримінальний елемент» з усієї радянської імперії концентрувався в Донецькій і Луганській області не тільки таким чином. Як відомо, саме на Донбасі була тоді (і залишається зараз) найвища концентрація підприємств хімічної промисловості. А «хімія» в СРСР була одним із варіантів карного засудження. Зеки, які працювали на шкідливих виробництвах, жили там не в таборах, а у звичайних робочих гуртожитках серед цивільного населення міст і селищ. І єдине, що відрізняло їх від мешканців тих населених пунктів, – умовна плата за примусову працю «на хімії» та комендантська година з перекликом під контролем міліціянтів у їхніх гуртожитках.

Але ці заходи, звичайно, не дуже вже впливали на високий рівень злочинності в тих гуртожитках та містах у цілому. Так, у Луганську, на кварталі з вельми промовистою назвою імені Пролетаріату Донбасу, в часи СРСР було кілька таких зеківських гуртожитків. Пам’ятаю, що майже щомісяця там скоювався резонансний карний злочин або ж самогубство.

Після «хімії» зеки отримували право не тільки на прописку за місцем своєї примусової роботи, але й право запису до черги на так зване безкоштовне житло. У своїх рідних містах та селищах вони не мали ані того, ані іншого і, звичайно залишалися на постійне проживання в Донбасі.

Таким чином, комуністична радянська влада цілеспрямовано й послідовно криміналізувала цей край, вирішуючи в такий спосіб дефіцит робочих рук на шкідливих для здоров’я людини підприємствах Донбасу (мета у комуністів, як завжди, виправдовувала засоби).

Як формувались електоральні уподобання


Додайте сюди й без того традиційно високий рівень злочинності в реґіоні, і стане цілком зрозумілою та жахлива статистика, яка стверджує, що кожний третій дорослий мешканець Донбасу чоловічої статі має карне минуле. Це, за Ламброзо, цілком достатньо для того, щоб нав’язувати всім довкола стиль життя «по понятіям».

Наскрізь корумпована міліція, суди та прокуратура тільки сприяли становленню ідеалів карного світу серед широкого загалу населення Донбасу. І повірте мені: якщо сьогодні пересічний донбасівець має «края» (знайомства) серед криміналітету, він ніколи не звернеться до державних інституцій при вирішенні тих чи інших власних проблем. А знаєте, чому? Та тому, що при зверненні до «авторитета», на відміну від того ж таки суду, його кривдника не врятують від відповідальності (хай і «по понятіям») ніякі гроші, і він отримає «своє» не через півроку (як, зазвичай, у кращому випадку буде після звернення до суду), а вже через кілька днів.

І коли, скажімо, Київський районний суд міста Донецька визнає невинним ватажка відомого на весь СНД організованого злочинного угруповання, то він таким чином забиває останнього цвяха у свою власну труну – як інституція правового захисту мешканців столиці Донбасу. Не розуміти цього може тільки неповносправний або суддя, який безпосередньо взяв хабар у тій справі чи був нагнутий братками при владі .

Звичайно, що при такому правозахисті громадян на Донбасі ідеалами для його пересічних мешканців є зовсім не міліціянт Могильов або прокурор Потебенько, а, швидше, їхні соціальні антиподи з нелегкою долею та сильним характером. Такі, як колишній керівник Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович, бізнесмени Ринат Ахметов та Борис Колесников.

А коли останні об’єднались у добре відому партію й попросили електоральної підтримки у своїх земляків, на Донбасі їм, звичайно, повірили всі або майже всі. Вірять і по сьогодні, бо лідери Партії регіонів для них – це живе втілення їхньої власної кар’єрної мрії.

Тепер Ви здогадались, шановний читачу, чому тоді в кінотеатрі луганці аплодували Делону? Та просто тому, що свій пацан завалив «мусора». В іпостасі останнього в українському політикумі для моїх земляків завжди буде будь-хто з тих, хто пішов проти своїх (їхніх) пацанів.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG