Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 08:12

Чому фанат перетворюється в екстреміста?


До розмови про футбольних фанатів з огляду на нещодавні сутички у столиці Росії, Радіо Свобода запросило Віталія Кулика, директора Центру досліджень проблем громадянського суспільства, і Валентина Щербачова, спортивного оглядача.


Частина перша


Частина друга

– В історії пострадянських країн трапилася ще одна подія, яка вказує на те, що щось міняється в нашому пострадянському світі. Причому є надзвичайно загрозливі тенденції…

Про що, власне, йдеться? Хлопці зібралися в піцерії, щоб відзначити якусь їхню подію. Серед цих, можливо, однокласників чи студентів (ми цього не знаємо), але дуже молодих, буквально підлітків, на вигляд років 15, може, трохи старші, були хлопці, які були вихідцями з Кавказу чи то народилися в кавказьких родинах, також були росіяни, мешканці Москви.

Так ось, цей натовп, який зібрався на Манежній площі 11 грудня, витягнув цих підлітків з піцерії, їх дуже побили. Не знаю, чим закінчилася б ця ситуація, можливо, так, як це трапилося з кількома людьми, яких убили і в той день, і після того в різних районах Москви, але ОМОН відбив їх з важкими зусиллями і захищав буквально своїми тілами, щоб натовп їх не розірвав.

Дивитися в обличчя людині незалежно від того, який у неї колір шкіри, якої національності ця людина, в якій сім’ї вона народилася, дуже страшно, коли ти просто розумієш, що коїться щось таке, яке не має стосунку до нормального життя в суспільстві.

Пане Кулик, як Ви оцінюєте те, що відбулося на Манежній площі у Москві?

Віталій Кулик
Віталій Кулик:
Я бачу кілька складових.

Перша складова – це та, що є певні проблеми психологічні, навіть ментальні, які полягають у ґрунті російської ідентичності, в російському суспільстві. Це той негатив, який був запущений ще наприкінці 1990-их років, коли виникли перші бонівські рухи, тобто фашистські, пронацистські рухи в Російській Федерації. Вони тодішньою російською владою використовувалися для стримування нелегальної міграції, вони толерувалися силовими структурами Росії, до речі, як і України також і більшості інших країн. Саме тоді було випущено цього джина із пляшки.

Неонацистський рух зароджувався як реакція на нелегальну міграцію в Москві, і в інших мегаполісах, але й як інструмент тиску на нелегальних мігрантів
Фактично пронацистський, неонацистський рух зароджувався як реакція на нелегальну міграцію, на збільшення кількості нелегальних мігрантів у столиці Росії, в Москві, і в інших мегаполісах, але й як інструмент тиску на нелегальних мігрантів, як інструмент неофіційної протидії етнічній злочинності. Саме так розглядало тодішнє керівництво МВС Росії та й України цей бонхедівський рух.

А потім, коли він вже набрав певної динаміки і коли членство в неонацистських угрупованнях почало перевалювати більше за сотні і навіть тисячі, тоді влада намагалася придушити цей рух через репресії, через певні обмеження. Навіть є певні інструкції для міліціонера, як вираховувати бонхеда серед натовпу, тобто, є певна якась... субкультурний одяг і таке інше.

Є етнічна ідентичність – «русскій», а є національно-державна ідентичність – «россіянін». Ці ідентичності не сполучаються в Росії, не дивлячись на «ура-патріотизм» російської пропагандистської машини
Але мова не в субкультурності і не в політиці, а справа в тому, що цей рух виник не на пустому місці.

Перше – це є відсутність майбутнього у цих молодих людей. Це люди не з середнього класу. Це люди, які не мають ніякого соціального майбутнього, для яких закриті всі соціальні люфти. У них немає нормальної освіти, у них немає в майбутньому нормальної роботи, у них немає майбутнього в цьому суспільстві. Я не кажу про Росію, я кажу навіть про Україну і про інші країни.

Друга складова – це те, що відбулася проблема ідентичності росіян. Є етнічна ідентичність – «русскій», а є національно-державна ідентичність – «россіянін».

– Громадянин Росії.

Віталій Кулик:
Так. І ці ідентичності не сполучаються в Росії, не дивлячись на «ура-патріотизм» російської пропагандистської машини, немає об’єднання оцих двох ідентичностей: «русские» як етнічність і національно-державної ідентичності.

І третя складова – це те, що є криза соціально-економічна, є спад економічного розвитку в Росії, є цілі прошарки молоді, які не знаходять себе на ринку праці. Єдиний вихід – це вихід у радикальних екстремістських рухах, які виплескують оце незадоволення існуючим станом речей на людей інших – іншої національності, іншого кольору шкіри.

– Є ще одна складова. Тому що все почалося з того, що один з вболівальників «Спартака» був вбитий. Теж молода людина, чийсь син, можливо, чийсь вже чоловік, чийсь коханий. 24 роки хлопцю.

Внаслідок того, що, нібито, міліція збиралася не так реагувати, як це потрібно за законом (такі чутки поповзли столицею), це призвело до того, що акція пам’яті цієї загиблої людини перетворилася насправді в страшну акцію – побоїще.

Пане Щербачов, футбольний рух, футбольні фанати... Проблем багато, відколи існує футбол. Але як Ви бачите цю ситуацію з точки зору якраз спорту і фанатів футбольних?

Валентин Щербачов
Валентин Щербачов:
Мені полегшив роботу і мій колега, який чітко вималював ситуацію в контексті політичному.

Що таке футбольний фанат? Він знаходить себе у цьому натовпі, тому що в більшості з них немає нормального майбуття. В силу того, що в нас на культуру, на соціум наш дуже мало виділяється… Ну, що вони можуть, ці хлопці? Прочитати хорошу книжку, яка коштує 140-150 гривень, чи піти до театру, чи чимось зайнятися, тим же спортом? А от вийшли на вулицю – і таких, як вони, дуже багато. Вони збираються і йдуть на стадіон.

Були спроби очолити цей рух, впорядкувати. В Донецьку цього добилися. Все ж таки на донецьких фанів ніяких нарікань немає
Були спроби очолити цей рух, якось його впорядкувати. Є такі спроби. І в Донецьку цього добилися. Все ж таки на донецьких фанів ніяких нарікань немає.

Думаю, що якраз тут, у Москві, цей випадок використали в політичних цілях. Потрібен ворог. Зараз його знайшли. І тут ніякі футбольні фанати… Вони вже вплелися в канву ось цієї картини, яка була потрібна комусь. І це зробили.

Дивує те, що дійсно ця людина, яка стріляла тричі чи чотири рази, вже судима, мала зброю і дозвіл на носіння зброї. Це означає, що як у Росії, так і в нас усе вирішують гроші. На жаль, оця наша молодь зорієнтована саме на таке майбутнє. Вони не мають нічого, але якщо збираються в натовп, то це страшне.

І, використовуючи футбольних фанатів, я думаю, знайшли вихід деякі кола в тому, щоб розпалювати і міжетнічну ворожнечу, і робити на цьому свій політичний капітал.

– Ви сказала, що в Донецьку вдалося очолити і впорядкувати фанатів. Яким чином?

Валентин Щербачов:
Дуже просто. По-перше, олігарх, який там домінує у всьому цьому регіоні…

– Ви маєте на увазі пана Ахметова?

Валентин Щербачов:
Так. Він уже ці гроші виділяє на те, щоб організовувати виїзди донецьких фанів на будь-які матчі. Ви бачите, що на трибунах є прапори донецького «Шахтаря», організовані якісь текстівки в них. Хоча вони нічим не відрізняються і, можливо, чимсь поступаються інтелектуально, скажімо, тим же столичним фанам, але у них все це в якихось дисциплінарних рамках. Хоча знов-таки треба працювати з людьми, які організовуються.

Є фан-клуб київського «Динамо», але в чомусь вони, мабуть, не допрацьовують. Вони піаряться, а основна маса пацанів, які на вулиці, нічого не має з того. Для того, щоб їх організувати, треба мати і мають же господарі клубу базу для того, щоб їх… Давайте будемо відвертими. Де ви можете свою дитину влаштувати в якусь футбольну секцію чи у будь-який вид спорту безкоштовно? А це ті ж діти на вулиці, їм14, 15, 18 років. Фан за 25, за 30 років – це рідкість.

Так от, де ж вони можуть знайти вихід своїй енергії, де вони можуть докласти своїх зусиль і чомусь навчитися? Це має бути завданням тих, хто начебто організовує фанатський рух. Думаю, що тут зараз на «спартаківських» фанів просто оперлися і просто виперли їх уперед в оцій бучі, боротьбі. А тут не зовсім вони винні.

– У день самої події, коли дивилися репортажі на російських каналах, то що ми бачили? Підходили люди до мікрофону і казали: ми прийшли пом’янути цю людину і серед нас є і киргизи, і вірмени, є люди різних національностей. Але потім у цьому натовпі з’явилися люди з іншими гаслами. І це все переросло у величезну проблему.

Ця проблема надзвичайно важка ще й тому, що, можливо, футбольні фанати або інші фанати, якщо їх можна назвати, за своєю психологією схожі на психологію людей, яких отут уже називають «фашистами» щодо Манежної площі у Москві.

Як Ви думаєте, пане Кулик?

Віталій Кулик:
По-перше, варто зазначити, що більшість футбольних фан-клубів, які існують в Україні (мається на увазі фан-клубів, не офіційних фан-клубів, а таких собі вуличних фан-клубів), є правоорієнтовані або нацистськоорієнтовані.

– Досліджень у нас таких не проводилося?

Віталій Кулик:
В нас є два не правих фан-клуби, які не мають ніякого відношення до бонівського руху: фан-клуб донецького «Шахтаря» і команди «Арсенал» в Києві
Чому? Проводилися. Є державний статут розвитку сім’ї та молоді, який проводив дослідження субкультур, який чітко визначає належність, принаймні, більшості блогів та сайтів фан-клубів, які є в Україні, тому я можу чітко відповідально сказати, що в нас є два не правих фан-клуби, які не ототожнюють себе з бонівським рухом або не мають ніякого стосунку до бонівського руху. Це фан-клуб донецького «Шахтаря», який переломив ситуацію, і це фан-клуб невеличкої команди «Арсенал» у Києві, який антифашистський. Тому що є фашисти, а є антифашисти. І саме антифашистський фан-клуб – це є фан-клуб «Арсеналу». «Шахтар», так би мовити, деполітизований. Хоча також на початку теж були певні негативні наслідки.

Всі інші клуби, в тому числі й «Динамо» (Київ) є правоорієнтованими, тобто мають дотик до бонівського руху. І це є проблема так званого футбольного хуліганського руху взагалі в Україні і фанівського руху. Поки клуби не будуть докладати зусиль для зламу цієї ситуації, доти не можна сказати, що у нас все готове до проведення «Євро-2012», тому що боротьба з ксенофобією, екстремізмом і отакими фанатами є основною задачею футбольної спільноти ЄС.

У нас стосовно цього проводяться лише «відмазочні» роботи на рівні доручень, постанов і таке інше. Ніякої справжньої роботи на рівні футбольних клубів, співпраці, партнерства між державою, громадськими організаціями та самим фан-клубом не ведеться.

– Ми маємо запитання від радіослухача.

Слухачка (переклад): Ось я слухаю – весь наголос на те, що, мовляв, таке можливе лише в Росії. Мені здається, що це і в нас є.

По-моєму, причина не в тому, що їм нікуди діватися. Як правило, тих, кого затримують, не безробітні, вони десь навчаються, в них є батьки. Так що не в цьому.

Мені ще здається, що поняття «вседозволеність» і «свобода» у нас зрозуміли неправильно. Тобто, випустили на свободу джина. Адже раніше також жили скрізь. І з Кавказу вихідці, і всі – не було такого. А зараз вони розуміють, що можна, що все дозволено.


– У листах, які надійшли до нас як запитання і як думки на програму, багато чоловіків, які були ще юнаками і їздили на футбольна матчі за часів СРСР і в Ростов-на-Дону, і в Москву, зустрічалися зі вболівальниками «Спартака» московського. Вони говорили про те, що вболівальники цього клубу і в ті часи вирізнялися такою поведінкою.

Так чи ні?

Валентин Щербачов:
Ніхто серйозно з тих, хто стає олігархами і тримає футбольні клуби, серйозно не займається цими людьми (фанатами)
Звичайно. Все ж таки тоді що? Москва – столиця. І в них було таке. І зараз воно є. Але тоді я й сам бився з ними, з хлопцями цими, але потім сходилися на тому, що все ж таки це футбол, це вид спорту, який усі люблять. І таких наслідків не було тоді.

Але зараз я можу сказати, що це від того, що дійсно ніхто серйозно з тих, хто має на цьому зиск, хто стає олігархами і тримає футбольні клуби, ніхто серйозно не займається цими людьми (фанатами). Для них цей футбол, реально кажучи...

– І цю проблему треба буде вирішити дуже швидко. Можливо, ще більше над нею треба працювати, ніж над будівництвом інфраструктури «Євро-2012».

Ми маємо ще одне запитання від радіослухача.

Слухач: Пане Валентине, Вам не здається, що й у нас використовують олігархи цих же фанатів? Мене просто вразило, звідки у цих фанатів візьмуться гроші на ці біг-борди щодо відставки Суркіса з президента Федерації футболу.

І ще. Я був на футболі у 1980-их роках і тепер нещодавно на стадіоні «Динамо». Я вам скажу, що різниця дуже велика. І, побувавши у фан-зоні, я особливого задоволення не відчув.


– Ми, до речі, пана Суркіса намагалися запросити. Він зайнятий, не прийшов до нас.

Валентин Щербачов:
Зайнятість велика. Завтра Федерація футболу буде збиратися. Але я думаю, що корені цього ростуть якраз із самої Федерації футболу. Донецьким чи луганським, чи харків’янам це не потрібно. І хтось грає на цьому зараз. Це ігри. І треба серйозно цим займатися на рівні, мабуть, самих олігархів, які ці ведуть справи.

– Журналіста «Української правди», афганця за походженням, Мустафу Найєма вчора затримали співробітники «Беркуту».

Як стверджує сам журналіст, це не має стосунку до його професії, але має стосунок до порушення прав людини щодо переслідування за національною ознакою, оскільки Найєм цитує «беркутівця», який сказав: «Вот тут лицо кавказкой национальности и не хочет показывать документы».

Перед Найємом вибачилися. Але потім Головне управління МВСУ заявило, що затримували журналіста Найєма не через східний тип обличчя, як повідомлялося раніше, а через те, що працівниками міліції при відпрацюванні території, де було скоєно злочин, перевірялися всі підозрілі особи без винятку.

Чому Найєм виявився підозрілим, якщо він вийшов з «5 каналу» разом зі ще однією журналісткою і вони сіли в машину, то ми теж не розуміємо.

Але сьогодні головний редактор київського бюро Радіо Свобода Інна Кузнецова була на зустрічі в Адміністрації Президента. І Ганна Герман, заступник голови Адміністрації Президента, ось так прокоментувала цю ситуацію, яка склалася з Мустафою Найємом:

Ганна Герман:
Україна завжди була країною толерантною до різних людей. У нас ніколи не було міжетнічних конфліктів, у нас ніколи не було переслідувань людей за віру, колір шкіри, мову
Ми сьогодні мали дуже серйозну розмову, щоб ця ластівка не зробила бурхливої весни. Ця одна ластівка - це є один випадок, щоб він не розбудив настроїв, щоб це не стало масовим переслідуванням людей за колір шкіри чи за підозри в походженні.

Я думаю, що цей сигнал знайде серйозний аналіз у владі, і ми розробимо цілий комплекс профілактичних заходів, щоб не допустити розгортання тенденції і розростання цього процесу.

Україна завжди мала той плюс, що вона була країною толерантною до різних людей. У нас ніколи не було міжетнічних конфліктів, у нас ніколи не було переслідувань людей за віру, колір шкіри, мову і так далі. І наша влада дуже зацікавлена в тому, щоб перший цей випадок не зробив якогось початку дуже небезпечним процесам, яких ми не хочемо допустити.


– Пане Кулик, чи поділяєте Ви думку пані Герман про те, що українці, громадяни України є доволі толерантними людьми?

Віталій Кулик:
Якщо ми подивимося в динаміці з 1991 року (це дослідження по толерантності, індекс толерантності), то Україна справді є толерантною, у нас рівень несприйняття інших національностей чи расистські настрої завжди перебували на рівні 7-10%, тобто це ті, які мають якісь расові забобони.

Є, звичайно, побутовий расизм, побутовий антисемітизм, але знову ж таки не виходить за рамки загальноєвропейської похибки. У нас не таке толерантне суспільство, як у ЄС, але в принципі воно є найбільш толерантним поміж країн СНД.

Але є й інше питання, що зростає кількість злочинів, які мають відверто расистські причини. Це напади на іноземців, напади на чорношкірих, напади на представників інших рас чи інших національностей. Ця тенденція посилюється.

– Чи поділяєте Ви таку думку, що такі прояви расизму у нас певною мірою насаджувалися штучно, тобто, вони були експортовані з боку Сходу?

Віталій Кулик:
Ні, я не вважаю, що це експорт ксенофобії. У нас були внутрішні проблеми, які пов’язані зі зростанням ксенофобських настроїв. І в нас не було такого штучного експорту ксенофобії з Росії чи звідки-небудь. Навпаки, наші праві мають більш тісні зв’язки з європейськими правими, з неонацистами, ніж з російськими.

– Пане Щербачов, Ви повернулися з мандрівки. Ви десь відчували, що до Вас ставилися, можливо, не зовсім так, тому що Ви слов’янської зовнішності?

Валентин Щербачов:
Непал. Якщо впадеш на вулиці, ніхто не каже: лежить п’яний. Підійдуть і допоможуть будь-якій людині. Те ж саме і в Малайзії, і в Китаї, і в Японії
Віталій казав про Західну Європу, а я віддаю перевагу зараз тим країнам, які розвиваються. Високі гори де? Гімалаї. А це Непал. Там дуже бідні люди. Бідна людина, але живе вона тим, що має. Вони щасливі тим, що мають. Ніколи там немає ні сварок, ні чвар. І з повагою до будь-якої людини ставляться. Там, якщо впадеш на вулиці, ніхто не каже: лежить п’яний. Підійдуть і допоможуть будь-якій людині. Те ж саме і в Малайзії, і в Китаї, і в Японії. Немає такого. Ви знаєте, зовсім я з тим не зустрічався. Зустрічався з цим у Німеччині, в Британії, у Франції.

– Тобто, до Вас саме як до українця?

Валентин Щербачов:
Так, саме як до українця. Коли кажеш: ні, не Росія. Росії бояться. А Україна в нас, на жаль, у такому становищі, що не дуже-то й якісь… Я полюбляю гірські лижі. Це в Австрії зустрічалися з тим, що проїжджаєш повз людину, впала вона, хоча я її не чіпляв, а вона вже йде до поліцейського (їм це вигідно) і каже, що це мене українець там. Вони знають, що ми беззахисні.

– Панове, що нам робити, щоб утримати цю міру толерантності, яка в нас є?

Віталій Кулик:
По-перше, з дитячого садка, зі школи популяризувати наявність різних культур і можливість мирного співжиття між ними.

Крім того, це програма інтеграції іноземців в українське соціальне життя, в українське суспільство. Ця практика, пов’язана з тим, що всі правоохоронці мають бути більш толерантними, а не робити так, як з Найємом.

– Чи допоможе тут спорт?

Валентин Щербачов:
Звичайно, що допоможе.

Батьки, будьте завжди з дітьми. Як би важко не було жити, але не відмовляйтеся від спілкування зі своїми дітьми. Якщо ви будете сім’єю і будете пропагувати оті принципи, про які казав Віталій, то все буде гаразд.
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Ваша думка

Показати коментарі

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG