Від такого життя «хочеться чуда і трішки вина», точно вловила настрій часу Ліна Костенко. Але вино є, заспокійливе п’ємо як воду, а чуда не стається! Не ставалося… До недавнього часу.
Чудо перше
«Зрощення українського тіла» – буквально шкірою відчули ті, кому пощастило потрапити на вистави «Солодка Даруся» та «Нація» за творами Марії Матіос, у постановці режисера Івано-Франківського академічного театру Ростислава Держипільського.
Столичний театр імені Франка на ті два дні перетворився на місце колективного катарсису. Прості історії людей, чиє життя, чию любов, чиї надії безжально переїхав катафалк історії – якимось дивом вивільнили енергію такої сили, що вона заповнила зал, піднялося до останнього ярусу балкона й змила намул з усіх сердець. У залі панувала така тиша, що не тільки слово, а й подих людей (слово «актор» як і «гра» тут недоречні), які жили на сцені – долітали до кожного вуха й потім стікали сльозою не з одних очей.
«Час і обставини безжальні до нас, але ж ми то можемо жаліти й любити один одного», – виразно промовляло до нас життя зі сцени. «Ми маємо для цього сили. Це сила усіх «живих, мертвих і ненароджених», чиї долі зашифровані у візерунках наших вишиванок, чиї голоси звучать у наших піснях і чия мудрість закодована у правдивій народній мові. Нас роз’єднували й налаштовували один проти одного, нас принижували, нам нашіптували, що ми вищі за всіх, нас навчали бачити ворога у власному сусідові й сторонитися чужинців. Нас навчили не довіряти нікому й нічому, врешті-решт, ми перестали вірити навіть собі. Але ми є і ми ще здатні відрізнити «біле» від «чорного», – проявилося раптом у наелектризованій болем та співчуттям атмосфері. «Ми ж тут усі рідня!» – упали у розкриту душу залу останні слова «Нації» і оплески стали їм одностайною відповіддю.
У ті хвилини, на тих 10-15 хвилин, поки глядачі піднялися й аплодували стоячи – у театрі Франка утворилася й існувала українська політична нація. Україномовних й російськомовних, татар і євреїв об’єднало мистецтво, об’єднало співчуття до тих людей, на чию долю випало жити, любити й народжувати дітей у череві військового конфлікту. Бандерівці, енкавеесівці, не ті й не інші – просто люди, змішалися в одне ціле у вирі протистояння й стікаючи кров’ю послали нам, своїм нащадкам, послання – «ці ріки крові... це одна кров... й хто буде знати, котра з них чиста!!!?!», «кров не має нації!»
«Людське в людині не залежить ні від часу, ні від ідеології!», – каже Марія Матіос . І це – людське, дозволяло нам жити на цій землі досі й далі дасть майбутнє нашим дітям. Звісно, якщо ми чинитимо по-людськи.
Чудо друге
Через тиждень. Площа перед тим самим столичним театром імені Франка. Поривчастий вітер понижує градус останнього січневого дня. З динаміків на даху звучить голос Ліни Костенко. Перед входом до театру люди спостерігають за тим, що відбувається на сцені з великого монітору. Ліна Костенко вибачається перед ними – перед тими, хто на вулиці, й вони починають плескати замерзлими долонями так, ніби Вона їх чує.
До одного з тих, хто плескає, підходить водій дорогого авта, припаркованого впритул до бічного входу. «Слушай, а што там такоє? Чьо такоє столпотворєніе? Чьо народ мерзнет?» – питає він, солодко затягуючись цигаркою. Чоловік, до якого звернулися, кілька секунд виринає з іншої реальності – мовчки дивиться на хлопця, а потім посміхається й каже: «Потреба. Ти ось куриш, а нам Її слово треба».
«Люди скучили за непідміненим словом. Люди скучили за собою», – підтримує на цій думці свого вуличного шанувальника Ліна Костенко.
Вона й себе вклала у те загальне «люди», бо не приховує подиву і захоплення від того, що стільки людей прийшли на презентацію Книжки – роману «Записки українського самашедшего». Вона радіє, що стільки людей хочуть слухати Поезію, що через півстоліття повернулася атмосфера її «шістдесятих», що самі шістдесятники – «та жменька, яка від нас залишилася» – потрібні Україні, що «оборону тримають живі» й що у залі панує така «єдність», яка й не снилась політикам.
«У нас тут немає розбрату, у нас тут з вами єдність. Це тому, що культура, література єднає краще. Влада скаржиться, що їй важко працювати, бо немає реальної конструктивної опозиції. Так ви їх там заспокойте. Опозиція є! Ми з вами – справжня опозиція. Нас поєднують не спільні інтереси, а спільні цінності», – каже Ліна Костенко.
«Наша зброя – ми самі! Давайте зробимо так, щоб цей народ більше не ображали. Давайте зробимо так, щоб Україну більше не принижували. Ми маємо спокійно й зосереджено робити свою справу», – звертається до людей поетеса, адже справа не у Табачнику, «згадайте, що відбувалося з українською літературою силами тих-таки українських патріотів».
Із залу надійшла записка, підписана «мусульмани України». Ліна Костенко дуже їй зраділа: «Я ж люблю усі народи. Нам треба жити по-людськи й поважати один одного. Не можна стріляти по мечетях, костелах чи церквах. Не можна!»
Переповнений зал театру Франка реагував на кожне слово Ліни Костенко так, ніби між НИМ і НЕЮ ніколи не переривався міцний зв’язок, ніби Вона й не мовчала довгі десятиліття, ніби кожен давно звик вивіряти нею життя.
Зал так сміявся, так стишувався, так зривався на оплески, що й тим кільком випадковим людям, які мали таки бути у залі, було зрозуміло – Вона СВОЯ для всіх, а її присутність, її співжиття з нами у часі – це дарунок.
І не має значення, що багатьох ні література, ні поезія не цікавлять й цікавити не будуть. Має значення лише те, що Україна вже й у 21-му столітті, хитаючись між «бути» чи «не бути», має на Своєму боці Поета шекспірівського зразка.
Ліна Костенко зібрала увесь бісер мови свого народу і виткала український узор на гобелені світової культури. Вона й далі працює. Тому будуть ще чуда. Але поспішаймо робити їх разом.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Чудо перше
«Зрощення українського тіла» – буквально шкірою відчули ті, кому пощастило потрапити на вистави «Солодка Даруся» та «Нація» за творами Марії Матіос, у постановці режисера Івано-Франківського академічного театру Ростислава Держипільського.
Столичний театр імені Франка на ті два дні перетворився на місце колективного катарсису. Прості історії людей, чиє життя, чию любов, чиї надії безжально переїхав катафалк історії – якимось дивом вивільнили енергію такої сили, що вона заповнила зал, піднялося до останнього ярусу балкона й змила намул з усіх сердець. У залі панувала така тиша, що не тільки слово, а й подих людей (слово «актор» як і «гра» тут недоречні), які жили на сцені – долітали до кожного вуха й потім стікали сльозою не з одних очей.
«Час і обставини безжальні до нас, але ж ми то можемо жаліти й любити один одного», – виразно промовляло до нас життя зі сцени. «Ми маємо для цього сили. Це сила усіх «живих, мертвих і ненароджених», чиї долі зашифровані у візерунках наших вишиванок, чиї голоси звучать у наших піснях і чия мудрість закодована у правдивій народній мові. Нас роз’єднували й налаштовували один проти одного, нас принижували, нам нашіптували, що ми вищі за всіх, нас навчали бачити ворога у власному сусідові й сторонитися чужинців. Нас навчили не довіряти нікому й нічому, врешті-решт, ми перестали вірити навіть собі. Але ми є і ми ще здатні відрізнити «біле» від «чорного», – проявилося раптом у наелектризованій болем та співчуттям атмосфері. «Ми ж тут усі рідня!» – упали у розкриту душу залу останні слова «Нації» і оплески стали їм одностайною відповіддю.
У ті хвилини, на тих 10-15 хвилин, поки глядачі піднялися й аплодували стоячи – у театрі Франка утворилася й існувала українська політична нація. Україномовних й російськомовних, татар і євреїв об’єднало мистецтво, об’єднало співчуття до тих людей, на чию долю випало жити, любити й народжувати дітей у череві військового конфлікту. Бандерівці, енкавеесівці, не ті й не інші – просто люди, змішалися в одне ціле у вирі протистояння й стікаючи кров’ю послали нам, своїм нащадкам, послання – «ці ріки крові... це одна кров... й хто буде знати, котра з них чиста!!!?!», «кров не має нації!»
«Людське в людині не залежить ні від часу, ні від ідеології!», – каже Марія Матіос . І це – людське, дозволяло нам жити на цій землі досі й далі дасть майбутнє нашим дітям. Звісно, якщо ми чинитимо по-людськи.
Чудо друге
Через тиждень. Площа перед тим самим столичним театром імені Франка. Поривчастий вітер понижує градус останнього січневого дня. З динаміків на даху звучить голос Ліни Костенко. Перед входом до театру люди спостерігають за тим, що відбувається на сцені з великого монітору. Ліна Костенко вибачається перед ними – перед тими, хто на вулиці, й вони починають плескати замерзлими долонями так, ніби Вона їх чує.
До одного з тих, хто плескає, підходить водій дорогого авта, припаркованого впритул до бічного входу. «Слушай, а што там такоє? Чьо такоє столпотворєніе? Чьо народ мерзнет?» – питає він, солодко затягуючись цигаркою. Чоловік, до якого звернулися, кілька секунд виринає з іншої реальності – мовчки дивиться на хлопця, а потім посміхається й каже: «Потреба. Ти ось куриш, а нам Її слово треба».
«Люди скучили за непідміненим словом. Люди скучили за собою», – підтримує на цій думці свого вуличного шанувальника Ліна Костенко.
Вона й себе вклала у те загальне «люди», бо не приховує подиву і захоплення від того, що стільки людей прийшли на презентацію Книжки – роману «Записки українського самашедшего». Вона радіє, що стільки людей хочуть слухати Поезію, що через півстоліття повернулася атмосфера її «шістдесятих», що самі шістдесятники – «та жменька, яка від нас залишилася» – потрібні Україні, що «оборону тримають живі» й що у залі панує така «єдність», яка й не снилась політикам.
«У нас тут немає розбрату, у нас тут з вами єдність. Це тому, що культура, література єднає краще. Влада скаржиться, що їй важко працювати, бо немає реальної конструктивної опозиції. Так ви їх там заспокойте. Опозиція є! Ми з вами – справжня опозиція. Нас поєднують не спільні інтереси, а спільні цінності», – каже Ліна Костенко.
«Наша зброя – ми самі! Давайте зробимо так, щоб цей народ більше не ображали. Давайте зробимо так, щоб Україну більше не принижували. Ми маємо спокійно й зосереджено робити свою справу», – звертається до людей поетеса, адже справа не у Табачнику, «згадайте, що відбувалося з українською літературою силами тих-таки українських патріотів».
Із залу надійшла записка, підписана «мусульмани України». Ліна Костенко дуже їй зраділа: «Я ж люблю усі народи. Нам треба жити по-людськи й поважати один одного. Не можна стріляти по мечетях, костелах чи церквах. Не можна!»
Переповнений зал театру Франка реагував на кожне слово Ліни Костенко так, ніби між НИМ і НЕЮ ніколи не переривався міцний зв’язок, ніби Вона й не мовчала довгі десятиліття, ніби кожен давно звик вивіряти нею життя.
Зал так сміявся, так стишувався, так зривався на оплески, що й тим кільком випадковим людям, які мали таки бути у залі, було зрозуміло – Вона СВОЯ для всіх, а її присутність, її співжиття з нами у часі – це дарунок.
І не має значення, що багатьох ні література, ні поезія не цікавлять й цікавити не будуть. Має значення лише те, що Україна вже й у 21-му столітті, хитаючись між «бути» чи «не бути», має на Своєму боці Поета шекспірівського зразка.
Ліна Костенко зібрала увесь бісер мови свого народу і виткала український узор на гобелені світової культури. Вона й далі працює. Тому будуть ще чуда. Але поспішаймо робити їх разом.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
