Сьогодні Міністр охорони довкілля Микола Злочевський на зустрічі з представниками місії Глобального екологічного фонду сказав, що за гроші цього фонду має намір розвивати нові екологічні програми, а саме – будувати в Україні заводи. Пізніше виявилося, що йдеться про підприємства з утилізації ртутних відходів, гербицидів тощо.
Припускаю, що сумлінні та професійні закордонні екологи не уявляють, на якому... «високому технологічному рівні», щоби не сказати гірше, можуть будуватися і працювати в нас хімічні підприємства. Пам’ятаєте сумську «Елгу», яка маючи всі сертифікати, ліцензії та дозволи, брала хімікати на утилізацію з усієї країни, і просто спалювала чи закопувала отруту на своїй території?! Коли підприємство вперше з дня його створення перевірили від «а» до «я» – копнули підозрілий горбочок землі у його дворі і побачили, що вся внутрішня територія заводу впритул закладена бочками зі смертю, дбайливо присипаними землею на штик лопати…
Про яку утилізацію пестицидів можна говорити, якщо ми навіть сміттєспалювальні заводи будувати не вміємо! Або не хочемо вміти. Декілька років тому сміттєспалювальний завод збудували у Харківському мікрорайоні Києва. Місцеві мешканці (деякий час – і я серед них) любовно говорили про свої пенати: чудовий район, тихий, і майже не смердить! Якщо за кордоном сміття палять при температурі 1300 градусів, і на виході отримують лише вуглекислий газ, металеві зливки і скловидне тіло, то наші сміттєзаводи – це більш або менш ефективна котельня, де замість газу та мазуту – органіка, папір та пластик.
А в мене на Запоріжжі, неподалік села з романтичною назвою Велика Білозірка, є найбільший склад сільськогосподарської хімії у країні, смертельний потенціал якого оцінюють як еквівалент двох Чорнобильських аварій. Там вже були пожежі, згоріло отрути на чверть-Чорнобиля.
Мені страшно уявити, коли світова спільнота дасть нам кошти, а ми, завдяки суто українському поєднанню ощадливості та відкатолюбства, збудуємо чергову котельню «на пестицидах»…
Мої співрозмовники в експертному середовищі здебільшого не вірять, що уряд може використати 100% коштів на боротьбу з відходами за призначенням. Але ж якщо недоплатити за технологію 2% – її екологічна безпека може впасти в рази.
Іноді на всіх цих конференціях та презентаціях хочеться кричати,– так, щоб позривало маски дипломатичних посмішок з учасників: «Люди, не давайте нам грошей на утилізацію відходів!» Краще посприяйте в утилізації невігластва та корупції…
Але тут гранти та міжнародні фонди не допоможуть. Треба самому брати лопату і – утилізовувати...
Припускаю, що сумлінні та професійні закордонні екологи не уявляють, на якому... «високому технологічному рівні», щоби не сказати гірше, можуть будуватися і працювати в нас хімічні підприємства. Пам’ятаєте сумську «Елгу», яка маючи всі сертифікати, ліцензії та дозволи, брала хімікати на утилізацію з усієї країни, і просто спалювала чи закопувала отруту на своїй території?! Коли підприємство вперше з дня його створення перевірили від «а» до «я» – копнули підозрілий горбочок землі у його дворі і побачили, що вся внутрішня територія заводу впритул закладена бочками зі смертю, дбайливо присипаними землею на штик лопати…
Про яку утилізацію пестицидів можна говорити, якщо ми навіть сміттєспалювальні заводи будувати не вміємо! Або не хочемо вміти. Декілька років тому сміттєспалювальний завод збудували у Харківському мікрорайоні Києва. Місцеві мешканці (деякий час – і я серед них) любовно говорили про свої пенати: чудовий район, тихий, і майже не смердить! Якщо за кордоном сміття палять при температурі 1300 градусів, і на виході отримують лише вуглекислий газ, металеві зливки і скловидне тіло, то наші сміттєзаводи – це більш або менш ефективна котельня, де замість газу та мазуту – органіка, папір та пластик.
А в мене на Запоріжжі, неподалік села з романтичною назвою Велика Білозірка, є найбільший склад сільськогосподарської хімії у країні, смертельний потенціал якого оцінюють як еквівалент двох Чорнобильських аварій. Там вже були пожежі, згоріло отрути на чверть-Чорнобиля.
Мені страшно уявити, коли світова спільнота дасть нам кошти, а ми, завдяки суто українському поєднанню ощадливості та відкатолюбства, збудуємо чергову котельню «на пестицидах»…
Мої співрозмовники в експертному середовищі здебільшого не вірять, що уряд може використати 100% коштів на боротьбу з відходами за призначенням. Але ж якщо недоплатити за технологію 2% – її екологічна безпека може впасти в рази.
Іноді на всіх цих конференціях та презентаціях хочеться кричати,– так, щоб позривало маски дипломатичних посмішок з учасників: «Люди, не давайте нам грошей на утилізацію відходів!» Краще посприяйте в утилізації невігластва та корупції…
Але тут гранти та міжнародні фонди не допоможуть. Треба самому брати лопату і – утилізовувати...
