Доступність посилання

25 Вересень 2017, Київ 22:05

Київ – 2011 рік має усі шанси стати переломним для українського суспільства. Владні «реформатори» запустять на повну потужність механізми реалізації нової порції «новорічних подарунків» для України – Трудового, Житлового і Податкового кодексів та пенсійної «реформи», реальний зміст яких насправді полягає у подальшому покращенні життя панівного і паразитуючого на тілі Україні олігархічно-номенклатурного прошарку за рахунок усіх інших громадян держави, котрі опинилися поза колом панівної касти «обраних» та їхньої обслуги.

Замість розрекламованої напередодні президентських виборів модернізації Української держави насправді відбувається масоване проникнення до України так званого «русского мира», облаштування російського флоту і подальше набуття панівного становища російською церквою.

Можна сказати, що за 2010 рік режиму «януковичів» вже є чим відзвітувати перед Москвою, адже зачистка всього українського в Україні, яку здійснюють Табачник і Ко, проходить досить успішно, а сама Україна перетворюється на неорабовласницьку державу з розніженими патриціями (VIP-персонами) і стабільно вимираючим українським плебсом. Влада знищує Україну, але при цьому дуже ображається, коли її за це не люблять, і намагається піариться перед світом своїми неіснуючими здобутками і перемогами.

Але вже зараз стає очевидним, що «донецькі» не виправдали сподівань навіть свого електорату. А їхні «реформи» в 2011 році здатні дуже зменшити їхнє електоральне поле. Сьогодні українське суспільство не вірить донецьким «реформаторам», і чим далі режиму подолати недовіру народу буде не просто складно, а й в принципі неможливо.

На цвинтарі втрачених політичних ілюзій поволі проростають паростки розуміння справжніх намірів «януковичів», які, реставруючи систему неокучмізму в її погіршеному вигляді, по суті займаються консервацією цієї системи в її ще більш злоякісному стані. І коли «судова реформа» не принесла жодних позитивних змін для пересічного українця (натомість зробивши суддівську гілку влади надзвичайно залежною від президентської адміністрації), то «реформою виборчого законодавства» – на прикладі нового закону про місцеві вибори – «донецька» влада продемонструвала справжню ціль такого «реформування»: зробити неможливою перемогу на виборах будь-якого рівня непровладних партій і кандидатів.

Персональна відповідальність

Однак владна піраміда, для будівництва якої силоміць заганялися ресурси інших політсил, не має найважливішого – цементуючої опори, – а саме довіри українського народу. І якщо Президент Віктор Янукович так само і надалі ігноруватиме інтереси суспільства і недонецьких еліт, то вже в 2011 році може залишитися лише зі своїми «донецькими».

У 2011 році для Януковича настає дуже неприємний момент. Він полягає в тому, що саме він і саме тепер буде персонально відповідальним за все те, що нині відбувається в Україні. І якщо раніше режим «донецьких» всі свої прорахунки намагався списати на важку спадщину від колишнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, то в 2011 році це виглядатиме не тільки абсурдно, а й і гумористично.

Проте самота Президента Януковича не лише у відірваності від українського народу. Це і так зрозуміло. В 2010 році Януковичу вдалося вибудувати під себе диктаторську модель влади. А в 2011-му він планує остаточно її закріпити. Але культ особистості, створений найближчим президентським оточенням, не надає політичної стійкості його режиму.

Причому, на відміну від диктаторів минулих часів, Янукович не є особистістю величезної сили і харизми. Не кажучи вже про відсутність видатних ораторських і акторських здібностей та талантів, завдяки яким йому б вдавалося утримувати увагу величезних натовпів людей.

Однак, по суті, Янукович став засновником в Україні ідеології неприкритої експансії «русского мира», яка вміщує в себе ідеї крайнього російського шовінізму, вкупі з яскраво вираженим синдикалізмом та корпоративізмом. Лідера «донецьких» завжди вирізняє просто-таки невгамовна жадоба до влади. Що призводить до постійної корекції рамок особистої моралі задля збільшення та утримання влади над Україною.

Хоча й маючи сьогодні найбільшу владу, аніж усі його три президенти-попередники, Янукович залишається дуже самотнім. Та це самотність особливого роду. Самотність правителя, навколо якого обертається світ та історія. За всіма його діями в 2010 році проглядається тверде переконання в тому, що маси українців є не що інше, як отари овець, управляти якими повинна сильна і владна особистість.

І можна прослідкувати подальший хід думок Віктора Януковича, які простягаються значно далі. До того, щоб нашестя «русского мира» та московської церкви на Україну перетворили українців на слухняний інструмент для створення суспільства ідеальних виконавців. Де всім управлятимуть «донецькі», а українцям відводитиметься роль статистів в часи їхнього остаточного знищення як нації.

Глибокі радянські комплекси

Утім, диктаторами не народжуються. Диктаторами людину робить життя, оточуючі і суспільство. Хоча, можливо, більш правильно було б сказати, що і ще й ті комплекси, які зробили з Януковича те, ким він став нині. У кожній людині є комплекс або декілька, котрі визначають його подальше життя. Очевидно, що в цьому сенсі Фройд був правий на всі сто відсотків.

У випадку з донецьким президентом детонували глибокі радянські комплекси. Одним із найсуттєвіших із яких є демонстрація рабської відданості Росії і Москві. І хоча це абсолютно антиєвропейський стандарт поведінки політика такого високого рівня, але, накладаючись на створення культу особистості Януковича в Україні, він створює гримучу суміш: диктатора, котрий одночасно є добровільним васалом інших.

Можна сказати, що диктатор-васал є новим феноменом у світовій історії (за винятком хіба що сумнозвісного Квіслінґа), і дуже прикро, що таке абсурдне політичне явище започаткувала саме Україна на початку ХХІ століття.

Саме стійкі радянські комплекси замінили Януковичу поняття Батьківщини – на середовище проживання. Адже всі його дії на президентському посту чітко вказують на те, що він завжди вважав своїм середовищем проживання СРСР і Донецьку область. Коли ж Радянського Союзу вже не стало, то середовище проживання автоматично залишилось в Донбасі, і він в жодному разі не збирався ототожнювати його з Україною. Тому Віктор Федорович так сумлінно працює на найскоріше приєднання у тій чи іншій формі України до Росії, бо в разі такого розвитку подій Російська Федерація поверне йому найбільш комфортне для нього середовище проживання.

2010 рік наочно засвідчив, що режим Януковича увесь час намагався «дресирувати» український народ, наполегливо виховуючи для себе вірнопідданих виконавців. Для українців були створені такі умови, коли здорове почуття власника у багатьох перетворилося за олігархічної влади на жадібність; культура і вихованість – на моральну проституцію; ввічливість і повага до старших – на підлабузництво; терпіння і терпимість – на єдиний спосіб вижити. І, на жаль, у «донецьких» це частково вийшло.

Послаблення 2011 року

Влада диктаторів тримається на страху народу. Втратити життя, роботу, шматок хліба, свободу – не так важливо, який це саме страх, а важливо будь-якими засобами вселити його в людей. Але знаходячись на вершині піраміди влади, Янукович так само залишається на самоті. В нього по суті немає справжніх друзів чи соратників. Тільки політичні блазні, підлабузники і раби.

Оточення Президента останнім часом злить дуже багато. Відверта нелюбов українців, нахабство журналістів, котрі чомусь вперто не бажають казати на чорне – біле, тиск світової демократичної спільноти. Але 2011 рік несе Віктору Януковичу й певне послаблення. Тепер він вже не буде змушений грати дуже нелюбу для себе роль демократа після того, як за його правління в 2010 році Україну було визнано країною з найбільшим падінням рівня демократії в Європі.

Походження всіх диктатур є побічним продуктом політичної інфантильності мас і бажання уникнути боротьби за свої права. Так само вийшло і з Януковичем. Обраний меншістю українського народу, він, між тим, поширює та насаджує доктрину «русского мира» як прийнятне для кожного з українців доконане рішення.

Цим самим лідер «донецьких» заганяє себе в лабіринт політичної самотності, вибратися з якого йому буде дуже непросто. Можна не сумніватися в тому, що якби колись Віктор Янукович спромігся вчитатися в «Осінь патріарха» Гарсія Маркеса, то тоді багато чого він робив би зовсім інакше.

Очевидно, що за часів вибудовування диктатури в Україні її носій виглядає як наочний експонат власного політичного егоїзму та фінансової захланності. Але великою мірою сьогодні і у світі, і в Україні Янукович виглядає блідою пародією на диктаторів минулих часів. Свого часу румунський диктатор Ніколає Чаушеску теж вірив у свою обраність і незамінність для народу. Можливо, його подальша доля мала б стати вузликом на пам’ять для Віктора Януковича.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG