Місцеві вибори в Україні наочно показали, що «донецька» влада бачить всі партії в Україні (крім Партії регіонів) лише в якості політичних статистів, без присутності яких гра в «демократію» перед Заходом була б неможливою.
Але українці вже жили в часи СРСР за однопартійної системи. Тому постає питання: чи готові вони повернутися до минулого? Адже за таких темпів підминання під себе українського суспільства «донецькими» Україна незабаром де-факто може отримати однопартійну систему, котра вже функціонує в Росії. А оскільки Віктор Янукович з усіх сил реанімує на території української держави радянські устої, то дуже виглядає на те, що сьогодні Україну намагаються загнати в добу однопартійності. Бо лише за однопартійності можливо утримувати монополію захопленої влади, використовуючи вибори як прикриття її узурпації.
Очевидно, що це не буде однопартійність у чистому вигляді. Політичними спаринг-партнерами для Партії регіонів стануть партії-сателіти, як це було свого часу в комуністичній НДР чи Польщі.
«Перемога» регіоналів на південному сході України і «здобуття» відносної більшості голосів в центральній Україні надає «донецьким» ключ до електорального успіху на майбутніх виборах до Верховної Ради. Позаяк, взявши під свій контроль місцеву владу, «януковичі» тепер здатні створити систему, котра дозволить їм здійснювати підрахунок голосів на парламентських виборах так, як їм потрібно.
Повернення радянського тоталітаризму?
Політичний маятник після 2010 року гойднувся в Україні від багатопартійної системи до однопартійної, і разом із його рухом зовсім іншого звучання в очах діючої влади набувають такі поняття, як правова держава, державність і громадянські свободи.
Проте питання про те, чи готові українці повернутися до однопартійної системи, є значно ширшим. По суті воно означає те, чи взагалі готові українці змиритись із поверненням радянського тоталітаризму в озвученні Партії регіонів. Адже за впровадження однопартійної системи ні про яку демократію і громадянські свободи мови взагалі йти не може.
Місцеві вибори наочно показали, що від волі виборця взагалі мало що залежить. Адже вибирали не що інше, як нових «януковичів» для «януковичів». Тобто, все, як у радянські часи: вибори стають лише ритуальним політичним дійством для підтвердження пролонгації у часі повноважень діючого режиму.
Однак, якщо з поверненням у колишні тоталітарні часи все більш-менш зрозуміло, то з питанням, яку ідеологію для свого правління обрати владі, дуже непросто. Комунізм явно не підходить, адже дуже важко приховати від народу той факт, що Партія регіонів – партія, котра представляє інтереси українських олігархів. Вчення чучхе годиться лише для Північної Кореї, та й Януковичу ще далеко до Кім Ір Сена чи Кім Чен Іра. А побудова «Русского мира» не знайшла масової підтримки в Україні.
Однак, як би там не було, але, не маючи навіть чіткого ідеологічного підґрунтя (окрім нищення і заперечення всього українського в Україні), «януковичі» при цьому мають цілком конкретні і чіткі цілі – взяти повністю після парламентських виборів Україну під свій контроль. Хоча на сьогодні реальна підтримка їхньої політичної сили не складає більше тридцяти відсотків.
Власне, ця мінімальна підтримка партії влади суспільством може стати тією відправною точкою, з якої й має розпочатися масовий рух за громадянське суспільство в Українській державі. Однопартійність в Україні можлива лише за умови, якщо українці будуть мовчати. В разі формування і відродження низових громадянських груп, котрі стануть на захист молодої української демократії, політична монополія на владу однієї партії стане просто неможливою.
Янукович у ролі Наполеона
Більша частина українського суспільства не виявляє жодного прагнення до повернення в часи СРСР. І, можливо, владарювання «донецьких» – це остання агонія влади колишніх, котрі в ХХІ столітті не мають жодного майбутнього.
Сьогодні Янукович відчуває себе таким собі Наполеоном, який спромігся підкорити Україну. Забуваючи про те, що в кожного Наполеона завжди обов’язково буває своє Ватерлоо. Адже нахрапом захопити владу ще можна, а от утримати її, не маючи переважаючої підтримки в суспільстві, – неможливо.
Регіонали, як мантру, повторюють: суспільство не готове до спротиву, воно втомилося і новий Майдан не передбачається. Можливо, так воно й було до закінчення місцевих виборів. Однак, після цинічного їхнього проведення і не менш цинічного підрахунку результатів на місцях, українське суспільство починає поволі прокидатись після летаргійного сну, викликаного його поразкою на президентських виборах.
Не виключено, що вже існує політична домовленість між режимом «януковичів» і Росією, що у разі виникнення масових протестів і заворушень в Україні режим Путіна добивається через ООН мандату на «миротворчу місію» і вводить на українську територію своїх «миротворців». Що відбулося після того, коли російські «миротворці» перебували на суверенній грузинській території, думаю, немає сенсу нагадувати.
Нині ситуація в Україні розвивається таким чином, що українці не можуть не виступити на захист своєї державності. Адже держава – це не самоціль, а форма і засіб повноцінного життя українського народу. Великою помилкою колишнього президента України Віктора Ющенка було те, що він не зміг ніяк усвідомити, що без реальної, чіткої, а головне зрозумілої народним масам ідеології неможливо побудувати нову країну.
Режим «донецьких» намагається побудувати свою Україну, ґрунтуючись на комуністичному минулому, але не говорячи конкретно, що він підводить під свою основу саме її базові цінності. Нова ж посткомуністична Україна має залучати зовсім іншу ідеологічну базу.
Вже йде листопад місяць, але правляча еліта так і не спромоглася запропонувати українському народу реальної стратегії модернізації України. Скоріше за все, в неї її взагалі немає, або вона просто нездатна на її розроблення. Оскільки замість модернізації політичної системи, регіонали не знайшли нічого іншого, як копіювати все те, що було в часи колишнього СРСР.
КПРС тепер називається Партією регіонів?
Виглядає так, що «донецькі» ведуть себе в Україні як окупанти, котрі належать до зовсім іншого біологічного виду. Вони начебто живуть у іншому світі і відокремлюють для себе власні гетто у вигляді елітних зон під посиленою цілодобовою охороною. В «януковичів» інша їжа, інший одяг, вони послуговуються відмінною від народу фразеологією. Вони чужі для українців, як і колись філія КПРС в Україні – КПУ на чолі з Володимиром Щербицьким.
Але запроваджуючи однопартійність, регіонали чомусь міряють всіх українців під свій власний аршин. Можливо, вони навіть і не підозрюють того, що сучасна Україна є зовсім іншою, аніж підкорена ними першою Донецька область. Сьогодні ж «януковичі» повторюють все те, що свого часу утримувало на плаву владу КПРС в тоталітарному СРСР. Зрощують партійний апарат Партії регіонів з державним апаратом і підпорядковують саму Українську державу своїй партії.
А надалі все, як було за Сталіна. Утверджується єдина, загальнообов'язкова ідеологія. Не існує незалежного від контролю партії і держави суспільства. Всі громадські організації і всі суспільні відносини безпосередньо контролюються державою. Утверджується культ вождя. Існує розгалужений поліцейський апарат, який проводить репресії щодо громадян. А громадянські права, котрі формально визнані, насправді повністю ліквідовані.
Йдучи по цьому шляху, Янукович придушує демократію в Україні, ігнорує будь-яку критику, не збирається ні з ким співпрацювати. Тим більше – дослуховуватись до чиєїсь думки, якщо це навіть думка народу.
При цьому в нього, ще раз варто зазначити, немає жодних стратегічних планів, за якими б мало розвиватися українське суспільство. Адже для «донецьких» політика – це ніщо інше, як розставити кадри Партії регіонів на ключові посади в державі і, використовуючи всі доступні їм методи, знищувати опозицію. Регіонали, створюючи культ особи свого лідера, ведуть до диктатури.
Разом із «януковичами» до України повертається і страх як головна атрибутика залякування народу. Знищується вільна преса, державний апарат бере тотально мас-медіа (включно з Інтернетом) під свій контроль. А намагання контролювати університети, ці осередки суспільної непокори, є ще одним тестом на недемократичність діючого режиму.
Однак найбільшим історичним тестом для українського народу є те, чи погодяться українці добровільно повернутися в часи диктату однієї партії. Адже за роки перебудови та відновленої української незалежності виросли нові покоління, для котрих демократія і незалежність вже стали доконаним фактом. Та й більшість громадян України старшого віку навряд чи прагне повернутися в часи домінування КПРС, навіть якщо тепер вона буде називатися Партією регіонів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Але українці вже жили в часи СРСР за однопартійної системи. Тому постає питання: чи готові вони повернутися до минулого? Адже за таких темпів підминання під себе українського суспільства «донецькими» Україна незабаром де-факто може отримати однопартійну систему, котра вже функціонує в Росії. А оскільки Віктор Янукович з усіх сил реанімує на території української держави радянські устої, то дуже виглядає на те, що сьогодні Україну намагаються загнати в добу однопартійності. Бо лише за однопартійності можливо утримувати монополію захопленої влади, використовуючи вибори як прикриття її узурпації.
Очевидно, що це не буде однопартійність у чистому вигляді. Політичними спаринг-партнерами для Партії регіонів стануть партії-сателіти, як це було свого часу в комуністичній НДР чи Польщі.
«Перемога» регіоналів на південному сході України і «здобуття» відносної більшості голосів в центральній Україні надає «донецьким» ключ до електорального успіху на майбутніх виборах до Верховної Ради. Позаяк, взявши під свій контроль місцеву владу, «януковичі» тепер здатні створити систему, котра дозволить їм здійснювати підрахунок голосів на парламентських виборах так, як їм потрібно.
Повернення радянського тоталітаризму?
Політичний маятник після 2010 року гойднувся в Україні від багатопартійної системи до однопартійної, і разом із його рухом зовсім іншого звучання в очах діючої влади набувають такі поняття, як правова держава, державність і громадянські свободи.
Проте питання про те, чи готові українці повернутися до однопартійної системи, є значно ширшим. По суті воно означає те, чи взагалі готові українці змиритись із поверненням радянського тоталітаризму в озвученні Партії регіонів. Адже за впровадження однопартійної системи ні про яку демократію і громадянські свободи мови взагалі йти не може.
Місцеві вибори наочно показали, що від волі виборця взагалі мало що залежить. Адже вибирали не що інше, як нових «януковичів» для «януковичів». Тобто, все, як у радянські часи: вибори стають лише ритуальним політичним дійством для підтвердження пролонгації у часі повноважень діючого режиму.
Однак, якщо з поверненням у колишні тоталітарні часи все більш-менш зрозуміло, то з питанням, яку ідеологію для свого правління обрати владі, дуже непросто. Комунізм явно не підходить, адже дуже важко приховати від народу той факт, що Партія регіонів – партія, котра представляє інтереси українських олігархів. Вчення чучхе годиться лише для Північної Кореї, та й Януковичу ще далеко до Кім Ір Сена чи Кім Чен Іра. А побудова «Русского мира» не знайшла масової підтримки в Україні.
Однак, як би там не було, але, не маючи навіть чіткого ідеологічного підґрунтя (окрім нищення і заперечення всього українського в Україні), «януковичі» при цьому мають цілком конкретні і чіткі цілі – взяти повністю після парламентських виборів Україну під свій контроль. Хоча на сьогодні реальна підтримка їхньої політичної сили не складає більше тридцяти відсотків.
Власне, ця мінімальна підтримка партії влади суспільством може стати тією відправною точкою, з якої й має розпочатися масовий рух за громадянське суспільство в Українській державі. Однопартійність в Україні можлива лише за умови, якщо українці будуть мовчати. В разі формування і відродження низових громадянських груп, котрі стануть на захист молодої української демократії, політична монополія на владу однієї партії стане просто неможливою.
Янукович у ролі Наполеона
Більша частина українського суспільства не виявляє жодного прагнення до повернення в часи СРСР. І, можливо, владарювання «донецьких» – це остання агонія влади колишніх, котрі в ХХІ столітті не мають жодного майбутнього.
Сьогодні Янукович відчуває себе таким собі Наполеоном, який спромігся підкорити Україну. Забуваючи про те, що в кожного Наполеона завжди обов’язково буває своє Ватерлоо. Адже нахрапом захопити владу ще можна, а от утримати її, не маючи переважаючої підтримки в суспільстві, – неможливо.
Регіонали, як мантру, повторюють: суспільство не готове до спротиву, воно втомилося і новий Майдан не передбачається. Можливо, так воно й було до закінчення місцевих виборів. Однак, після цинічного їхнього проведення і не менш цинічного підрахунку результатів на місцях, українське суспільство починає поволі прокидатись після летаргійного сну, викликаного його поразкою на президентських виборах.
Не виключено, що вже існує політична домовленість між режимом «януковичів» і Росією, що у разі виникнення масових протестів і заворушень в Україні режим Путіна добивається через ООН мандату на «миротворчу місію» і вводить на українську територію своїх «миротворців». Що відбулося після того, коли російські «миротворці» перебували на суверенній грузинській території, думаю, немає сенсу нагадувати.
Нині ситуація в Україні розвивається таким чином, що українці не можуть не виступити на захист своєї державності. Адже держава – це не самоціль, а форма і засіб повноцінного життя українського народу. Великою помилкою колишнього президента України Віктора Ющенка було те, що він не зміг ніяк усвідомити, що без реальної, чіткої, а головне зрозумілої народним масам ідеології неможливо побудувати нову країну.
Режим «донецьких» намагається побудувати свою Україну, ґрунтуючись на комуністичному минулому, але не говорячи конкретно, що він підводить під свою основу саме її базові цінності. Нова ж посткомуністична Україна має залучати зовсім іншу ідеологічну базу.
Вже йде листопад місяць, але правляча еліта так і не спромоглася запропонувати українському народу реальної стратегії модернізації України. Скоріше за все, в неї її взагалі немає, або вона просто нездатна на її розроблення. Оскільки замість модернізації політичної системи, регіонали не знайшли нічого іншого, як копіювати все те, що було в часи колишнього СРСР.
КПРС тепер називається Партією регіонів?
Виглядає так, що «донецькі» ведуть себе в Україні як окупанти, котрі належать до зовсім іншого біологічного виду. Вони начебто живуть у іншому світі і відокремлюють для себе власні гетто у вигляді елітних зон під посиленою цілодобовою охороною. В «януковичів» інша їжа, інший одяг, вони послуговуються відмінною від народу фразеологією. Вони чужі для українців, як і колись філія КПРС в Україні – КПУ на чолі з Володимиром Щербицьким.
Але запроваджуючи однопартійність, регіонали чомусь міряють всіх українців під свій власний аршин. Можливо, вони навіть і не підозрюють того, що сучасна Україна є зовсім іншою, аніж підкорена ними першою Донецька область. Сьогодні ж «януковичі» повторюють все те, що свого часу утримувало на плаву владу КПРС в тоталітарному СРСР. Зрощують партійний апарат Партії регіонів з державним апаратом і підпорядковують саму Українську державу своїй партії.
А надалі все, як було за Сталіна. Утверджується єдина, загальнообов'язкова ідеологія. Не існує незалежного від контролю партії і держави суспільства. Всі громадські організації і всі суспільні відносини безпосередньо контролюються державою. Утверджується культ вождя. Існує розгалужений поліцейський апарат, який проводить репресії щодо громадян. А громадянські права, котрі формально визнані, насправді повністю ліквідовані.
Йдучи по цьому шляху, Янукович придушує демократію в Україні, ігнорує будь-яку критику, не збирається ні з ким співпрацювати. Тим більше – дослуховуватись до чиєїсь думки, якщо це навіть думка народу.
При цьому в нього, ще раз варто зазначити, немає жодних стратегічних планів, за якими б мало розвиватися українське суспільство. Адже для «донецьких» політика – це ніщо інше, як розставити кадри Партії регіонів на ключові посади в державі і, використовуючи всі доступні їм методи, знищувати опозицію. Регіонали, створюючи культ особи свого лідера, ведуть до диктатури.
Разом із «януковичами» до України повертається і страх як головна атрибутика залякування народу. Знищується вільна преса, державний апарат бере тотально мас-медіа (включно з Інтернетом) під свій контроль. А намагання контролювати університети, ці осередки суспільної непокори, є ще одним тестом на недемократичність діючого режиму.
Однак найбільшим історичним тестом для українського народу є те, чи погодяться українці добровільно повернутися в часи диктату однієї партії. Адже за роки перебудови та відновленої української незалежності виросли нові покоління, для котрих демократія і незалежність вже стали доконаним фактом. Та й більшість громадян України старшого віку навряд чи прагне повернутися в часи домінування КПРС, навіть якщо тепер вона буде називатися Партією регіонів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
