Доступність посилання

14 Грудень 2017, Київ 19:30
Київ – Після того, як в СРСР завалилася піраміда комуністичної ідеології, на якій ґрунтувався штучно створений та нав’язаний світогляд «радянської людини», він перестав домінувати у суспільстві. На його місце природнім чином повернулися етико-культурні традиції, притаманні Україні споконвіку. Зокрема, релігійність з упосліджуваної системи поглядів, переконань та етичних норм перетворилася, якщо не на домінуючу, то в усякому випадку, на підтримувану державою й переважною більшістю суспільства ідеологію.

Із волі Верховної Ради факт існування Господа Бога навіть закріплено юридично. У преамбулі Основного Закону сказано: «Верховна Рада України від імені Українського народу …, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями… Приймає цю Конституцію – Основний Закон України». Панове атеїсти та прихильники багатобожжя мають беззастережно визнати, що Бог є, і що він один, бо так серйозна книжка пише, зветься вона «Конституція України».

Церква знову стала відігравати помітну роль у громадському і політичному житті. Політики та начальство усякого калібру де треба й де не треба згадають у своїх промовах Бога та пхаються на церковні амвони і кафедри, щоб під об’єктивами телекамер зі свічками у руках засвідчити свою боголюбивість. Окремі просунуті священнослужителі, підсміюючись, звуть тих неборак «високоповажними підсвічниками».

Церква витісняє заповідник


Стрімке посилення впливу церкви у суспільстві зумовило й повернення їй храмів, колись забраних радянською владою. Цей процес є правильним і справедливим. Але! Часто у колишніх церквах розміщені музеї, концертні зали, обладнані унікальними органами. Самі споруди храмів являють собою величезної цінності архітектурні та художні пам’ятки, як, наприклад, Софія Київська, Кирилівська церква, Спасо-Преображенський собор у Чернігові, Успенський собор у Харкові, Миколаївський костел Києва і ще сотні інших. Ці споруди є не лише храмами. Вони об’єкти культурного надбання нації. На цю спадщину мають право не тільки християни, але й громадяни інших віровизнань та атеїсти. Обов’язком, місією держави є збереження цього надбання для усіх.

У 1988 році за наполяганням Раїси Горбачової Московському патріархату було передано територію Дальніх печер Києво-Печерської лаври, якими до того опікувався Києво-Печерський історико-культурний та архітектурний заповідник – найбільше і найцінніше музейне об’єднання в Україні. Це був перший у тодішній УРСР акт доброї волі держави щодо повернення Церкві її святинь. У 1990 році було передано і Ближні печери. Таким чином на території заповідника склався паритет – на нижній території господарювали ченці, а на верхній науковці. Втім, Церква отримала право здійснювати богослужіння і у верхній Лаврі: у трапезному храмі Івана Богослова, Успенському соборі, відбудованому коштом платників податків. Тепер вона претендує і на стародавній собор Спаса на Берестові та практично на усі інші приміщення на території заповідника.

За роки радянської влади у лаврські корпуси заселили багато різноманітних організацій. Переважна більшість із них, слід віддати належне, так, чи інакше пов’язані з культурою: музеї, Державна історична бібліотека, Центр культурних досліджень Міністерства культури, факультет кінематографії Інституту театрального мистецтва, Товариство охорони пам’яток, художні майстерні і т.д. Були й «непрофільні» установи: інфекційна лікарня, дитячий садок, гуртожитки, комерційні організації. Але загалом Заповідник виконував і продовжує виконувати своє завдання збереження та вивчення культурної спадщини.

Тим часом розширювався й монастир, потребуючи дедалі більших площ для свого господарювання. На схилах, під якими містяться печери, посадили садки й виноградники, виникли митрополича й намісницька резиденції, готелі, навчальні приміщення духовних шкіл та гуртожитки семінаристів, гаражі, кухні та їдальні. Збільшується чисельність братії. Тому заповіднику доводиться звільняти дедалі більше приміщень.

Третій Рим прагне першості

І от в Україні запанувала нова влада. Якщо у часи правління трьох попередніх президентів держава у протистоянні заповідника і Церкви займала позицію стриманої підтримки священиків, то нині ченці відчувають, що влада цілком на їхньому боці. Навесні було звільнено з посади генерального директора заповідника Сергія Кролівця, який багато років протистояв спробам експансії на музейні площі. У липні Кабінет Міністрів оголосив про намір передати усю територію Лаври Церкві. Це означає, що п’ятьом унікальним музеям доведеться забиратися зі своїх приміщень невідомо куди. Йдеться про: Музей українського декоративно-прикладного мистецтва, Музей історичних коштовностей, Музей мікромініатюр, Музей театрального мистецтва, Музей книги та друкарства. Така ж доля чекає на художні майстерні, Центр культурних досліджень, лікарню…

Демонтаж існуючих музейних експозицій означає фактичне припинення існування цих музеїв. Підтвердженням цього є сумний досвід Музею історії Києва. Коли у 2003 році в нього забрали приміщення центральної експозиції – Кловський палац, то тодішня влада давала кілька обіцянок збудувати спеціально для нього нове приміщення. Натомість до цього дня експонати музею зберігаються у сховищах Українського дому і є недоступними для огляду. Нинішній начальник Головного управляння культури Світлана Зоріна стверджує, що під час переміщення фондів із Кловського палацу зникли десятки дорогих картин, зокрема авторства Івана Світличного та Сергія Шишка.

Як священство ставиться до українського культурного надбання, добре видно на прикладі ситуації ще одного унікального музею-заповіднка – Переяславського. Тут додаткові коментарі зайві.

Ситуація із Лаврським та Переяславським заповідниками свідчить, що стосунки Церкви і держави таки «гармонізувалися», набули симфонічності, про яку повсякчас говорить патріарх Московський. Платити за цю музику доводиться Україні. Нашим культурним надбанням.

Ідея перетворення Києво-Печерської Лаври на такий собі східний «Ватикан» є намаганням ще одним ланцюгом припнути Україну до того, що зветься «русским миром». У ЗМІ вряди-годи з’являються міркування, що патріарх Кирило має далекосяжні наміри посісти водночас із Московською ще й Київську предстоятельську кафедру, що з одного боку ліквідує автономію УПЦ, а з іншого кардинально зміцнить його позиції у боротьбі за першість у православному світі з Константинопольським патріархом. Також це дасть додатковий ресурс у блокуванні поширення католицизму на Схід. Третій Рим прагне стати першим. Як завжди коштом України.

Костянтин Матвієнко, експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG