Доступність посилання

24 Вересень 2017, Київ 13:54

Київ – Триває презентація у містах України унікального науково-мистецького видання «Школа Михайла Бойчука. 37 імен». Листи, фотографії, 400 ілюстрацій творів із музейних та приватних колекцій, а також світлини знищених НКВС робіт бойчукістів свідчать про потужну мистецьку модерністську течію, що пробивала собі дорогу до світового визнання.

Ця книга, видана минулого року «Майстернею книги», видавництва «Оранта», ще з 17-го Форуму видавців у Львові стала раритетом. Рідкісною вона є не лише через малу кількість виданих екземплярів, а у першу чергу через те, що авторові Ярославу Кравченку вдалося вперше зібрати й опублікувати матеріали, що представляють творчість та долю 37-ми художників-бойчукістів, репресованих сталінською системою.

У липні будуть 74-і роковини розстрілу Михайла Бойчука та його найближчих товаришів. Тож гортаючи книгу, вдивляючись в обличчя людей на світлинах, розглядаючи ілюстрації, читаючи листи бойчукістів, є реальний шанс відчути епоху, зрозуміти, як формувався радянський «каральний молох» та винищувалося усе, що не вкладалося в ідеологічні рамки.

Михайло Бойчук з учнями

Книга демонструє особливу зацікавленість професора Львівської національної академії мистецтв Ярослава Кравченка в матеріалі. Батько автора Охрім Кравченко був учнем Михайла Бойчука. Книга про нього вийшла друком 2005 року. А потім, як пояснює Ярослав Кравченко, «захотілося зробити монографію про усіх учнів Бойчука».

«По порошинках, фрагментах вдалося зібрати відомості про них, їхню творчість. Бойчук із декотрими учнями були розстріляні, а решту митців вислали в Сибір. Тепер із небуття, з мороку часу намагаємося відродити все, що було забуте», – зазначає Кравченко.

Я гадаю, що нам немає чого боятися історії – Бойчук

Ця фраза Михайла Бойчука, винесена у книзі разом із портретом митця як своєрідний епіграф, у сучасному контексті набула декількох змістів.

Сам Бойчук, як автор концепції новітнього мистецтва, як творець художньої школи, як вихователь цілої плеяди непересічних митців, чудово розумів, що витворює засади світового модернізму нової епохи.


«Ми повинні бути щасливі з того, що переживаємо початок весни мистецтва – нас мало, але ми знаємо, що прийде літо», – казав Михайло Бойчук.

Але уже через кілька років історія показала, що художникам, рівно як і поетам, письменникам, науковцям і мільйонам простих людей, є чого боятися в радянській державі. Замість літа прийшла люта гулагівська зима.

Пройшло понад 70 літ, і дбайливо зібрані дослідником у приватних колекціях матеріали повернули позитивний зміст сентенції Бойчука.

«Не копіювати, а синтезувати» – маніфест модернізму

Ярослав Кравченко вказує на особливе значення школи Михайла Бойчука.

Відкидаючи застарілі форми академічного навчання, Бойчук «революціонізував систему і методику навчального процесу, звернувшись до форми індивідуальної майстерні. Головною метою Бойчука було виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням», здатного осягнути нові естетичні цінності й піднести українське мистецтво до світового рівня.

Для цього його вихованці передовсім повинні були навчитися розуміти «справжнє мистецтво», орієнтуючись «на праматір монументального мистецтва – Італію Кватроченто». Причому, Бойчук не лише розповідав про це мистецтво, а й демонстрував його зразки своїм учням. Ярослав Кравченко зібрав матеріали, що підтверджують те, що майстерня Бойчука була наповнена різними взірцями того, що він вважав «справжнім мистецтвом».


«Але найважливіше було нове ставлення до натури – «не копійоване, а синтезоване», що стверджувалося у маніфестах європейського мистецтва модернізму. Саме його і прагнув виховати у своїх учнях професор Бойчук.

Великий знавець «композиції, візантійського стилю та мистецтва італійського Проторенесансу, давньоруської фрески київських соборів та українського іконопису, народного примітиву та новітнього французького малярства, Михайло Бойчук разом зі своїми учнями витворював власний синтетичний стиль, іменуючи його за характером мислення – «школою українських монументалістів», пише Ярослав Кравченко.

Відродження українського в Україні та ще й не у «шароварних», а в модерністських формах йшло всупереч планам «переплавки народів Радянського Союзу в єдину спільноту – радянський народ».

Починаючи з 1929 року на шпальтах газет та часописів розпочалося активне цькування «бойчукізму».

Найбільший «злочин» бойчукістів – це те, що їхня концепція «перетворила національну форму у самоціль і працювала не для зближення, а для віддалення українського мистецтва від мистецтва братніх республік», цитує автор журнал «Искусство» за 1935 рік.

Бойчука та його учнів звинуватили у «спотворенні радянської дійсності». А для знищення цілої мистецької школи та розстрілу його натхненників «знайшли аргумент» – «колишній офіцер австрійської армії, професор Київського художнього інституту Бойчук є одним із керівників націонал-фашистської організації...»

Більшість учнів Бойчука теж зазнали репресій. Роботи знищили.
До нас дійшла дещиця, збережена у закордонних музейних та приватних колекціях. Ярослав Кравченко зібрав їх у одному виданні.
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG