Що може бути спільного між моїм колегою, журналістом Радіо Свобода Дмитром Шурхалом та Йосипом Джугашвілі, більше відомим за псевдонімом Сталін? Безглузде запитання на перший погляд, адже Дмитра з цим діячем у френчі та чоботях нічого пов’язувати не може. Але все ж є одна схожа річ – небайдужість до історії. (Щоправда т. Сталін не тільки писав історію, а й робив її на практиці, ні в чому себе не обмежуючи, але зараз мова не про це). «Корифей всіх наук» доклав руку до написання «Краткого курса истории ВКП(б)» (такий підручник побачив світ 1938 року). А нинішнього року вийшла книжка Дмитра Шурхала «Міфи Другої світової війни». І це теж, хоча й не підручник, але «Короткий курс» історії. Історії Другої світової війни. І, звісно, я не ставлю на один щабель значення цих двох «Коротких курсів» – книжка «Великого кормчего» стала найвідомішою історичною працею радянських часів (і найодіознішою теж). Такі лаври Дмитрові не загрожують. Певний збіг є лише в одному – у стислості викладу (хоча «історик» Йосип Віссаріонович був все-таки розлогішим).
140 сторінок розвінчаних міфів війни
Дмитро Шурхало спробував умістити у 140 сторінок основні міфи Другої світової. Хоча кожен із них міфів заслуговує окремої книги – на сотні сторінок. Це стосується і міфів про дивізію СС «Галичина», і про ОУН-УПА, і про нібито найбільшу танкову битву під Прохорівкою влітку 1943 року, і про політику німців на окупованих територіях (зокрема, начебто вивезений український чорнозем)…
То що – стисло писати про «Міфи Другої світової війни» було з боку автора авантюрою і намаганням здобути дешеву популярність? Вважаю, що це – варта уваги книга, яка не є «жовтим чтивом» на гострі історичні теми. В охочих зануритися в академічні праці, присвячені Другій світовій, така можливість є. Необов’язково навіть йти до бібліотеки, досить пірнути у Всесвітнє павутиння – і тут можна знайти безліч розлогих праць, був би лише час на вивчення. Але історична література, де стисло, пізнавально, у доступній формі йдеться про цікаві історичні події – теж має право на існування. І коротко, доступно – не означає спрощено. На відміну від Курсу історії a la Сталін, тут не нав’язується «єдино правильний» підхід, історія не розглядається у чорно-білих тонах. А, як справедливо зазначає автор, «проблема українських міфів про війну в тому, що вони – біполярні. Причому, сторони хочуть бачити лише подвиги «своїх» та злочини і підступність супротивника». Хоча істина про те, що «на війні з обох боків бувають герої і злочинці, але не буває святих», відома давно, і досі не втрачає своєї актуальності.
До того ж, сучасні українські політики залюбки експлуатують історичні штампи, констатує Дмитро Шурхало. Що тільки не зробиш, щоб відвернути увагу електорату від бездарної політики сьогодення! Саме це показали події, які сталися вже коли книга «Міфи Другої світової війни» друкувалася. «Захисники» «Історичної правди» добряче попрацювали 9 травня цього року у Львові. А дехто хоче другої серії протистояння – на 22 червня. Причому, за цю історичну паличку-виручалочку хапаються не лише представники влади, завжди напоготові й деякі представники палкої опозиції.
Під удар з обох боків
Не сумніваюсь, що Дмитрові перепаде на горіхи з різних сторін. Ті, хто носиться із радянськими історичними декораціями, скористаються нагодою «пригвоздить автора к позорному столбу» за те, що той, зокрема, насмілився нагадати про дії Червоної армії проти мирного німецького населення взимку-навесні 1945 року.
Дмитро Шурхало наводить дані відомого англійського історика Ентоні Бівора, що 1945 року радянські бійці зґвалтували два мільйони німкень. А як прихильникам спільного з Росією підходу до історії не лаяти Дмитра за те, що він написав про «еволюцію бандерівської ОУН» під час війни? Йдеться про відхід від «тоталітарного націоналізму до демократичного».
А небажання замовчувати факт, що СРСР і Третій Рейх почали Другу світову війну як союзники?
Особливо ж пройдуться по авторові за розділ «Символ Перемоги – Георгіївська стрічка». Те, що відзначені георгіївським хрестами білоемігранти виявилися найпослідовнішими союзниками гітлерівців, не люблять згадувати й українські професійні послідовники відстоювання «Правди про Велику Перемогу», і російські.
Водночас прихильникам міфології із протилежного табору теж не сподобається намагання автора об’єктивно підійти до висвітлення подій 1939-45 років. Зокрема, Дмитро Шурхало не погоджується з тим, що Закарпаття «першим дало відсіч» агресії Гітлера. Під час нападу на Польщу українці були по обидва боки фронту, стверджує автор. А рядки про те, що протистояння між мельниківцями і бандерівцями було не лише на рівні гасел, і що «ОУН – як істинно українська організація» пережила низку розколів? Не виключаю, що дехто з емоційних читачів назве автора «наймитом Кремля»…
Але, сподіваюсь, що більшість виважено прочитає цю книжку. Розвінчання міфів Другої світової війни - справа не лише тяжка, а й нескінченна. Тому Дмитрові Шурхалу повністю з таким завданням впоратися не вдалося. Але поживу для роздумів його книжка дає. І це вже чимало. Чекаю на продовження…
140 сторінок розвінчаних міфів війни
Дмитро Шурхало спробував умістити у 140 сторінок основні міфи Другої світової. Хоча кожен із них міфів заслуговує окремої книги – на сотні сторінок. Це стосується і міфів про дивізію СС «Галичина», і про ОУН-УПА, і про нібито найбільшу танкову битву під Прохорівкою влітку 1943 року, і про політику німців на окупованих територіях (зокрема, начебто вивезений український чорнозем)…
То що – стисло писати про «Міфи Другої світової війни» було з боку автора авантюрою і намаганням здобути дешеву популярність? Вважаю, що це – варта уваги книга, яка не є «жовтим чтивом» на гострі історичні теми. В охочих зануритися в академічні праці, присвячені Другій світовій, така можливість є. Необов’язково навіть йти до бібліотеки, досить пірнути у Всесвітнє павутиння – і тут можна знайти безліч розлогих праць, був би лише час на вивчення. Але історична література, де стисло, пізнавально, у доступній формі йдеться про цікаві історичні події – теж має право на існування. І коротко, доступно – не означає спрощено. На відміну від Курсу історії a la Сталін, тут не нав’язується «єдино правильний» підхід, історія не розглядається у чорно-білих тонах. А, як справедливо зазначає автор, «проблема українських міфів про війну в тому, що вони – біполярні. Причому, сторони хочуть бачити лише подвиги «своїх» та злочини і підступність супротивника». Хоча істина про те, що «на війні з обох боків бувають герої і злочинці, але не буває святих», відома давно, і досі не втрачає своєї актуальності.
До того ж, сучасні українські політики залюбки експлуатують історичні штампи, констатує Дмитро Шурхало. Що тільки не зробиш, щоб відвернути увагу електорату від бездарної політики сьогодення! Саме це показали події, які сталися вже коли книга «Міфи Другої світової війни» друкувалася. «Захисники» «Історичної правди» добряче попрацювали 9 травня цього року у Львові. А дехто хоче другої серії протистояння – на 22 червня. Причому, за цю історичну паличку-виручалочку хапаються не лише представники влади, завжди напоготові й деякі представники палкої опозиції.
Під удар з обох боків
Не сумніваюсь, що Дмитрові перепаде на горіхи з різних сторін. Ті, хто носиться із радянськими історичними декораціями, скористаються нагодою «пригвоздить автора к позорному столбу» за те, що той, зокрема, насмілився нагадати про дії Червоної армії проти мирного німецького населення взимку-навесні 1945 року.
Дмитро Шурхало наводить дані відомого англійського історика Ентоні Бівора, що 1945 року радянські бійці зґвалтували два мільйони німкень. А як прихильникам спільного з Росією підходу до історії не лаяти Дмитра за те, що він написав про «еволюцію бандерівської ОУН» під час війни? Йдеться про відхід від «тоталітарного націоналізму до демократичного».
А небажання замовчувати факт, що СРСР і Третій Рейх почали Другу світову війну як союзники?
Особливо ж пройдуться по авторові за розділ «Символ Перемоги – Георгіївська стрічка». Те, що відзначені георгіївським хрестами білоемігранти виявилися найпослідовнішими союзниками гітлерівців, не люблять згадувати й українські професійні послідовники відстоювання «Правди про Велику Перемогу», і російські.
Водночас прихильникам міфології із протилежного табору теж не сподобається намагання автора об’єктивно підійти до висвітлення подій 1939-45 років. Зокрема, Дмитро Шурхало не погоджується з тим, що Закарпаття «першим дало відсіч» агресії Гітлера. Під час нападу на Польщу українці були по обидва боки фронту, стверджує автор. А рядки про те, що протистояння між мельниківцями і бандерівцями було не лише на рівні гасел, і що «ОУН – як істинно українська організація» пережила низку розколів? Не виключаю, що дехто з емоційних читачів назве автора «наймитом Кремля»…
Але, сподіваюсь, що більшість виважено прочитає цю книжку. Розвінчання міфів Другої світової війни - справа не лише тяжка, а й нескінченна. Тому Дмитрові Шурхалу повністю з таким завданням впоратися не вдалося. Але поживу для роздумів його книжка дає. І це вже чимало. Чекаю на продовження…
