Доступність посилання

19 Грудень 2017, Київ 00:06

Важко бути людиною. Свобода – це не засіб досягнення мети, це і є мета


Олександр Ляліков

Олександр Ляліков

Минув понад місяць після закінчення в Білорусі президентської виборчої кампанії 2010 року, в якій я брав безпосередню участь. За цей час думки трохи заспокоїлися і виникла потреба поділитися набутим досвідом. Я вирішив відтворити емоційну картину цих виборів, зробивши основний наголос не на відомих усім голих фактах, а на пережитих мною відчуттях.

Вперше інтерес до політики з’явився у мене навесні 2006 року. Передвиборчий телевізійний виступ Мілінкевича зачепив за живе. Несподівано виникла і швидко набрала чинності невситима жага змін.

Далі на моїх очах пройшли фальсифікації, площа, репресії... Усе закінчилося. Тільки на душі на багато місяців вперед залишилося якесь тяжке гнітюче відчуття. Це було відчуття провини. Я відчував себе пасивним співучасником злочинів, скоєних під час виборчої кампанії.

Восени 2010 року, напередодні наступних виборів, я записався в гродненські штаби відразу двох кандидатів: Некляєва і Костусьова. На тлі значної завантаженості основною роботою пройшли збір підписів і агітаційна кампанія. Під час збору підписів я дійшов висновку, що реальна підтримка Лукашенка дуже велика і може становити близько 30-40 відсотків.

Приходячи додому до виборців, я часто стикався з різними проявами страху. Хтось відмовлявся дати підпис, зізнаючись, що боїться втратити роботу або зіпсувати собі кар’єру. Хтось посилався на свою аполітичність, зайнятість чи необізнаність, які, природно, у багатьох випадках могли бути просто ширмою, що маскує страх. Іноді можна було почути, як переляканий насторожений голос за дверима говорив, що вже віддав підпис за свого кандидата. Що це за кандидат, залишалося тільки гадати. Але все ж таки знайшлося чимало людей, які відкрито і сміливо віддавали свій підпис за альтернативних кандидатів. Я практично не стикався з проявами хамства. Навіть відмовляли в підписі, як правило, ввічливо.

Шлях до Майдану

У нескінченній суєті пролетіла осінь, і настав грудень. Напередодні виборів все вказувало на те, що знову будуть фальсифікації.

Виборчі комісії, як завжди, формувалися без участі представників альтернативних кандидатів. Спостерігачі так і не отримали права контролю над попереднім голосуванням та процесом підрахунку голосів.

Такі вибори не можна було визнати незалежно від їхнього результату. Голос свій треба було нести не в виборчу урну, а на Майдан.

Я відвідав кілька зустрічей з кандидатами на президента. Було приємно слухати адекватні промови цих гідних і хоробрих людей, які добровільно і усвідомлено йшли на величезний ризик.

На кожну зустріч влада надсилала невелику, але активну групу своїх представників. Отримавши можливість поставити запитання, ці люди, як правило, видавали цілу промову, в якій перераховували успіхи, досягнуті, на їхню думку, чинною владою. Часто вони просто перекрикували промови кандидата на президента. Вони робили все можливе, щоб відвести розмову подалі від таких важливих тем, як фальсифікація виборів, і перевести його на будь-які дрібні питання, як правило, пов’язані з економікою.

Презирливий недоброзичливий тон, з яким представники влади зверталися до кандидата на президента, красномовніше від будь-яких слів давав зрозуміти: «Пройдисвіте, хто ти такий і куди ти лізеш?!»

Краще за всіх таким спробам зірвати зустріч протидіяв Статкевич. Він не дозволяв забовтувати серйозні питання, примушуючи особливо активних захисників владного режиму в буквальному сенсі вити в безсилій люті.

За день до виборів, швидко і ні з ким не радячись, я вирішив їхати до Мінська на Майдан. Не даючи страхові і невпевненості заволодіти моїми думками, я швидко зібрався.

Через годину я вже залишав своє рідне місто Гродно, позбавляючи себе можливості проголосувати і, таким чином, оголошуючи особистий бойкот виборам. У машині всю дорогу працювало радіо, закликаючи голосувати за стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Якась пісня наполегливо доводила до відома слухача, що Саня залишиться з нами.

Під стягом свободи

Нарешті настав день виборів, 19 грудня 2010 року. Дочекавшись вечора, я вирушив на Жовтневу площу. Пройшовши проспектом повз цирку і перейшовши перехрестя, я минув групу однаково одягнених кремезних хлопців, які оглядали перехожих. Незабаром я опинився на Жовтневій площі.

Там була залита ковзанка, у центрі якої стояла ялинка. На ковзанці каталися молоді люди. Не було помітно ніяких ознак майбутньої акції, якщо не зважати, що люди, які прогулювалися навколо ковзанки, мали характерний вигляд співробітників спецслужб у цивільному.

Аж тут все змінилося. З’явилися біло-червоно-білі стяги. Люди стали швидко прибувати. Почався мітинг. Емоційні виступи лідерів змінювалися гучним «Живе Білорусь!»

Акція ставала по-справжньому масовою. Площа заповнилася прапорами, над якими панував біло-червоно-білий, який вже давно став не просто національним символом, але прапором боротьби білорусів за право зватися людьми.

Мітинг на Жовтневій площі закінчився, люди вийшли на проспект і рушили до площі Незалежності. Кількість учасників мирної демонстрації просто вражала! Проспект був заповнений людьми. Незважаючи на тривогу, у повітрі витало відчуття свободи і солідарності.

По проспекту пройшла величезна кількість людей, але я не став свідком жодної сцени насильства або вандалізму, не побачив жодного розбитого вікна. Не було помітно і п’яних, адже прийти на Майдан п’яним може тільки самовбивця чи провокатор.

Люди з національними стягами прямували на площу Незалежності. Пройшов мітинг біля Червоного костьолу. Почався мітинг біля пам’ятника Леніну. До того часу вся Площа заповнилася людьми! Над Майданом гриміло: «Йди!», «Сыходзь!»

Всюди майоріли стяги свободи. Було таке відчуття, що весь білоруський народ прийшов і зажадав змін! Мрії про те, що багатостраждальна Білорусь нарешті знаходить свободу, здавалися у той момент цілком реальними.

Перед будинком уряду відбувалася якась дивна метушня. Було чути глухі удари та дзвін розбитого скла. Люди у чорному зі щитами і палицями то перегороджували вхід, то кудись відбігали.

Потім був розгін. Шерега, що складалася з декількох рядів добре оснащених спецназівців, врізалася у натовп і відсунула передову частину, що розташовувалася між пам’ятником Леніну та будинком уряду. Там був і я.

Усвідомивши, що необхідно вирватися з оточення, люди стали проривати ланцюг. У місці прориву спецназівці утворили коридор. Тих, хто проходив по цьому коридору, вони з усіх боків обсипали ударами кийків.

Я отримав два удари по голові. Один розбив окуляри і залишив криваву рану на лобі. Другий дав по потилиці, від чого я на мить втратив свідомість. Я впав, але, відразу прийшовши до тями, підвівся і відбіг на безпечну відстань. Ймовірно, були і удари по корпусу. Але, пом’якшені шарами зимового одягу, вони не привернули моєї уваги. Раз по раз прокручуючи у пам’яті цей епізод, я згадую слова нашого великого Поета: «Мы ляжым снапамі на таках, Нас малоціць кожны, хто ў руках Мае цэп» (поезія Володимира Некляєва, який кандидував на президента Білорусі – Радіо Свобода).

У стані легкого шоку я покинув оточення. Без окулярів все перед очима стало розмитим. Було чути стукіт сотень палиць по щитах, посилений мегафоном голос когось із лідерів, здається, Римашевського, ще намагався керувати демонстрантами. Але людська хвиля покотилася на вихід.

Проходячи повз Червоний костел, я помітив, що там стоїть група людей із національними стягами. Вони не планували добровільно залишати Майдан. Віддавши належне їхній сміливості, я приєднався до основної маси, яка відступала.

Покинувши площу, люди поділялися на потоки, а потім на дрібні струмочки, щоб непомітно вийти у місто. Вражала сумовита безмовність цієї сцени. Величезна кількість людей, голоси яких нещодавно гриміли на площі, тепер йшла мовчки. Було чутно лише їхню ходу. Я віддалявся від Майдану, уникаючи проспекту і широких вулиць.

Ціна свободи

Після безсонної ночі я успішно повернувся додому у Гродно. Незважаючи на те, що Майдан був позаду, мене не відпускало відчуття тривоги. Я був настільки морально виснаженим, що боляче було навіть думати про ті події. Намагаючись відволіктися, я з головою поринув у роботу.

Так пройшли понеділок, вівторок і перша половина середи. Час від часу до мене доходили жахливі новини про репресії проти учасників Майдану, що ще більше виснажувало мене. Виявилося, що офіційна пропаганда представила метушню перед будинком уряду як масові заворушення і погроми.

Відповідальність була покладена на опозицію. Ну хто б сумнівався?! Отже, з’явився привід, щоб виправдати розгін мирної демонстрації, надовго запроторити найбільш активних та послідовних лідерів за ґрати і як слід налякати ворогів народу рангом нижче.

Не знаю, як мене вирахували у КДБ, але перша бесіда відбулася у середу після обіду в мене на роботі, куди і навідався співробітник всесильної контори. Ця бесіда проходила у відносно доброзичливому тоні. Я не став приховувати, що був на Майдані.

Далі комітетник пообіцяв: якщо я чесно у всьому зізнаюся, то під час розгляду моєї справи до мене поставляться прихильно – адже було б шкода ламати кар’єру такого молодого і перспективного фахівця. Після цього була серія начебто безневинних питань. Я став на них чесно відповідати.

Але з часом питання ставали все більш серйозними. Я зрозумів, що заплутався у своїх свідченнях, як у тенетах. Спроби пожартувати ввічливо й рішуче припинялися. Мені давали зрозуміти, що становище моє дуже серйозне, і зараз зовсім не до жартів. Поки ще не було прямих погроз, але за допомогою недомовок створювалася атмосфера гнітючого страху.

Співробітник поступово втрачав інтерес до мене і починав розпитувати про моїх друзів. Не бажаючи підвести друзів, я намагався «тягти ґуму» і чинити опір, що було дуже складно, оскільки довелося міняти довірливий тон розмови.

Співробітник заявив, що все одно у всьому зізнаюся. Крім того, Комітетові і так все відомо. Тому для мене ж буде краще, якщо я чесно розповім все.

Йдучи, він сказав, що мене ще запросять на розмову до приміщення КДБ. Він також попередив, що контакти з друзями, про які неодмінно стане відомо Комітетові, будуть розглядатися як обтяжлива обставина. Я був наляканий, деморалізований і відрізаний від друзів.

У КДБ мене запросили на наступний же день. Вчорашній знайомий співробітник підготував папір з моїми свідченнями. Від мене був потрібен лише підпис.

Долаючи напруження, я кілька разів уважно перечитував папір і вносив туди свої корективи. Це викликало невдоволення, яке поки що було відносно ввічливим. Мене підганяли, мотивуючи браком часу.

Нарешті я поставив підпис. Як потім з’ясувалося, я все-таки пропустив одну слизьку двозначну фразу, що притулилася в останньому абзаці.

Під конвоєм мене доставили на вихід, вручили конфіскований на вході мобільник, віддали паспорт і відпустили. Однак замість полегшення я відчував втомлену пригніченість і тривогу. Важко було повірити, що мене ось так просто залишать у спокої.

І тривога була не даремною. Приблизно через годину мене знову запросили у КДБ, але вже до іншого слідчого. Мене посадили на стілець, що стояв спинкою до дверей, і повідомили, що я виступаю як свідок у кримінальній справі.

Навпроти, за столом з комп’ютером, розмістився слідчий. Ознайомивши мене з моїми правами, він, насупивши брови і вчепившись у мене суворим поглядом, почав допит.

Питання ставилися наполегливим тоном. Друкуючи протокол, його пальці люто стукали по клавіатурі, ніби караючи нещасний пристрій. Слідчий підсунувся вперед і голосно дихав. Іноді він робив різкі рухи руками.

Кілька разів він підводився і, проходячи у мене за спиною, виходив з кімнати, щоб через кілька хвилин повернутися знову. Час від часу з-за моєї спини виникали інші люди, входили до кімнати, щось робили і залишали її.

Спочатку я ще з горем навпіл тримався. Години через дві я попросив, щоб мені дозволили подзвонити матері і заспокоїти її, сказавши, що зі мною все гаразд.

Прохання було виконано. Мене зненацька захлиснуло сильне почуття подяки. У моїх очах слідчий став другом.

Допит продовжився. Раптом зовсім несподівано у кімнату увірвався інший слідчий і почав кричати, обсипаючи мене звинуваченнями і погрозами. Я невпевнено і безнадійно відбивався.

Коли він пішов, допит продовжився у звичайному режимі. Я почав розклеюватися. Моє серце шалено калатало, так що було помітно, як тріпоче на грудях светр. Долоні вкрилися холодним потом. У роті пересохло. Голос став тремтячим і писклявим.

Допит, що тривав близько трьох годин, завершувався. Нарешті був роздрукований протокол. Ледве міркуючи, я спочатку довго вичитував його, а потім ще довше вносив уточнення. На це пішло ще близько двох годин. На прощання мені вручили повістку на наступний день і обіцяли поговорити зі мною по-справжньому, якщо я продовжу «ламати комедію».

Вийшовши на вулицю, я усвідомив, що не розумію, де перебуваю. Я пішов по якійсь вулиці, але незабаром зрозумів, що йду десь не туди. Нарешті я зорієнтувався і незабаром був удома.
Я не п’ю міцних алкогольних напоїв без серйозного приводу, але у той вечір ґрунтовно приклався до горілки. Це на якийсь час привело мене до тями.

Ніч пройшла у нескінченних болісних роздумах. Вранці у п’ятницю 24 грудня я відчував себе повністю розбитим і зломленим. Моя воля стала пластичною і податливою. Такі поняття, як гордість, честь і гідність, здавалися далекими і нереальними. Кожен рух коштував неймовірних зусиль. Хвилями, разом із нудотою накочувалося відчуття повної безвиході. Попереду я бачив тільки тортури, в’язниці, залізні завіси і передчував зустріч не нового 2011 року, а оруелівського 84-го. Життя втратило будь-який сенс.

Прийнявши душ та зібравшись із силами, я поплентався на роботу. Мабуть, я становів собою жалюгідне видовище, і це не могли не помітити мої колеги.

Коли я з’явився на допит, на опір більше не залишалося сил. Я сказав те, що від мене хотіли почути, після чого мене не стали більше катувати. Прочитали повчальну нотацію, суть якої зводилася до того, як погано йдуть справи з правами людини в інших країнах. Роздрукували протокол допиту. Я поставив свої підписи скрізь, де хотів слідчий, і був відпущений додому.

Пізніше, аналізуючи впевнений, з домішками погроз тон нотацій, я прийшов до цікавого висновку: саме таким тоном провіщають істину диктори офіційного білоруського телебачення.

Необхідна величезна сміливість і сила духу

Те Різдво запам’ятається мені на все життя. Прийшовши додому, я знову напився. Потім, піддавшись нападові паніки, знищив на своєму комп’ютері книги, фільми, музику та іншу інформацію, що має стосунок до Білорусі. Викинув значки та іншу білоруську символіку.

Щоб хоч чимось себе зайняти, вперше за довгий час увімкнув телевізор і зупинився на каналі, де співали різдвяні колядки. Я ніколи раніше не слухав їх. Але у той вечір їхня спокійна доброта була тим бальзамом, якого вимагала моя понівечена душа.

Вхідні двері квартири були зачинені на всі замки. Дзвінки телефонів змушували моє серце у жаху стискатися. Я чекав, що у будь-який момент можу знову опинитися у кімнаті для допитів. Так, втупившись у телевізор, я нерухомо просидів до самої ночі.

Наступний місяць минув, як у тумані. Я боявся виглянути у вікно і вийти на вулицю. На мене раз у раз накочувалися напади відчаю і страху.

У мами від напруження піднявся тиск. Іноді вона плакала.

Ось тоді нам прийшли на допомогу наші старі друзі. Люди, які ніколи не мали жодного стосунку до політики, ділилися своїм душевним теплом.

Це дало належний ефект. У мене вже вистачало сміливості, щоб вийти в інтернет. Звідти я дізнався, що через допити пройшли багато білорусів.

Я знайшов і вивчив усю доступну інформацію про те, як потрібно поводитися на допитах. Сподіваюся, ці знання допоможуть, якщо я знову опинюся у тій кімнаті. Із поліпшенням душевного стану посилювалося відчуття гіркоти та сорому за свідчення, які я дав під час останнього допиту.

Ну як же важко бути людиною у невільній країні! Якщо ти нічого не робиш, то стаєш пасивним співучасником. Якщо намагаєшся щось зробити, то тебе ламають і перетворюють на зрадника.

Щоб уникнути цієї долі, необхідна величезна сміливість і сила духу. На жаль, сміливість не входить до числа моїх переваг.

Мене зламали, незважаючи на те, що я дорослий чоловік, якому нещодавно стукнуло 33 роки. Але ж за бажання вони могли натиснути і сильніше...

Олександр Ляліков, доцент Кафедри теорії, функцій, функціонального аналізу та прикладної математики Гродненського державного університету імені Янки Купали

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG