Доступність посилання

20 Вересень 2017, Київ 13:16
Україна – постгеноцидна країна з суттєво деформованою Голодомором суспільною мораллю. Чого варте лише одне прислів’я значної частини українських виборців: «Оберемо найбагатших, бо менше будуть красти». Майже певен, що людина, яка вголос заявила б про такий свій критерій вибору не тільки де-небудь у демократичній Європі, а й навіть у Білорусі та Росії, відразу б зазнала остракізму з боку інших співгромадян.

Політики ж, як відомо, – далеко не найкраща з боку моральності частина суспільства в усьому світі. Тому українські політики взагалі виглядають якимись потворами. Близько 99% депутатів Верховної Ради України першого скликання були членами злочинної щодо українського народу Компартії. Жоден (!) із них не покаявся ані за геноцидні дії КПУ-КПРС проти титульної нації нашої держави, ані за своє власне перебування в цій злочинній організації. Не покаявся в цьому й жоден із наших Президентів.

Щоправда, комуністами та близькими їм за духом соціалістами майже ніхто з них не залишився. Абсолютна більшість із них ще на початку 90-х підтюпцем побігла в політичну перукарню перефарбовуватись або просто змивати з себе криваво-червону фарбу.

Цей політичний маскарад пройшов у нашому суспільстві майже непоміченим, якщо не враховувати кілька осудних реплік «справжніх стійких комуністів» та соціалістів. Така реакція дала нашому політичному бомондові карт-бланш на всі подальші перефарбовування його представників.

Тому не слід дивуватись, що є в нас штатні патріоти, які були членами всіх національно-демократичних партій, а також є й регіонали, які були членами всіх партій влади. У виборців до них немає жодних запитань, тому що морально хворе суспільство з розумінням ставиться до всіх політичних кульбітів та перефарбувань своїх старих знайомих – політиків.

«Три джерела і три складові»

Десь на стику століть на політичну арену в нашій державі вийшов великий капітал, який створив три політичні холдинги: Партію регіонів, «Батьківщину» та «Нашу Україну». В них не було ніякої ідеології, але було достатньо грошей, політтехнологів, демагогів та популізму, щоб за кілька років заволодіти майже всіма електоральними симпатіями в постгеноцидній Україні.

Пам’ятаю, як десь у 2004 році Юлія Тимошенко «зачищала» від українських патріотів керівництво луганської обласної та міської організацій «Батьківщини». На їхнє місце прийшли люди з грошима, які, здавалося б, не мали нічого спільного з тією «красивою Україною», яку нам обіцяла збудувати Прем’єр-міністр Тимошенко.

Тому нема нічого дивного в тому, що саме фракція БЮТ у Верховній Раді, коли їхня лідерка не при владі, зменшується, як шагренева шкіра, продукуючи так званих тушок.

Але не це головне. Побачивши політичну потугу цих трьох вищезгаданих холдингів, під їхнім дахом миттєво опинилися майже всі без винятку до того вже багато разів перефарбовані штатні патріоти, демократи, ліберали та русофіли з українофобами. Виняток тут становила хіба що «Народна партія» Литвина, яка складалася переважно з представників завчасно перефарбованої комуністично-господарської номенклатури, які сподівалися на бездоганний політичний нюх свого лідера.

Цікаво, що коли я казав прибічникам Литвина про його причетність до справи Гонгадзе, то чув у відповідь: «Не знаю, не знаю, особисто мені він не зробив нічого поганого». Отака суспільна свідомість, яку треба ще пошукати не тільки країнах розвинутої демократії, а й на пострадянському просторі.

Можна назвати тут і Людмилу Супрун, яка не примкнула до жодного з трьох холдингів, та хіба що Олега Тягнибока. Різниця між політичними дивідендами цих двох політиків полягає лише в тому, що пострадянські за своїм менталітетом громадяни України мають значно нижчу політичну культуру, ніж їхні співгромадяни з українсько-європейською ментальністю. Тому повністю зачистити електоральне поле Супрун політично-олігархічним холдингам було значно легше.

Новітні зачистки

Але після перемоги Януковича на президентських виборах відбулася вже абсолютна «зачистка» всіх гілок влади його партією та внаслідок цього майже повна маргіналізація двох інших політичних холдингів, реальний стрижень ідеології яких практично нічим не відрізнявся від провладного.

Особливо наочно цей процес спостерігається в «Нашій Україні», яка хоча й на останніх виборах до місцевих органів влади подолала тривідсотковий бар’єр, але зробити це на наступних парламентських виборах навряд чи вже зможе.

Не буду акцентувати увагу на деяких представниках фракції НУНС у Верховній Раді, прагматичні представники якої вже давно перебралися спочатку до БЮТу, а потім частково й до коаліції у вигляді «тушок». Значно цікавіше спостерігати за спробами почесного голови «Нашої України» Віктора Ющенка продовжити своє політичне буття.

Після провалу на президентських виборах 2010 року Віктор Андрійович вирішив поновити свій рейтинг у Галичині. Для того він, відпочиваючи в Карпатах, ходив від хати до хати поважаних там людей. Результати останніх виборів до місцевих органів влади вельми переконливо довели хибність цієї політтехнології колишнього Президента.

Тоді він, переступивши через свої принципи (?), уперше за останні шість років потелефонував беззаперечному лідерові електоральних симпатій галичан – Олегові Тягнибоку. Для тих, хто призабув, нагадаю, що саме з ініціативи Ющенка Олег Тягнибок був виключений свого часу з фракції «Нашої України» за свій виступ на горі Яворина.

Так от, у тій телефонній розмові з опальним Тягнибоком Віктор Ющенко привітав того з успіхом на виборах і попросив зустрітися з ним в одному з київських кафе. Про результати цієї зустрічі лідер «Свободи» з етичних міркувань (щоб не принижувати гідність колишнього Президента) навіть не наважується розповісти журналістам…

Не менш туманне політичне майбутнє і в голови «Народної партії», спікера Володимира Литвина. На тих самих останніх виборах його партія ледь подолала тривідсотковий бар’єр, та й то за рахунок сільських районів Полісся. Так що ризики у Володимира Михайловича на наступних парламентських виборах також завеликі.

Хоча отримати мандат депутата Верховної Ради він особисто зможе, перейшовши до Партії регіонів, де його, без сумніву, приймуть. Але цей політичний кульбіт не дає жодних гарантій Литвинові на переобрання його Головою Верховної Ради, а разом із цим не дає йому й жодних політичних гарантій недоторканності у справі Гонгадзе…

Що стосується Юлії Тимошенко, то вона, зрозуміло, не буде перефарбовуватися перед наступними виборами, бо в цьому, враховуючи рейтинг «Батьківщини», поки що немає жодної потреби. А от враховуючи все ж таки суттєве падіння рейтингу «Батьківщини» та його недостатньо позитивну динаміку на майбутнє, не виключений перехід в інші політичні сили вже, здавалося б, найвідданіших «зброєносців» Юлії Володимирівни.

То ж, як кажуть у нас, поживемо – побачимо… Але зрозуміле одне: всі ті численні клієнти політичних перукарень України процвітають саме внаслідок її постгеноцидного сьогодення. Тому не дивно, що сам український політичний бомонд, за поодинокими винятками, вважає за краще для себе або замовчувати Голодомор та його наслідки, або заперечувати їх. Бо якщо багато говорити про секрет свого політичного довголіття, він перестане бути секретом, зі всіма наслідками для нашої політичної еліти.

Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG