Київ. 22 січня 2011 року. День Соборності України.
Два майдани – Незалежності і Софіївський. І там і там люди – громадяни України. І там і там зі сцени звучали слова й пісні. Слова про необхідність єдності України, пісні українські – про калину та любов.
Близько четвертої години дня Майдан Незалежності заповнений вщерть. Над темним щільним морем людей колишеться безліч державних прапорів. Люди стоять тісно, обличчя посиніли від холоду, переминаються з ноги на ногу, притискають під пахвами довгі древка шаблонних прапорів, руки ховають у кишені, коротко перемовляються. Мова багатьох вказує на те, що ці люди прибули на Майдан зі сходу країни. Всередині юрба розбилася на невеликі групи, стоять спиною до сцени, обличчям до центру імпровізованого кола. Зі сцени лине потужний і якісний звук. Все, що там відбувається – добре видно на двох великих екранах. Співають народні колективи. Співають гарно, але їм не підспівують. Складається враження, що усі ці люди з останніх сил чекають, коли ж все завершиться. Ніде не видно, щоб роздавали гарячий чай, біля біотуалетів довжелезні черги. Під Головпоштою в око впала колонна з молодих хлопців. Вдягнені у цивільне, вони, однак, справляли враження добре організованих, стояли шеренгами, немов очікували наказу.
На Софіївській площі у цей час людей уже було разів у 5 менше. На сцені співав хор Товариства «Просвіта». Площа підспівувала і часами її звучання пересилювало спів хору. Статечні пані й сиві чоловіки, хлопці та дівчата, цілі родини з дітьми – співали повернувшись обличчям до сцени і посміхалися чи-то Софії, чи-то сірому січневому небу.
Одних привезли, інші прийшли самі. Одні травили анекдоти і спльовували під ноги, інші співали і, взявшись за руки, з’єднали береги Дніпра. Одні, посинівши від холоду чекали коли ж заплатять, інші розійшлися гамірними групами по домівках та кафе, щоб ще на трохи продовжити радість від пережитого відчуття єднання.
День Соборності відзначили, але злуки не відбулося. Міліціонери, що через кожні 10 метрів виднілися на усіх вулицях центру Києва, мабуть мали наказ за жодних обставин не дати двом площам зійтися.
Хтось досвідчений скаже: «І це правильно!»
Я скажу: «Дуже хотілося, як у часи Майдану 2004 року, взяти чай та бутерброди і піти до тих – привезених, поговорити про життя й довести, що не ми ділимося, а нас ділять!»
Два майдани – Незалежності і Софіївський. І там і там люди – громадяни України. І там і там зі сцени звучали слова й пісні. Слова про необхідність єдності України, пісні українські – про калину та любов.
Близько четвертої години дня Майдан Незалежності заповнений вщерть. Над темним щільним морем людей колишеться безліч державних прапорів. Люди стоять тісно, обличчя посиніли від холоду, переминаються з ноги на ногу, притискають під пахвами довгі древка шаблонних прапорів, руки ховають у кишені, коротко перемовляються. Мова багатьох вказує на те, що ці люди прибули на Майдан зі сходу країни. Всередині юрба розбилася на невеликі групи, стоять спиною до сцени, обличчям до центру імпровізованого кола. Зі сцени лине потужний і якісний звук. Все, що там відбувається – добре видно на двох великих екранах. Співають народні колективи. Співають гарно, але їм не підспівують. Складається враження, що усі ці люди з останніх сил чекають, коли ж все завершиться. Ніде не видно, щоб роздавали гарячий чай, біля біотуалетів довжелезні черги. Під Головпоштою в око впала колонна з молодих хлопців. Вдягнені у цивільне, вони, однак, справляли враження добре організованих, стояли шеренгами, немов очікували наказу.
На Софіївській площі у цей час людей уже було разів у 5 менше. На сцені співав хор Товариства «Просвіта». Площа підспівувала і часами її звучання пересилювало спів хору. Статечні пані й сиві чоловіки, хлопці та дівчата, цілі родини з дітьми – співали повернувшись обличчям до сцени і посміхалися чи-то Софії, чи-то сірому січневому небу.
Одних привезли, інші прийшли самі. Одні травили анекдоти і спльовували під ноги, інші співали і, взявшись за руки, з’єднали береги Дніпра. Одні, посинівши від холоду чекали коли ж заплатять, інші розійшлися гамірними групами по домівках та кафе, щоб ще на трохи продовжити радість від пережитого відчуття єднання.
День Соборності відзначили, але злуки не відбулося. Міліціонери, що через кожні 10 метрів виднілися на усіх вулицях центру Києва, мабуть мали наказ за жодних обставин не дати двом площам зійтися.
Хтось досвідчений скаже: «І це правильно!»
Я скажу: «Дуже хотілося, як у часи Майдану 2004 року, взяти чай та бутерброди і піти до тих – привезених, поговорити про життя й довести, що не ми ділимося, а нас ділять!»
