– Пане Шербан, Вам було лише 14 років, коли було повалено режим Ніколае Чаушеску в 1989 році, але Ви говорите, що режим вплинув на Ваш світогляд, у чому?
– Я не маю ностальгії за режимом, але маю ностальгію за своїм дитинством. Я думаю, що коли ви ідете додому ввечері і можете включити світло, коли ви включаєте кран, і тече вода, ви почуваєтесь комфортно, але чогось іншого, великого бракує. І це я хотів наголосити, що ми, ті, хто виріс за часів комунізму, мали щось, чого ми не маємо зараз. Навіть звичайні речі, прийняти ванну, наприклад. Не було гарячої води – треба було щось вигадувати, щоб прийняти ванну. І ці вигадки досі дають мені привід сміятися чи посміхатися.
– Дехто каже, що Ваш фільм «Як я хочу свистіти, то свищу», є фільмом про тюрму. А як би Ви його охарактеризували?
– Для мене, це історія дитини, підлітка, і його пригоди. Я не вважаю, що це є тюремний фільм. Для мене це фільм, перш за все, про любов, про багато різних видів любові, про любов підлітка до брата, його любов і ненависть до його матері, любов до дівчини. Для мене це історія кохання, перш за все.
– У певні моменти Ваш герой, Сільвіу, сягає ледь не шекспірівського драматизму. Він один протистоїть непереборному злу. Як Ви створювали свого героя?
– Коли ви пишете, ви маєте співпереживати. Якщо ви не проживаєте життя разом зі своїм героєм протягом того часу, коли ви пишете сценарій, ви не зможете вдихнути у нього життя. Я не хочу пояснювати, чому він поводиться так, чи так, бо це – робота для глядача. Мене часто запитують, чому румунські фільми останніх 5-6 років такі успішні. Я не знаю, чи тим, як майстерно вони зроблені, вони стають успішними. Мені здається, що до них вкладається серце, і в моєму Сільвіу є багато мого серця.
– Я не маю ностальгії за режимом, але маю ностальгію за своїм дитинством. Я думаю, що коли ви ідете додому ввечері і можете включити світло, коли ви включаєте кран, і тече вода, ви почуваєтесь комфортно, але чогось іншого, великого бракує. І це я хотів наголосити, що ми, ті, хто виріс за часів комунізму, мали щось, чого ми не маємо зараз. Навіть звичайні речі, прийняти ванну, наприклад. Не було гарячої води – треба було щось вигадувати, щоб прийняти ванну. І ці вигадки досі дають мені привід сміятися чи посміхатися.
– Дехто каже, що Ваш фільм «Як я хочу свистіти, то свищу», є фільмом про тюрму. А як би Ви його охарактеризували?
– Для мене, це історія дитини, підлітка, і його пригоди. Я не вважаю, що це є тюремний фільм. Для мене це фільм, перш за все, про любов, про багато різних видів любові, про любов підлітка до брата, його любов і ненависть до його матері, любов до дівчини. Для мене це історія кохання, перш за все.
– У певні моменти Ваш герой, Сільвіу, сягає ледь не шекспірівського драматизму. Він один протистоїть непереборному злу. Як Ви створювали свого героя?
– Коли ви пишете, ви маєте співпереживати. Якщо ви не проживаєте життя разом зі своїм героєм протягом того часу, коли ви пишете сценарій, ви не зможете вдихнути у нього життя. Я не хочу пояснювати, чому він поводиться так, чи так, бо це – робота для глядача. Мене часто запитують, чому румунські фільми останніх 5-6 років такі успішні. Я не знаю, чи тим, як майстерно вони зроблені, вони стають успішними. Мені здається, що до них вкладається серце, і в моєму Сільвіу є багато мого серця.
