Доступність посилання

24 Вересень 2017, Київ 22:48

Українські публічні інтелектуали: лихо з розуму?


Орден за інтелектуальну відвагу вже 10 років вручає наглядова рада журналу «Ї»
І для владних політичних сил, і для опозиційних ці люди – щось на кшталт неминучого лиха, яке слід мінімізувати за будь-яку ціну: залякування, блокування діяльності, часом навіть фізичного знищення.

Найрозумніші політики, втім, вважають, що ці люди є чимось на кшталт суспільних ліків: гірких, але вкрай потрібних у критичних ситуаціях, – і тому час від часу надають їм якусь трибуну, а потім, коли видається, наче все в порядку, безцеремонно відсовують назад, до їхнього ґетто.

Ну, а геніальні політики… Втім, в Україні такі відсутні, а відтак ніхто з тих, хто має владу чи на неї претендує, не вважає за честь для себе особисту дружбу з такими людьми. Бо ці люди – не ліки, це – суспільні лікарі-діагности, і соціальне здоров’я не в останню чергу залежить від того, чи посідають вони в тій чи іншій країні гідне своєї місії та кваліфікації місце.

Публічні інтелектуали

На загал «публічні інтелектуали – це люди розумової праці, які мають певне публічне ім’я і авторитет і мають достатню відвагу та компетентність висловлюватися публічно з найрізноманітніших суспільно важливих питань. У цьому сенсі вони є певною суспільною інституцією – інституцією громадянського суспільства, яка а) дає в популярній формі фахову оцінку проблем та шляхів їхнього вирішення; б) встановлює певну ієрархію цих проблем, структуризує їх у суспільній свідомості; і в) задає суспільству не лише інтелектуальні, а й певні моральні стандарти мислення та поведінки», – таке визначення феномену публічних інтелектуалів дає Микола Рябчук, один із тих, хто вочевидь правомірно претендує на місце у їхній першій десятці, коли йдеться про Україну, і хто, здається, сьогодні більш знаний на Заході, ніж на Батьківщині.

Вільний інтелектуал як рушійна сила цивілізації

Новоєвропейська цивілізація зуміла свого часу істотно випередити всі інші цивілізаційні «материки» у розвитку саме тому, що оптимальним чином залучила той колосальний ресурс, який становить розумність, раціональність. Згодом це у неї творчо перейняли й інші регіональні цивілізації, і не лише саму потребу включення раціональності як внутрішньої складової до всіх суспільно значущих сфер діяльності, а й спосіб інституціалізації такого раціо – в особі незалежних інтелектуалів та їхніх спільнот.

«У всякій справі має бути задіяний не лише ресурс влади, багатства, сили, а й ресурс розумності, відповідного інтелектуального вишколу та професійної компетентності. Тільки коли цей ресурс стає повноправним учасником будь-якої справи, визначаючим її перебіг, сама справа стає цивілізованою. Причому розум тут слід розглядати не як індивідуальну здатність міркування, а як продукт інтелектуальної культури людства, яка уособлюється в постаті незалежного компетентного інтелектуала», – пише про це філософ Сергій Пролеєв.

Розвиток інтелектуальної праці та головного її безпосереднього втілення – науки – мають бути максимально дистанційовані від поточних політичних забаганок та безпосереднього державного контролю. Це виглядає на перший погляд парадоксальним, але ефективний розвиток національної держави як модерного явища можливий тільки тоді, коли ця держава дозволяє й заохочує вільний інтелектуальний пошук, який сам визначає свої завдання, незалежно від чиновників та бізнесменів. А на додачу ще й стимулюється розгортання організованої комунікативної єдності, науково-інтелектуальної спільноти.

Неминуче постає питання про те, яким чином здійснюється вплив суспільно значущого раціо, уособленого в діяльності інтелектуалів, на життя всього суспільства. Одним із найважливіших інститутів здійснення такого впливу є університет, автономія котрого в європейській традиції прямо пов’язана із автономією розуму від поточних соціальних та політичних приписів.

Як зазначає академік Мирослав Попович – іще один із тих, хто має бути в числі провідних українських інтелектуалів, «є у нас вищі учбові заклади, в яких професура займає провідне місце, але в нас немає такої традиції, яка була властива університетським містам Європи. Коли університет був центром і залишається центром інтелектуального, в тому числі, взагалі духовного життя. В університет йшли після закінчення своєї кар’єри де-небудь на державному поприщі, часто навіть генерали і банкіри, але це вже було зміною заняття, і вони часто запрошують і нині діючих політичних діячів, і це для політика честь, що його запросили в університет».

Інша сфера інституційної публічності інтелектуальної діяльності – це ЗМІ. З моменту винаходу часописів з’являються видання, що стають майданчиками для шліфування надбань вільного розуму, для апробації ідей, які набагато випереджають свій час та для популяризації того, розуміння чого потребує масова аудиторія.

Класичним взірцем останнього варіанту використання ЗМІ стала публікація 85 статей під загальною назвою «Нотатки федераліста» («The Federalist Papers») на підтримку ратифікації Конституції США, які виходили друком із жовтня 1787 по серпень 1788 року в нью-йоркських газетах «The Independent Journal» та «The New York Packet». Авторами цих текстів були визначні інтелектуали та політичні діячі доби Війни за незалежність США Олександр Гамільтон, Джеймс Медисон та Джон Джей.

Що ж стосується України, то, скажімо, інструментом, за допомогою якого тодішні провідні інтелектуали довели до освіченого суспільства ідеї української національної окремішності та необхідності державної автономії, стала напередодні Визвольної революції газета «Рада» (1906–1914 роки).

Із часом друковані ЗМІ частково поступилися своєю роллю майданчиків інтелектуального пошуку та популяризації суспільно значущих ідей електронним мас-медіа – радіо, телебаченню й особливо інтернетові.

Третя інституційна форма впливу інтелектуалів на життя суспільства – це їхня консультативна участь у найрізноманітніших проектах – від виробничих до політичних. Ця форма, можливо, менш публічна, ніж дві попередні, але тут ідеться про безпосередній вплив на конкретні суспільні середовища та конкретні процеси.

Звичайно, в останньому випадку виникає проблема втрати самостійності думки, її сервілізму, зведення до ролі обслуговування чиїхось поточних потреб. Але серйозні політики такого класу, як Черчилль, де Голль, Рузвельт, Тетчер чи Рейган, вміли цінувати саме незалежну думку публічних інтелектуалів, а не підлабузництво інтелектуалоподібної обслуги.

Ясна річ, що загальносуспільні процеси трансформували впродовж останніх десятиліть форми та способи діяльності публічних інтелектуалів. Від писання ядучих памфлетів вони перейшли до не менш ядучих виступів у радійних та телевізійних шоу, до ведення блогів в інтернеті, до зйомок у різноманітних науково-пізнавальних програмах тощо.

Та попри ці зміни, сам феномен незалежних публічних інтелектуалів залишився вагомим чинником розвитку сучасної цивілізації, і коли цими інтелектуалами намагаються нехтувати, то ті чи інші суспільства та країни наражаються на дуже серйозні небезпеки.

Інтелект як загроза для влади нікчем

На українських теренах із публічними інтелектуалами все не так, як мало б бути, якби слова можновладців про «європейський вектор розвитку» були чимось більшим, ніж димовою завісою над їхніми непроглядними діями.

Утім, слово компетентним експертам, здатним на основі власного досвіду порівняти український і світовий публічні інтелектуальні дискурси.

«Сам феномен «публічних інтелектуалів» передбачає не лише інтелектуальність, а й публічність, тобто великою мірою є явищем мас-медійним, насамперед телевізійним, бо ж засяг і вплив телебачення є на порядок потужнішими, ніж усіх інших засобів інформації… Для абсолютної більшості українських мас-медій, себто їхніх власників (із відповідним культурним баґажем та стереотипами), куди важливішою й цікавішою є думка московської «поп-звезды» з будь-якого приводу, аніж якого-небудь Івана Дзюби чи Мирослава Поповича, чи Вадима Скуратівського. Українським публічним інтелектуалам не бракує «інтелектуальності» – під цим оглядом вони нічим не поступаються своїм російським чи польським чи іншим колеґам… Але їм бракує публічності, бо ж їхній (та й, узагалі, всякий український – саме тому, що український) дискурс просто фізично не проникає до більшої частини суспільства, – почасти через відзначену вище упередженість медій, а почасти і через упередженість сформованого цими медіями суспільства», – відзначає вже згаданий Микола Рябчук.

«У теперішній Україні режимові вдалося значною мірою марґіналізувати публічних інтелектуалів, витіснити їх майже повністю за межі суспільного мейнстриму, замінивши своїми «виконавцями» в іпостасі всіляких «експертів», «політологів» тощо. І справа тут не тільки в цензурі та інших обмеженнях самої можливості для висловлення. Справа ще й у самому суспільстві – у масі своїй воно дедалі більше деградує, тож відчуває все меншу потребу в особистостях, які змушують чи заохочують думати та критично переосмислювати власні погляди і вартості», – вважає письменник Юрій Андрухович.

«В українській ситуації ми бачимо саме цю картину, коли розум є заручником і запопадливим слугою інших, справді потужних соціальних сил – держави, грошей, культурних стереотипів, насильства. У цьому полягає глибока відмінність українського суспільства від західної цивілізації, і навряд чи така «самобутність» може тішити», – це знову думка Сергія Пролеєва.

«Дебілізм насаджується свідомо – примітивними людьми легше керувати. Подивіться, кого запрошують на телевізійні ток-шоу. Мені казали: «Чому тоді ти не підеш?» Спочатку казав, що ходитиму лише за однієї умови: якщо в студії буде Табачник. А потім взагалі відмовився. Не хочу розмовляти з дебілами! Надивився на них у житті. За кордоном є з чого вибрати. Звичайно, є «збоченці», для них – свої канали. Але ж тут цілу націю намагаються зробити збоченцями», – категорично характеризує «інтелектуальні» ток-шоу номінально незалежного телебачення України почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький.

«В Україні… всі соціально-політичні зрушення так чи інакше починались із виступів студентів та інтелектуалів… Потрібно просто переступити через власні упередження та марнославство, і вийти на вулицю. Так чи інакше, все найважливіше ближчим часом буде відбуватись не всередині «інтелектуальних кіл», а на вулицях та майданах», – підбиває підсумок письменник Сергій Жадан.

Що ж, як засвідчує історія, і таке розв’язання проблеми вивищення ролі публічних інтелектуалів та припинення дебілізації суспільства теж можливе.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG