Вечір. Дощ змінюється снігом й навпаки. Вітер жбурляє у переднє скло автівок, що щільним потоком витікають з Києва у передмістя, пригорщі льодяних кульок та брудний вміст збурених колесами калюж. Фари ледве вихоплюють з мокрого мороку обриси переднього автомобіля, а в очах водіїв стрибають «зайчики» від світла машин, що їдуть позаду.
Одеська траса заповнена по усіх смугах в обох напрямках. Вантажівки і дорогі авта, фури й жигулі з тавріями – усі злилися в єдиний потік, що мов стадо збуджених биків, виривається на волю із заторів вечірньої столиці.
Усі хочуть швидше скинути напруження робочого дня, усі поспішають, усі втомлені й нервові.
Напрямки траси розділені бетонними блоками – бар’єром для шанувальників «прорватися» по зустрічній смузі. Коли цю стіну тільки встановлювали, то на її бетонних блоках повисла не одна автівка й не одна людина була травмована, а може й втратила життя. Бо ж дорожні будівельники, натрудившись на чистому повітрі, йшли собі по 6-й вечора додому й не залишали якихось знаків, щоб вказували – «будь обережним, тут будують!». Тож необізнані або самовпевнені водії часто на повній швидкості влітали у ті блоки, не встигнувши навіть зрозуміти, яким чином ці бетоні брили потрапили на дорогу.
Так само не встигаєш зрозуміти яким чином у мороці ночі, на неосвітленій заповненій вщерть трасі, поміж габаритних вогнів автівок, раптом виникає силует людини. Перша реакція – шок! Потім гальма. Потім «ох!слава Богу! пронесло!». І аж потім розумієш – людина йшла по пішохідному переходу!!!
Людина йшла, бо їй потрібно було перейти! І йшла по намальованій кимось «зебрі». Для цього переходу зробили спеціальну прогалину у бетонній стіні, але не поставили світлофор і навіть не освітили.
Ця заметена брудним мокрим снігом доріжка – дозволили людині поставити ногу на дорогу і, піддаючи себе неймовірному ризику, перебратися через щонайменше 6 смуг руху траси.
Цього разу цій людині пощастило. Я бачила тих, кому не пощастило. Вони лежали накриті якоюсь шматиною, а діловиті даїшники допитували отупілого від шоку водія.
Проїжджаючи через цю «зебру» й подібні йому пішохідні переходи, я завжди думаю – «це провокування смерті, це зазіхання на життя».
Не треба бути великим аналітиком, щоб розуміти – ось це і є реальний вимір уваги до права людини на життя.
Одеська траса заповнена по усіх смугах в обох напрямках. Вантажівки і дорогі авта, фури й жигулі з тавріями – усі злилися в єдиний потік, що мов стадо збуджених биків, виривається на волю із заторів вечірньої столиці.
Усі хочуть швидше скинути напруження робочого дня, усі поспішають, усі втомлені й нервові.
Напрямки траси розділені бетонними блоками – бар’єром для шанувальників «прорватися» по зустрічній смузі. Коли цю стіну тільки встановлювали, то на її бетонних блоках повисла не одна автівка й не одна людина була травмована, а може й втратила життя. Бо ж дорожні будівельники, натрудившись на чистому повітрі, йшли собі по 6-й вечора додому й не залишали якихось знаків, щоб вказували – «будь обережним, тут будують!». Тож необізнані або самовпевнені водії часто на повній швидкості влітали у ті блоки, не встигнувши навіть зрозуміти, яким чином ці бетоні брили потрапили на дорогу.
Так само не встигаєш зрозуміти яким чином у мороці ночі, на неосвітленій заповненій вщерть трасі, поміж габаритних вогнів автівок, раптом виникає силует людини. Перша реакція – шок! Потім гальма. Потім «ох!слава Богу! пронесло!». І аж потім розумієш – людина йшла по пішохідному переходу!!!
Людина йшла, бо їй потрібно було перейти! І йшла по намальованій кимось «зебрі». Для цього переходу зробили спеціальну прогалину у бетонній стіні, але не поставили світлофор і навіть не освітили.
Ця заметена брудним мокрим снігом доріжка – дозволили людині поставити ногу на дорогу і, піддаючи себе неймовірному ризику, перебратися через щонайменше 6 смуг руху траси.
Цього разу цій людині пощастило. Я бачила тих, кому не пощастило. Вони лежали накриті якоюсь шматиною, а діловиті даїшники допитували отупілого від шоку водія.
Проїжджаючи через цю «зебру» й подібні йому пішохідні переходи, я завжди думаю – «це провокування смерті, це зазіхання на життя».
Не треба бути великим аналітиком, щоб розуміти – ось це і є реальний вимір уваги до права людини на життя.
