Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 03:16

Луганськ – За що ми не любимо Суркіса? Перш ніж відповісти на це запитання, гадаю, треба визначитися з тим, хто це такі «ми»? Так от: ми – це українські вболівальники, для яких головною командою є зовсім не «Шахтар», «Динамо» чи «Зоря», а національна збірна України. І, зважаючи на це, не любимо ми Григорія Суркіса зовсім не за те, за що його не люблять Янукович, Ахметов та Колесніков.

Щоб краще розуміти мотивацію дій цієї людини як «батька» українського футболу, треба, перш за все, нагадати деякі моменти з її біографії.

Так от, по-перше, Григорій Михайлович Суркіс, на відміну від усіх своїх колег-олігархів, у свій час грав у команді майстрів другої ліги (здається, воротарем) ще за часів СРСР. І ця обставина зробила його у власних очах великим футбольним фахівцем.

Григорій Суркіс
По-друге, він пройшов гарну школу радянського держчиновництва, і це дало Суркісу-старшому не тільки необхідні зв’язки при первинному накопиченні його капіталу, а й досвід апаратної робити, який він творчо розвинув на посаді першого керівника Федерації футболу України (ФФУ), що й зробило його незмінним її президентом.

По-третє, брати Суркіси, на відміну, знов- таки від майже всіх інших володарів клубів української прем’єр-ліги, є справжніми футбольними вболівальниками, як кажуть росіяни, «до мозга костей». Уболівальниками київського «Динамо».

Своє крісло президента ФФУ Григорій Суркіс, образно кажучи, приварив до підлоги в Будинку футболу, і тому воно під ним не хитається, навіть коли при владі в Україні люди, які його ненавидять. А ненавидять Суркіса однаково сильно як помаранчеві, так і біло-сині. Спроба останніх проїхатись по президентові федерації своїм безвідмовним кадровим бульдозером на ХІІ конгресі ФФУ, як відомо, поки що не дала результату.

Секрет полішинеля

Іншими словами, тримається це крісло під Суркісом на трьох китах. Перший з них – це його особисті зв’язки з вищим керівництвом УЄФА. І даремно біло-сині для того, щоб розірвати ці зв’язки, ввели до свого штабу підготовки до Євро-2012 старого приятеля Мішеля Платіні – Олександра Заварова, який свого часу грав із цим французом разом у «Ювентусі», а потім не без допомоги останнього влаштувався головним тренером «Нансі». Скидається на те, «Гришу» та «Мішу» зв’язує сьогодні щось більш суттєве, ніж прості приятельські стосунки…

Про це ж саме свідчить і так звана справа Спіроса Марангоса (який зовсім не схожий на божевільного), що, як ми й очікували, зійшла нанівець. Кіпріот так і не надав доказів підкупу Григорієм Суркісом деяких членів виконкому УЄФА і, тим не менше, не був притягнутим до суду тією організацією, незважаючи на конкретні (в ультимативній формі) погрози з її боку це зробити . Якщо ж Суркіс-старший вийшов сухим із води в цій ситуації, не знаючи англійської, то його, на мій погляд, уже можна канонізувати в УЄФА як футбольного святого Григорія.

Другим китом під кріслом чинного президента ФФУ є сам апарат федерації, який до недавнього часу був повністю підконтрольний Суркісу. Він не тільки дуже ретельно підбирав до нього людей із різних регіонів України, але й робив їх відданими собі особисто. Достатньо сказати, що на всі мундіалі та євро, усі закордонні ігри збірної України завдяки такому гарному президенту їздять не тільки всі члени виконкому ФФУ, але навіть голови обласних федерацій футболу. Можна тільки здогадуватися, наскільки всі вони вдячні Григорію Михайловичу. То ж не дивно, що проголосувати проти його кандидатури в них просто не підніметься рука.

І щоб цей апаратний моноліт дав шпарину, на останньому Конгресі ФФУ було запропоновано надати статусу колективного членства її виконкому клубам прем’єр-ліги, серед президентів яких у Григорія Суркіса ворогів більше ніж достатньо. І нажив він їх здебільшого завдяки своїй палкій любові до «Динамо», яка не давала президентові ФФУ об’єктивно ставитися до тих рефері, які відверто підсуджували цій команді, намагаючись таким чином догодити людині, від якої до недавнього часу, за великим рахунком, залежала їхня суддівська кар’єра.

І нарешті, третім китом, на якому міцно тримається Суркіс як очільник ФФУ, є його інформаційна недоторканність. Патріотично налаштована українська футбольна громадськість може вимагати його відставки скільки їй заманеться, але, враховуючи її малочисельність та повний контроль Григорія Михайловича над усіма провідними футбольними журналістами в Україні, цей протест ніколи не стане досить масовим для того, щоб той врешті-решт пішов зі своєї посади.

Для людей необізнаних наведу механізм установлення цього, здавалося б, неможливого при свободі слова в Україні контролю. Колись, наприкінці дев’яностих, один мій знайомий луганський колега поїхав до Києва висвітлювати гру «Динамо» в Лізі чемпіонів. Гра закінчилася десь опівночі, а прес-конференція після неї – вже за північ. Вийшов він із приятелем після неї на вулицю, і стали вони удвох ловити таксі. Але ж тут до них під’їжджає шикарна іномарка, її водійські дверцята відчиняються, і сам тодішній президент «Динамо» Григорій Суркіс пропонує їм свої послуги візника. Безкоштовно, звичайно. Я вже не пам’ятаю, скористався мій знайомий тією послугою, чи ні, але я точно знаю, що після того з-під його пера не вийшло жодного критичного слова на адресу Суркіса.

Що ж тоді очікувати від кількох десятків футбольних оглядачів із усіх біль-менш впливових ЗМІ України, яких цей футбольний діяч уже не перший десяток років возить за свій кошт із «Динамо» та збірною по всій Європі?

Ось чому охочих критикувати голову ФФУ немає в Києві навіть серед штатних патріотів із журналістської спільноти.

Колись, років 10 тому, я ще не розумів цього і поїхав критикувати Григорія Суркіса до Києва, до опозиційних, нібито, до нього та його партії (СДПУ(о)) видань. Тоді я ніяк не міг зрозуміти, чому редактори їхніх спортивних відділів, щиро захоплюючись моїми статтями, всі як один пропонували мені показати їх в інших виданнях.

Свою ж особисту відмову ці запроданці також пояснювали приблизно однаково: мовляв, у їхнього шефа таємні приятельські стосунки з Суркісом, або тим, що давно, коли та чи інша газета ще не були опозиційними до нього та його партії, той нібито замовляв у ній багато реклами. Так багато, що головний редактор і досі забороняє його критикувати.

Що хочу, те й роблю

Такі міцні до недавнього часу тили Григорія Михайловича на вищій футбольній посаді в Україні дозволяли йому ставитися до нашої національної збірної приблизно так само, як до «Динамо-2». Якщо перша динамівська команда, завдяки тому ж Суркісу, має сучасну тренувальну базу вже кільканадцять років, то завдяки йому ж наша перша збірна такої бази не має досі, на двадцятому році свого існування!

Палкий прихильник динамівської тренерської школи Валерія Лобановського, Григорій Суркіс бачить біля керма «Динамо» та збірної тільки її послідовників, тобто колишніх київських динамівців, які грали під орудою Лобановського. Але якщо не адекватні до іміджу «Динамо» результати команди під керівництвом «школярів» Валерія Лобановського змусили братів Суркісів уже двічі запрошувати на посаду головного тренера московських фахівців, то для «Динамо-2» (національної збірної України) тут усе залишається по-старому, і сьогодні збірною опікується (щоправда, у статусі в.о.) учень Лобановського – Юрій Калитвенцев, для якого Суркіс особисто зробив дуже багато…

Взагалі, завдяки впертій позиції в цьому питанні Григорія Суркіса головними тренерами збірної України за її майже двадцятилітню історію були тільки колишні київські динамівці, переважна більшість із яких потрапляла на цю посаду, як свідчили результати їхньої роботи, тільки завдяки своєму динамівському родоводу.

Єдиному нединамівцю на цій посаді – Мирону Маркевичу Суркіс дозволив попрацювати головним тренером збірної тільки кілька місяців, так що цей епізод можна розглядати лише як виняток, котрий лише підтверджує правило.

Тепер уявіть собі, якби головними тренерами, скажімо, італійської збірної за останні 20 років були тільки колишні гравці римської «Роми» (команди приблизно з тими ж досягненнями на євроарені, що й «Динамо»). Навряд чи б тоді італійці стали б чемпіонами світу у 2006 році і взагалі виглядали б на міжнародній арені не набагато краще, ніж українці.

Григорій Суркіс очолює ФФУ (яка саме й опікується всіма збірними України) вже 10 років. Сьогодні наша перша збірна не в останню чергу завдяки саме цьому «чуйному керівництву» є десь у четвертій десятці рейтингу ФІФА. Багато хто з лояльних до президента ФФУ фахівців та журналістів вважає це не таким уже й поганим показником.

У цьому зв’язку мені хотілося б нагадати їм, що на Євро-88 збірна СРСР, основний склад якої на 73% складався з вихованців українського футболу, виборола срібні медалі, обігравши при цьому збірні Англії, Італії і навіть Голландії, яка тоді й стала чемпіоном Європи.

Із тих часів збірна Росії стала значно сильнішою. На рівні своїх футбольних потенціалів за радянських часів виступають усі інші національні збірні колишніх союзних республік. І тільки Україна з могутньої футбольної держави перетворилась на футбольну периферію Старого Світу. Вочевидь, що далеко не в останню чергу завдяки такому дуже оригінальному «батьківському піклуванню» про нашу збірну незмінного керівника ФФУ – Григорія Суркіса.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG