Лондонська «Файненшел Таймз» оприлюднила матеріал Кріса Браянта про бізнесові труднощі українського олігарха і друга Президента Віктора Януковича – Дмитра Фірташа, котрий намагається зберегти свій газовий бізнес в Угорщині. Йдеться про історію, яка триває ще з часів труднощів Фірташа в Україні, коли Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко забороняла діяльність його «РосУкрЕнерго» і конфіскувала чималі об’єми газу з приватної структури Фірташа. Саме тоді, навесні 2009 року, Фірташ втратив контроль над угорською газопостачальною компанією Emfesz, котра подає газ до чверті угорських споживачів. До 2009-го Emfesz була підконтрольна компанії Mabofi, котра повністю належить холдингові Фірташа Grupp DF. Представники останньої стверджують, що Іштван Ґочі, керівник ради директорів Emfesz, використав старе доручення, щоб «змахлювати» (за один мільйон доларів) передачу 100 відсотків акцій Emfesz базованій у Швейцарії непрозорій компанії RosGas. Угорська енергетична служба впродовж доби визнала цю акцію законною. Обурені представники Grupp DF називали дії Іштвана Ґочі «брутальним самозахопленням»… Тоді дехто стверджував, що RosGas – це структура «Газпрому», але в Росії це відкидали. Хоча угорський суд і визнав у листопаді 2010 року незаконність схвалення оборудки Ґочі з боку угорської енергетичної служби, все ж ситуація для Дмитра Фірташа та його спроб відсудити півмільярда доларів із Emfesz не є простою. Бо Угорщина заблокувала ліцензію Emfesz на 90 днів, і багато з її колишніх клієнтів вже підключені до інших постачальників блакитного палива. Спостерігачі кажуть, що ціна Emfesz вже не та, і проблеми цієї компанії можуть бути ще глибшими. Як Emfesz, так і RosGas зберігають на сьогодні повне мовчання з цього приводу, зауважує автор матеріалу «Файненшел Таймз» Кріс Браянт.
Чеська «Лідове новіни» оцінює фільм німецького режисера Якоба Пройсса «Український Челсі», що його автор представив на празькому традиційному фестивалі «Єдиний світ», словами самого режисера, як кіно, котре однозначно характеризує український капіталізм як «торжество старої комуністичної гвардії». Журналістка Катерина Чоп’якова стверджує у розмові з німецьким режисером, що у фільмі показано два світи української Донеччини – бастіону Президента України Віктора Януковича: масова біднота і могутня жменька процвітаючих, коли оця донецька біднота не розуміє своєї справжньої сили. Чому, запитує Чоп’якова у Пройсса, ця мільйонна злиденна маса в Донецьку живе з почуттям, що від неї нічого не залежить? Пройсс відповідає, що, на його думку, у всіх посткомуністичних країнах, за винятком хіба що республік Балтії, сподівання людей на перебудову, на успіхи демократії зіграли з цими народами злий жарт. Усередині цих країн демократію поволі почали пов’язувати з економічним занепадом, брудною політикою, вбивствами журналістів і брехливими та сварливими парламентами. Зовнішні фактори, світова допомога свого часу толішньому президентові Росії Борису Єльцинові, а також «помаранчевим» в Україні ще більше розчарували людей, каже Пройсс. Режисер також із жалем констатує: «Інколи мені здається на підставі спостережень за російським і українським капіталізмом, що він відповідає капіталізмові, як його уявляли собі комуністи: соціальна несправедливість і занепад, відчуття страху, панування жменьки політичних та фінансових верхів – сумно, що у цьому сенсі йдеться про запізнілу перемогу старої комуністичної гвардії. Багато людей в Україні думають, що в Західній Європі все не виглядає якось по-іншому, просто тут все майстерно замасковане». Пройсс стверджує у своєму фільмі, що головною хворобою посткомуністичного світу, як Чехії, так і України, є корупція. Але в Україні, як каже німецький режисер, корупція є всепронизуючою, панівною, що породжує загальну зневіру. Тому, на думку Пройсса, насамперед треба лікувати від цього зла українські низи, бо корупція у верхах є всюди у світі. Як резюмує німецький режисер, українським молодим елітам доведеться у майбутньому особливо важко, бо доведеться долати оцей комуністичний та дико-капіталістичний світогляд 90-х, невідповідність у функціонуванні демократичних інститутів та громадянських установ і безвідповідальність політичної еліти за майбутнє України.
Інша чеська газета – «Днес» – рекламує український ресторан «Тризуб» у «південно-східній столиці» Чехії – в Брно. Газета вихваляє великий вибір у меню цього ресторану, добрий смак борщу, супів, тістечок. Нічого поганого не мовиться тут і про офіціантів, обслугу в «Тризубі». Переважно схвально йдеться і про інтер’єр, витриманий в українському дусі. Хоча не обійшли увагою чеські журналісти одну тривіальну рису в «Тризубі», музику – «із репродуктора у цьому ресторані ви чуєте переважно російськомовну попсу, яка переносить вас із Брна кудись далеко на Схід».
Чеська «Лідове новіни» оцінює фільм німецького режисера Якоба Пройсса «Український Челсі», що його автор представив на празькому традиційному фестивалі «Єдиний світ», словами самого режисера, як кіно, котре однозначно характеризує український капіталізм як «торжество старої комуністичної гвардії». Журналістка Катерина Чоп’якова стверджує у розмові з німецьким режисером, що у фільмі показано два світи української Донеччини – бастіону Президента України Віктора Януковича: масова біднота і могутня жменька процвітаючих, коли оця донецька біднота не розуміє своєї справжньої сили. Чому, запитує Чоп’якова у Пройсса, ця мільйонна злиденна маса в Донецьку живе з почуттям, що від неї нічого не залежить? Пройсс відповідає, що, на його думку, у всіх посткомуністичних країнах, за винятком хіба що республік Балтії, сподівання людей на перебудову, на успіхи демократії зіграли з цими народами злий жарт. Усередині цих країн демократію поволі почали пов’язувати з економічним занепадом, брудною політикою, вбивствами журналістів і брехливими та сварливими парламентами. Зовнішні фактори, світова допомога свого часу толішньому президентові Росії Борису Єльцинові, а також «помаранчевим» в Україні ще більше розчарували людей, каже Пройсс. Режисер також із жалем констатує: «Інколи мені здається на підставі спостережень за російським і українським капіталізмом, що він відповідає капіталізмові, як його уявляли собі комуністи: соціальна несправедливість і занепад, відчуття страху, панування жменьки політичних та фінансових верхів – сумно, що у цьому сенсі йдеться про запізнілу перемогу старої комуністичної гвардії. Багато людей в Україні думають, що в Західній Європі все не виглядає якось по-іншому, просто тут все майстерно замасковане». Пройсс стверджує у своєму фільмі, що головною хворобою посткомуністичного світу, як Чехії, так і України, є корупція. Але в Україні, як каже німецький режисер, корупція є всепронизуючою, панівною, що породжує загальну зневіру. Тому, на думку Пройсса, насамперед треба лікувати від цього зла українські низи, бо корупція у верхах є всюди у світі. Як резюмує німецький режисер, українським молодим елітам доведеться у майбутньому особливо важко, бо доведеться долати оцей комуністичний та дико-капіталістичний світогляд 90-х, невідповідність у функціонуванні демократичних інститутів та громадянських установ і безвідповідальність політичної еліти за майбутнє України.
Інша чеська газета – «Днес» – рекламує український ресторан «Тризуб» у «південно-східній столиці» Чехії – в Брно. Газета вихваляє великий вибір у меню цього ресторану, добрий смак борщу, супів, тістечок. Нічого поганого не мовиться тут і про офіціантів, обслугу в «Тризубі». Переважно схвально йдеться і про інтер’єр, витриманий в українському дусі. Хоча не обійшли увагою чеські журналісти одну тривіальну рису в «Тризубі», музику – «із репродуктора у цьому ресторані ви чуєте переважно російськомовну попсу, яка переносить вас із Брна кудись далеко на Схід».
