Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 04:01

Держава Україна: 20 років вагітності (маятник коливається між страхом і надією)


Словаччина – Є такий жартівливий вислів, на вістрі якого – прикмета українців: Гарно українцем на світ народитися, бажано по-геройськи померти. А що робити у міжчасі? Цей вислів, продукт здорового глузду народу, що вміє сміятися над собою, стосується, на мою думку, нинішніх реалій України. Це слабкість громадянського суспільства, це безпрецедентний правовий нігілізм серед так званої політичної еліти.

Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі (1935 – 1990), який прожив своє життя в Радянському Союзі, наприкінці 1980-х років у деяких своїх інтерв’ю звертав увагу на суть проблеми тодішньої політики гласності й перебудови, яка щойно розпочиналася.

Так, у червні 1987 року Мамардашвілі сказав: «Страну, в которой мы живем, я бы назвал страной вечной беременности. Ведь это действительно некое адское состояние: никак не разрешится от бремени. Или все время разрешается и никак не разрешится».

Звісно, «керівна і спрямовуюча» в СРСР не лише розстрілювала і саджала. Вона постійно щось робила, метушилася, але нічого не мінялося. Все лише знов-і-знов повторювалося за принципом акордеону – то розтягувати, то стискати...

Чому? – запитував філософ і пояснював: тому що не знайшлося достатньої кількості свідомих громадян, переконаних, що найбільше благо людини – свобода. Суму проблем, про які ми говоримо, зауважив грузинський філософ, можна звести до одного знаменника: це проблема громадянського суспільства. Його суть – спайка держави і суспільства, яку слід розщепити.

«Я не хочу жить такой жизнью, в которой не мог бы узнавать подлинного себя, – розмірковував Мамардашвілі вголос. – Я не мог бы считать такую жизнь действительно моей жизнью. Граждане – это те, кто не только имеет право на участие в общественных делах, но обязан это осуществлять на деле, обязан разрешать свои собственные проблемы сам».

Майже 20 років ведуться в Україні політичні розмови і базікання навколо питання, яку державу ми будуємо і для кого. Ллються потоки слів про економічні реформи, про зміцнення демократії. Недавно в центрі уваги було гасло: «10 кроків назустріч людям». Тепер властьімущі, вигадуючи велосипед, переконують (себе?), що «Україна для людей». А для кого ж іще? Ці мантри розраховані на обивателя з відповідними звичками. Пострадянський простір, це простір, в якому, за словами грузинського мислителя, накопичилася величезна маса відходів продукції мови і думки. Слова часто використовуються для приховання дійсності. Ба більше, інколи слова закривають небажання пізнати дійсність та брак політичної волі її змінити.

Ми із радянського

Процес вивільнення від тоталітарного минулого – процес довготривалий і болісний. Про це говорили цими днями навіть німці з приводу 20-річчя возз’єднання «ендеерівської» Німеччини з ФРН. В очах мешканців «старої» ФРН звички «східняків» ще надто помітні. А що вже говорити українцям, які незрівнянно в гіршій ситуації, ніж східні німці, котрі під чоботом російсько-прусського тоталітаризму перебули значно коротший час?

Пишу «російсько...», бо, як пояснив той же Мамардашвілі, «родиной «советского феномена» является Россия». Звісно, не в етнічному розумінні, а як соціально-політичне і соціально-культурне явище, що склалося в Росії протягом віків, яке дається взнаки в цій країні й сьогодні. А зараза цього явища помічається майже на всьому так званому пострадянському просторі.

Відповідь на питання, яку Україну будують, залежить і від того, наскільки в суспільстві ще присутня туга за радянським. Ідейних комуністів в Україні дуже мало. За радянським минулим у сфері духовного розвитку, за економікою контрольованої злиденності тужить ще менше громадян.

Натомість є значна кількість тих, що не дозрілі до свободи.

Свобода для них – тягар, бо вона передбачає й особисту відповідальність. Раніше було простіше, бо всі проблеми «вирішувала» держава.

Свого часу колишній дисидент і екс-президент Чехії Вацлав Гавел порівнював цих людей із такими, що після довгого часу вийшли з тюрми. Спершу кажуть: «дякую Богу». Відтак починається для них новий етап життя, від якого давно відвикли. Їм, вчорашнім зекам великої зони під назвою СРСР доводиться самотужки все організувати: пошук праці, помешкання, забезпечення харчів тощо. Це їх надмірно дратує і втомлює. Оскільки вони самі собі допомогти не вміють, як правило, починають нарікати на нестерпну для них нову дійсність.

Гомо совєтікус

Це радянська спадщина. Науковці характеризують пострадянську людину як тип інфантильної дитини, світ якої наперед визначає влада, котра виробляє і сценарій відповідної поведінки своїх громадян.

Пострадянське, як пише вчений С. Чернявський, означає «те, що випливає з совєтського», «базоване на совєтському».

Це наявне також у поведінці політиків.

Наприклад, феномен перебіжчиків із опозиції до провладної партії в Україні аж надто нагадує часи СРСР. Раніше, щоб робити кар’єру, треба було набутити членство в КПРС. Нині ідеологія ролі не відіграє. Проте, перебігти до лав провладної партії або хоча б демонструвати свою прихильність до неї для багатьох депутатів-перекінчиків це свого роду «соціальне страхування» своїх статків, свого бізнесу перед наїздом різних служб так званої перевірки.

Надія і страх

Філософ Мераб Мамардашвілі, у своїх лекціях говорив і про два психологічні механізми, за допомогою яких можна приховувати перед людиною реальний світ. Це механізм страху – боязкість побачити правду, та механізм надії – що все зміниться і навколишній світ завтра буде кращим.

На вербальному рівні тоталітарна система годувала громадян надією. Старші віком добре пам’ятають гасло: «Все для людини, все для блага людини» і запевнення: «Доженемо і переженемо», мається на увазі США, а також обіцянки, що невдовзі житимемо в комунізмі.

Щоправда, при цьому режим постійно нагадував, що трудящим треба закатати рукави і ще більше працювати.

Механізми надії застосовують політики й нині, як правило, перед виборами. Їм навіть не соромно купувати голоси своїх інфантильних виборців за кілограм гречки. Після виборів включається інший механізм – страху. В Україні це особливо помітно протягом останніх місяців.

Міністерство внутрішніх справ визначає, котрі демонстрації правильні й котрі не дозволені. Яких віруючих із регіонів можна возити (на хресний хід) до Києва і яких – під загрозою позбавити водіїв ліцензії на перевезення пасажирів – переправляти не можна.

Служба безпеки України під новим керівництвом залякує журналістів, студентів і ректорів деяких вишів. Затримує навіть історика, котрий вивчає тоталітарне минуле України на базі доступних, розсекречених документів. При цьому СБУ серед громадськості поширює думку, що це може пахнути шпигунством.

А Прем’єр-міністр України Микола Азаров нещодавно на Ялтинському форумі відкрито заохочував до таких практик, заявивши, що «один из главных инстинктов – страх – должен работать».

Він мав на увазі якихось «козлів, котрі заважають нам жити». Режим таких завжди визначить серед громадян, відповідно до своїх потреб.

Українському суспільству почали нагадувати правила з минулого: пам’ятати науку Павлова про умовні рефлекси й відповідно поводитися.

Довготривала вагітність України, як держави, зумовлена проявами політичного інфантилізму в суспільстві та правового нігілізму на верхах. Прикладів багато, звернімо увагу на таке:

До сьогоднішнього дня дев’ятеро політиків напряму порушують Конституцію України, бо продовжують працювати одночасно і народними депутатами, і у виконавчій владі. Серед них два голови облдержадміністрацій та заступник глави Адміністрації Президента, гарячий кандидат на крісло Генерального прокурора. У Верховній Раді вони схвалюють закони, які самі грубо порушують.

Парламент позбавив себе важливих повноважень, передаючи їх головному «водію» в державі. В країні зруйновано політичну систему стримувань і противаг.

Днями міністр юстиції України Олександр Лавринович похвалився, що зберіг два примірники Конституції України 1996 року, бо: «я завжди знав, що вона («стара» Конституція) колись повернеться. Рано чи пізно», сказав юрист.

Дивне зізнання двічі міністра юстиції. Якщо він так добре знав, що 2004 року було порушено процедуру ухвалення поправок до Конституції з 1996 року, то чому не бив на сполох? Здавалося б, кваліфікований юрист у таких випадках повинен керуватися етикою, отже і почуттям обов’язку, адже йшлося про найвищий закон держави. Та ні, Лавринович мовчав і чекав, коли владу візьмуть його однодумці на чолі з Віктором Януковичем. Мовляв, ми вам покажемо «конституційну мать».

Чи не свідчить це про правовий нігілізм?

Принаймні це демонстрація торжества політичної сили, що перемогла і яка прагне поквитуватися за поразку в минулому.

Паралітики з блискучими очима

«Ми паралітики з блискучими очима...» – цими словами Лесі Українки можна характеризувати якість правової (і політичної) діяльності «політеліти» України протягом її незалежності, зокрема ж, у поточному році.

Доленосні «харківські» домовленості з Росією про продовження перебування в Криму російського Чорноморського флоту у Верховній Раді України було вирішено протягом 8-10 хвилин. Аналогічно швидким темпом працював Конституційний Суд України. Його вердикт 1 жовтня дав добро, щоб державою керував, як сказав про себе Президент Віктор Янукович у Гонконгу «єдиний водій» і в одному напрямку. Не таємниця, що йому імпонує російський напрям «керованої демократії» Володимира Путіна.

Із приводу рішення КСУ одні українські політики знизують плечима, інші – обурюються, вважаючи це узурпацією влади. Пропрезидентські сили твердять: це єдиний шлях припинити в державі безлад. А всі разом безпорадно чухають потилицю, бо не знають як нарешті звільнити Україну від цього безпрецедентного правового нігілізму. Всі разом не хочуть, не здатні (?) усвідомити, що Україна зі своїми юристами стала посміховиськом в очах демократичного світу. «Ми паралітики з блискучими очима»?

Вагітність Держави Україна триває і може ще довго продовжуватися. Якими будуть пологи, це залежить великою мірою від того, наскільки свою співвідповідальність за діла державні та діла тих, «з блискучими очима» усвідомить собі громадськість, яка через вибори наймає на працю Президента і парламентаріїв.

Або громадянське суспільство нарощуватиме свої сили, щоб остаточно розщепити спайку держави й суспільства, або ще й далі йтиме мова про ліниву отару, яка без погонича не вміє жити.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG