Отже, багатопартійність сама по собі не є ознакою демократії, багато партій може бути навіть у тоталітарній країні (досить згадати історію деяких так званих держав народної демократії у Східній Європі по Другій світовій війні). Напевно, до багатопартійності треба ще щось додати, щоб вона запрацювала як потужний двигун демократії, а не облудний фасад системи вельми далекої від демократичних ідеалів і демократичної практики.
Чого варта багатопартійність, якщо в країні немає такої визначальної складової демократії як незалежний суд, як верховенство права? Керівників посткомуністичних держав на Заході часто справедливо критикують за схильність грати не за правилами, а з правилами, себто не виконувати норми, а маніпулювати ними.
Колись про відмінність між формою і змістом у політиці влучно сказав Володимир Ленін, який сам був віртуозним політичним маніпулятором: «Формально правильно, а за суттю – знущання». Така ситуація доволі часто має місце в пострадянських суспільствах. І це не так важко викрити, коли є бажання викривати. Наприклад, на останніх місцевих виборах в Україні іноземні спостерігачі здебільшого не помітили суттєвих порушень. Справді, не було стрілянини на виборчих дільницях (як у 2004 році), не було побиття виборців і насильства над членами виборчих комісій. Але в цьому просто не було потреби. Всі порушення, всі маніпуляції було здійснено задовго до приїзду іноземців. І коли спостерігачі прибули на дільниці, вже все давно було вирішено: небезпечних кандидатів і партій не допущено до виборів, виборчі комісії сформовано зі «своїх» людей, фальшиві бюлетені виготовлено заздалегідь тощо. Без верховенства права багатопартійність нічого не варта.
Чи є така партія?
Партії в Україні є або інтелігентськими гуртками, клубами, що здатні лише обговорювати до нестями актуальні проблеми, і не більше, або, якщо вони реально на щось претендують, бізнес-проектами олігархічних кланів. Парадокс полягає в тому, що з числа останніх партії, котрі борються за демократію в Україні, самі в своєму внутрішньому житті не є демократичними. Вони формуються не знизу, а згори. Спочатку знаходять лідера, той формує своє безпосереднє оточення, потім номенклатуру на місцях, а вже тоді на з'їздах і конференціях освячують народження нової політичної сили. Контроль також здійснюється по вертикалі – згори донизу. Але низи, рядові члени партії можливості контролю за партійною верхівкою позбавлені, звісно, не де-юре, а де-факто.
Лідер часто стає заручником такої собі партійної «аристократії», свого найближчого оточення, що визначає все в партійному житті, часто-густо маніпулюючи лідером, контролюючи його спілкування та інформаційні потоки, монополізуючи вплив на нього. Найбільший тіньовий (здебільшого вирішальний) вплив на партійну верхівку здійснюється грошовитими людьми, що спонсорують партію в центрі і на місцях.
Соціальний психолог із Дніпропетровська Наталія Меркулова зазначає: «Скрізь пишуть, що на місцевих виборах нібито з'явилися «нові» політики. Але не секрет, що цих «нових» фінансували ті ж олігархи, які фінансують і «старих» політиків. Політичні партії – це, образно кажучи, бренди, торговельні марки. І розкручують їх за законами маркетингу, так само, як будь-який товар. Чи можуть вони, не маючи ідеології, тобто концептуального бачення світу, запропонувати програму реформ – сумніваюся. Хоча зараз саме реформи найгостріше стоять на порядку денному».
А рядові члени партії, не кажучи вже про безпартійних виборців, не маючи можливості впливати на свою партію та її лідерів, тим більше не зможуть вплинути на процеси, що відбуваються в державі. Коли ж активна ініціативна людина хоче діяти в інтересах суспільства, обминаючи партії, вона також не може себе зреалізувати, бо виборча система України на місцевих виборах виключає самовисуванство, вимагаючи, щоб кожен претендент представляв якусь партію. Нині в Партії регіонів і в оточенні президента Віктора Януковича вивчається питання про повернення на парламентських виборах до змішаної пропорційно-мажоритарної системи. Але мажоритарна система за заборони самовисування втрачає сенс, стаючи ще одним простором для партійних маніпуляцій, ще одним нездоланним бар'єром для яскравих позасистемних особистостей.
Імітація партійності
Насправді група людей стає партією, а не холдингом, кланом чи кримінальним угрупуванням, коли вона має ідеологію та внутрішньопартійні механізми дотримання своєї ідеології. Тоді є вища від особистих інтересів цінність, апелюючи до якої можна консервувати або змінювати політичний курс партії. Без цього партійний курс визначатимуть приватні цілі окремих осіб (як воно дуже часто відбувається в Україні). Пам'ятаю, як у моїй присутності ще на початку 1990-х років лідер однієї партії пояснював спонсорові-бізнесмену: «Ось ти маєш свій бізнес, а моя партія – це мій бізнес».
Оскільки ідеологічних партій в Україні практично немає, то виборці голосують не за партії (як їх відрізнити за відсутності чітких ідеологічних кордонів між ними?), а за осіб, за більш чи менш яскравих лідерів, що виступають єдиними орієнтирами. Що залишиться від партії «Батьківщина», якщо раптом піде Юлія Тимошенко? А від «Фронту змін» без Арсенія Яценюка? А від «Сильної України» без Сергія Тігіпка? А від «Партії регіонів» без Віктора Януковича? Саме тому авторитет партій як таких в Україні є надзвичайно низьким. Інколи як приклад ідеологічності згадують комуністичну партію, але вона вже давно крутить своєю ідеологією як циган сонцем, часто-густо вступаючи в абсолютно неприйнятні з огляду на свою ідеологію політичні союзи з партіями тих, кого комуністи називають «експлуататорами і гнобителями».
Ці партії живуть за якимись зовсім іншими засадами, ніж європейські. В Європі провал партії на виборах майже завжди означає відставку її лідера. В Україні є партії, що роками не можуть на парламентських виборах взяти навіть 1% голосів, а їхні очільники протягом десятиліть спокійно сидять на своїх місцях, ставши політичними ветеранами, що вже всім набридли.
Нинішня партійна система України є вкрай недосконалою. Вона не сприяє поступовому розвитку країни, дезорієнтуючи українських громадян і консервуючи відсталі, а подекуди реакційні форми суспільного життя. А багатопартійність України на даному етапі нагадує товарне розмаїття радянської крамниці: всього нібито багато, а підібрати щось пристойне та якісне майже неможливо.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Чого варта багатопартійність, якщо в країні немає такої визначальної складової демократії як незалежний суд, як верховенство права? Керівників посткомуністичних держав на Заході часто справедливо критикують за схильність грати не за правилами, а з правилами, себто не виконувати норми, а маніпулювати ними.
Колись про відмінність між формою і змістом у політиці влучно сказав Володимир Ленін, який сам був віртуозним політичним маніпулятором: «Формально правильно, а за суттю – знущання». Така ситуація доволі часто має місце в пострадянських суспільствах. І це не так важко викрити, коли є бажання викривати. Наприклад, на останніх місцевих виборах в Україні іноземні спостерігачі здебільшого не помітили суттєвих порушень. Справді, не було стрілянини на виборчих дільницях (як у 2004 році), не було побиття виборців і насильства над членами виборчих комісій. Але в цьому просто не було потреби. Всі порушення, всі маніпуляції було здійснено задовго до приїзду іноземців. І коли спостерігачі прибули на дільниці, вже все давно було вирішено: небезпечних кандидатів і партій не допущено до виборів, виборчі комісії сформовано зі «своїх» людей, фальшиві бюлетені виготовлено заздалегідь тощо. Без верховенства права багатопартійність нічого не варта.
Чи є така партія?
Партії в Україні є або інтелігентськими гуртками, клубами, що здатні лише обговорювати до нестями актуальні проблеми, і не більше, або, якщо вони реально на щось претендують, бізнес-проектами олігархічних кланів. Парадокс полягає в тому, що з числа останніх партії, котрі борються за демократію в Україні, самі в своєму внутрішньому житті не є демократичними. Вони формуються не знизу, а згори. Спочатку знаходять лідера, той формує своє безпосереднє оточення, потім номенклатуру на місцях, а вже тоді на з'їздах і конференціях освячують народження нової політичної сили. Контроль також здійснюється по вертикалі – згори донизу. Але низи, рядові члени партії можливості контролю за партійною верхівкою позбавлені, звісно, не де-юре, а де-факто.
Лідер часто стає заручником такої собі партійної «аристократії», свого найближчого оточення, що визначає все в партійному житті, часто-густо маніпулюючи лідером, контролюючи його спілкування та інформаційні потоки, монополізуючи вплив на нього. Найбільший тіньовий (здебільшого вирішальний) вплив на партійну верхівку здійснюється грошовитими людьми, що спонсорують партію в центрі і на місцях.
Соціальний психолог із Дніпропетровська Наталія Меркулова зазначає: «Скрізь пишуть, що на місцевих виборах нібито з'явилися «нові» політики. Але не секрет, що цих «нових» фінансували ті ж олігархи, які фінансують і «старих» політиків. Політичні партії – це, образно кажучи, бренди, торговельні марки. І розкручують їх за законами маркетингу, так само, як будь-який товар. Чи можуть вони, не маючи ідеології, тобто концептуального бачення світу, запропонувати програму реформ – сумніваюся. Хоча зараз саме реформи найгостріше стоять на порядку денному».
А рядові члени партії, не кажучи вже про безпартійних виборців, не маючи можливості впливати на свою партію та її лідерів, тим більше не зможуть вплинути на процеси, що відбуваються в державі. Коли ж активна ініціативна людина хоче діяти в інтересах суспільства, обминаючи партії, вона також не може себе зреалізувати, бо виборча система України на місцевих виборах виключає самовисуванство, вимагаючи, щоб кожен претендент представляв якусь партію. Нині в Партії регіонів і в оточенні президента Віктора Януковича вивчається питання про повернення на парламентських виборах до змішаної пропорційно-мажоритарної системи. Але мажоритарна система за заборони самовисування втрачає сенс, стаючи ще одним простором для партійних маніпуляцій, ще одним нездоланним бар'єром для яскравих позасистемних особистостей.
Імітація партійності
Насправді група людей стає партією, а не холдингом, кланом чи кримінальним угрупуванням, коли вона має ідеологію та внутрішньопартійні механізми дотримання своєї ідеології. Тоді є вища від особистих інтересів цінність, апелюючи до якої можна консервувати або змінювати політичний курс партії. Без цього партійний курс визначатимуть приватні цілі окремих осіб (як воно дуже часто відбувається в Україні). Пам'ятаю, як у моїй присутності ще на початку 1990-х років лідер однієї партії пояснював спонсорові-бізнесмену: «Ось ти маєш свій бізнес, а моя партія – це мій бізнес».
Оскільки ідеологічних партій в Україні практично немає, то виборці голосують не за партії (як їх відрізнити за відсутності чітких ідеологічних кордонів між ними?), а за осіб, за більш чи менш яскравих лідерів, що виступають єдиними орієнтирами. Що залишиться від партії «Батьківщина», якщо раптом піде Юлія Тимошенко? А від «Фронту змін» без Арсенія Яценюка? А від «Сильної України» без Сергія Тігіпка? А від «Партії регіонів» без Віктора Януковича? Саме тому авторитет партій як таких в Україні є надзвичайно низьким. Інколи як приклад ідеологічності згадують комуністичну партію, але вона вже давно крутить своєю ідеологією як циган сонцем, часто-густо вступаючи в абсолютно неприйнятні з огляду на свою ідеологію політичні союзи з партіями тих, кого комуністи називають «експлуататорами і гнобителями».
Ці партії живуть за якимись зовсім іншими засадами, ніж європейські. В Європі провал партії на виборах майже завжди означає відставку її лідера. В Україні є партії, що роками не можуть на парламентських виборах взяти навіть 1% голосів, а їхні очільники протягом десятиліть спокійно сидять на своїх місцях, ставши політичними ветеранами, що вже всім набридли.
Нинішня партійна система України є вкрай недосконалою. Вона не сприяє поступовому розвитку країни, дезорієнтуючи українських громадян і консервуючи відсталі, а подекуди реакційні форми суспільного життя. А багатопартійність України на даному етапі нагадує товарне розмаїття радянської крамниці: всього нібито багато, а підібрати щось пристойне та якісне майже неможливо.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
