Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 19:41
Свобода. Freedom. Liberté. Freiheit. Wolność. Libertad. Svoboda. Коротке й енергійне слово практично всіма європейськими мовами. Та і японською, китайською чи корейською воно так само лаконічне – два-три ієрогліфи, два-три склади. Мабуть, не випадково так, бо свобода – це одне з основних понять, які лежать у фундаменті сучасної цивілізації, світогляду людини ХХ і ХХІ століть. А водночас – це одна з найскладніших філософських категорій. Власне, сама філософія починається там, де стає можливою суспільно значуща вільна думка, де незалежний від можновладців, жерців та юрби мудрець із юродивого перетворюється на потрібну суспільству постать.

Попри тисячоліття філософського розмислу, популярні визначення свободи при ближчому розгляді виявляються далекими від універсальності. Скажімо, нерідко свободу ототожнюють із наявністю можливості вибору того чи іншого варіанту розвитку подій, коли зовнішні умови забезпечують здатність людини чи групи людей реалізувати такий вибір. При цьому стверджують, що відсутність такого вибору і можливості реалізації вибору тотожні відсутності свободи, тобто несвободі. Але ж, скажімо, для багатьох ідейних борців Руху Опору під час Другої світової війни вибір – боротися чи не боротися з тоталітарними загарбниками – просто не стояв. Для них інший шлях апріорі був шляхом зради, колаборації. Але чи значить це, що вони були невільними людьми, що свобода не лежала в основі їхньої боротьби?

Інше популярне визначення свободи – це ототожнення її з відсутністю примусу з боку інших людей. Проте чи можна жити в суспільстві і в тих чи інших ситуаціях не зазначати примусу з боку уповноважених на підтримання певного ладу членів суспільства? Ба більше: не тільки у процесі виробництва, а й в процесі навчання, йдеться про дитячий, а чи про юнацький вік, також завжди наявний примус. І, нарешті, є люди сильного характеру, а є люди зі слабким характером. Перші завжди чи свідомо, чи навіть мимоволі до чогось примушуватимуть других, а ті можуть навіть не помічати цього чи бути вдячними за те, що їх змусили зробити щось корисне, чого вони прагнули, але самі на нього не зважилися б.

Що ж стосується сциєнтистського визначення свободи як одного з різновидів прояву випадковості, яка реалізується внаслідок спонуки з боку людських прагнень, то в цьому сенсі свобода істотно зближується з необхідністю, з суто природним процесом, оскільки загальні процеси розвитку наукою розглядаються як система випадковостей, що тією чи іншою мірою несли в собі необхідні елементи, як-от біологічні об’єкти – пристосування до умов конкретного середовища. Власне людська складова свободи тут зводиться до мінімуму, перетворюється на вияв підсвідомості, її настанов і спонук.

У середині ХХ століття знаний американський філософ, освітянин та публіцист Мортимер Адлер здійснив своєрідну систематизацію аспектів свободи, про які мислителі минулого вели мову: обставинна свободи само здійснення людини, набута свобода самовдосконалення, органічно-природна свобода самовизначення, політична свобода, колективна свобода. Адлер визначає обставинну свобода самоздійснення як свободу, залежну від умов, тобто від зовнішніх, ситуативних для єства людини чинників. Набута свобода самовдосконалення асоціюється з певним станом, якого досягає людина. Для її здійснення потрібно докласти зусилля, вона не є вродженою. Природна, органічна свобода самовизначення постає як одна з сутнісних рис людини, притаманна їй за означенням. Два інші рівні чи виміри свободи – політична свобода та колективна свобода – постають тут як похідні, допоміжні.

Але те, що для філософів є допоміжним, похідним, несамостійним і навіть менш цікавим, аніж сутнісно-буттєве, онтологічне, у практичному житті багатьох людей, особливо у посттоталітарних та постколоніальних країнах, постає як першорядне, домінантне, найважливіше.

Україна – не виняток.

Громадські й політичні виміри свободи


У сучасному світі як колективна, так і політична свобода не випадково асоціюються із демократією. І справді: саме за демократії, з одного боку, існує гарантована законами сфера приватності, яка дає змогу людині реалізовувати органічну свободу та свободу самовдосконалення, з іншого боку – сукупність невідчужуваних політичних прав відкриває шлях реалізації колективної, надіндивідуальної свободи.

За всіх різночитань, варіантів та модифікацій відповідно до традицій тих чи інших країн, основними політичними та колективними свободами вважають:

а) свободу асоціацій, яка полягає у вільній реалізації можливості вступати чи не вступати в організації, полишати ці організації, а також прав організацій виключати своїх членів з тим, щоб це не тягнуло за собою репресій до виключених з боку держави;

б) свободу віросповідання та переконань, яка ґрунтується на можливості сповідувати та практикувати будь-яку релігію, проповідувати релігійні чи інші погляди, або ж не сповідувати і не практикувати жодну релігію;

в) свободу слова – право людини та груп людей вільно й публічно висловлювати свої думки та переконання;

г) свободу пересування, як усередині власної країни, так і по світу, обмежену тільки економічними можливостями людини;

ґ) свободу зборів, яка полягає у вільній реалізації можливості проводити мітинги, демонстрації та інші маніфестації, організовувати пікети, а також збиратися в приміщеннях;

д) свободу поширення та здобування інформації, включно зі свободою ЗМІ;

е) свободу підприємництва та розпорядження приватною власністю, яка є однією з най ґрунтовніших економічних основ демократії;

є) свободу розпорядження власною продуктивною силою, яка полягає у вільному виборі можливостей працювати за наймом, відкривати власний бізнес чи взагалі відмовлятися від роботи поза хатнім господарством;

ж) свободу національного самовизначення, як колективного (в тому числі й національно-державного), так й індивідуального;

з) свободу вибору форми державного устрою та правління, яка включає в себе право громадян скидати тиранічні уряди.

Звичайно, це не вичерпний список політичних та колективних свобод, притаманних сучасному світові, але в ньому згруповані найголовніші, що втілилися як у повсякденну практику, так і у світоглядні настанови жителів демократичних країн; власне, ці свободи є орієнтирами для переважного числа мешканців Землі, навіть тих, хто живе за відсутності демократії.

Україна і тут не виняток.

Чи й справді відбулася втеча від свободи?

Шість років тому здавалося, що впали головні перешкоди – як інституційні, так і соціально-психологічні – для ствердження в Україні всього комплексу головних політичних та колективних свобод. Бо ж, власне, сумарний вияв мільйонів індивідуальних вільних самовизначень та самоздійснень і став тим, що було назване Помаранчевою революцією. Відтак суспільно-політичній еліті, яка мала всі можливості спертися на самовідданість своїх симпатиків, залишалося складне, але цілком розв’язуване за стислий термін завдання – інституціалізувати, закріпити на рівні законів та практики той вектор руху до свободи і за алгоритмами свободи (як її не визначати), який виявив себе у масовій революційній спонтанності. Та сталося, як відомо, інакше; еліта (чи, як її нерідко називають, квазіеліта) вирішила, що свобода стосується тільки її самої, а перейняті поточними справами мільйони громадян у своїй більшості не надали належної ваги потребі у власному вільному самовдосконаленні.

Що ж стосується тих, хто не дуже прагнув свободи чи виявив потяг до неї суто ситуативно, то справдилися висловлені 150 років тому тверезо-скептичні слова Олександра Герцена: не можна звільняти людину ззовні більшою мірою, ніж вона вільна внутрішньо.

Наслідок: через шість років після початку революції політичні та колективні свободи в Україні залишилися в основному на папері, у тексті ще не зміненої Конституції, у статті 3 якої, зокрема, сказано: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Проте та сама держава ухваленням Податкового і Трудового кодексів відверто звужує коло права і свобод громадян, що прямо суперечить іншій статті Основного Закону (Стаття 22: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»). І нічого: попри поки ще можливі, хоч й уже певним чином обмежені силою держави публічні протести десятків тисяч громадян, чинна влада не збирається зійти зі шляху подальшого обмеження виявів людської свободи – і не тільки в політичному чи економічному, а й у приватно-індивідуальному просторах. Бо ж, скажімо, той неприхований тиск на все українське, який здійснюється чинною владою, означає насильницьке звуження сфери свободи волевияву і самоздійснення української людини.

Чи зміниться ситуація і чи продовжиться те, що мала ствердити Помаранчева революція, яка 2004 року видавалася завершальним етапом українських революційних перетворень на шляху до демократії?

Це залежить від того, чи справді більшість українців вирішила проміняти свободу (часом хистку і непевну, ґрунтовану на власній відповідальності) на такий-сякий добробут і таку-сяку життєву безпеку та стабільність, чи ні.

Але за всіх обставин укотре вже підтвердиться максима, свого часу чітко сформульована одним із батьків-засновників Сполучених Штатів, визначним мислителем і політиком Бенджаміном Франкліном: «Той, хто пожертвував свободою заради безпеки, не заслуговує ані свободи, ані безпеки».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG