Доступність посилання

19 Вересень 2017, Київ 22:19
І смішно, і сумно було читати деякі коментарі до моєї статті «Комплекс велико-вітчизняної неповноцінності» на сайті Радіо Свобода. «Внуки ветеранів» різко почали звинувачувати мене в тому, що я образив їхніх дідів, написавши про те, що пишні, іноді доведені до абсурду святкування «дня перемоги» та інших «велико-вітчизняних» дат – це не що інше, як передусім вияв комплексу неповноцінності нашої пострадянської еліти, який вона прищеплює (і доволі успішно!) всьому народові. Не думаю, що цим я образив ветеранів. До речі, моєму батькові довелося повоювати рядовим у Червоній армії під час Другої світової. А після закінчення війни він ще два роки був перекладачем в окупаційних військах у Німеччині. Багато що йому довелося побачити. Але про побачене волів мовчати. Занадто трагічним і жорстоким воно було. Як мовчали і більшість справжніх ветеранів Другої світової – на відміну від «ветеранів-міфотворців», котрі оповідали молодим людям байки про свій героїзм.

Лише відчуваючи наближення смерті (а це було вже після розпаду СРСР!), батько насмілився розповісти мені про деякі свої біографічні епізоди часів «Великої вітчизняної». Показово, що його «військова кар’єра» почалася з того, що його, як і багатьох інших новобранців, привели на «показовий розстріл», де розстрілювали свого ж червоноармійця, який, бажаючи потрапити до госпіталю, зробив самостріл…

Враження від німецької «глибинки»

Однак не про це хочеться вести мову. Ми, на жаль, занадто концентруємося на своєму минулому, фетишизуємо його моменти, забуваючи і про сучасне, і не думаючи про майбутнє. Дозволю собі оповісти про свою поїздку до «переможеної нами країни», сиріч Німеччини. Окрім деяких туристично привабливих об’єктів, таких як Дрезденської галереї, Томаскірхе в Лейпцигу чи старовинних замків і соборів на Штрасе дер Романік, довелося побачити й німецьку глибинку, і такі речі, які не завжди бачать туристи.

Коли я приїхав до Лейпцига (а це був ранок та ще й вихідний), місто було безлюдним. І одним з перших, з ким тут «познайомився», був бомж. Я викинув у смітник порожню пляшку з-під мінеральної води – і тут з’явився цей соціальний маргінал та підібрав її. Це мене трохи здивувало. Потім я довідався, що в кожному супермаркеті в Німеччині є автомати, які приймають пластикові, скляні пляшки, металеві банки з-під води чи пива. За кожну здану пляшку або банку ви отримуєте чек на відповідну суму, який можете тут же отоварити в супермаркеті. Порожня пляшка, наприклад, коштує двадцять євроцентів. Здав якихось п’ять пляшок – і можеш придбати буханець дешевого хліба. Тому в Німеччині ви не побачите на вулицях чи обабіч доріг, як це звично у нас, порожніх пляшок. Там бомжі відразу їх підберуть!

Одного такого «екобомжика» часто бачив біля заправки, де доводилося заправляти автомобіль. На цій заправці, до речі, не було людини, яка заливає пальне в бак. Так само, як і на інших заправках. Коли я поцікавився, чому так, мені пояснили: мовляв, демократія – це не тільки вибори, це і певні відносини. Кожен водій може сам заправити автомобіль, то для чого тримати спеціально людину. Окрім того, це ж виглядає дещо принизливо.

Тут пригадався такий епізод. Десь на початку незалежності в Луцьку з’явилася екзотична заправка: на ній двоє темношкірих афроукраїнців наливали в баки автомобілів пальне. Часто сюди любили заїжджати бізнесмени, або, як їх іменували в народі, «крутелики». Очевидно, їм цікаво було відчути себе «білими людьми» на фоні цих афроукраїнців. Розплачувалися бізнесмени, звісно, не якимись паскудненькими купонами, а доларами. Відповідно, афроукраїнці, коли їм давали зелені, вимовляли одну фразу чистою українською мовою: «І яку ж то треба мати неповагу до національної валюти». Після цього крутеликам ставало соромно і вони кидали: «Сдачі нє надо».

Не думаю, що з того часу наші бізнесмени суттєво змінилися – ті ж самі «понти», та сама пиха. Правда, це набирало дещо інших (і, здається, дикіших) форм: дорогі автомобілі, палаци-фортеці, бездумні розваги і т.д. і т.п. Тому, з одного боку, маємо просто страшні злидні (пропоную нашим високим достойникам хоча б час від часу з’являтися в депресивні міста й села); а з другого – просто непомірну розкіш. У «переможеній нами» Німеччині цього немає.

Наприклад, у згаданому Лейпцигу я не бачив ні «царських сіл», ні бездумної забудови міста; не бачив і нищення зелених насаджень, ні обгороджених високими плотами дачок на мальовничих околицях. Не лише молодь, а й поважні, за нашими поняттями, люди їздять тут не на автомобілі, а на велосипеді. Цим транспортом можна спокійно добратися з одного кінця міста в інший, проїжджаючи парковими зонами. Ви уявляєте таке в Києві?

Словом, життя тут є раціональним, зорієнтованим на «середній стандарт», де багатий має ділитися з бідним і не виставляти свою розкіш напоказ (таке виставляння сприймається як несмак).

Нащадки радянських ветеранів прагнуть жити в Німеччині

Не буду перелічувати інших «соціальних красот» Дойчлянда. «Переможені нами німці» зуміли створити в себе ефективне, соціально орієнтоване суспільство. І тому не дивно, що так багато нащадків радянських ветеранів прагнуть виїхати в цю країну. Їх зараз там несть числа.

У багатьох німецьких містах, особливо на Сході, маємо численні «рускіє» магазини й ресторани. Як тут не пригадати слова Уласа Самчука, сказані ним буквально в останні дні існування фашистської Німеччини: «Чи не Ваньки, що необмежено гасають по просторах старої Європи, хапаючи за поли людей, щоб наситивши ними свою спрагу садизму, послати їх на якусь Воркуту будувати «нове життя». З їхньою вічною каторгою, з їхнім матом, «Катюшею», жагою до годинників і запальничок. З їхніми кпинами над святая-святих людини. З їхнім презирством до свободи.

О, хай день і ніч благословляють ім’я «Гітлер», що помогло їм сьогодні стати на руїнах рейхстагу, завісити там їхнє червоне полотно і засісти в першому ряді вершителів судеб нашого світу. Як це зворушливо!

Але не безнадійно. Вірна своїй традиції, стоячи на грані двох культур і континентів, Москва і на цей раз потягнеться за старою Європою, як би її не заперечувала і як би не навиділа. Куди їй, жебрацькій і вічно голодній… Країна, де альфою і омегою діяння є страх, …така країна пожирає себе сама і їй не вистане сили вирватися з обіймів власного маразму».

Радянського Союзу, про який писав тут Самчук, нібито вже немає, але радянський маразм у нашій Неньці процвітає з повною силою.

Проте повернемося до наших бомжів. Коли я покидав Лейпциг, знову побачив бомжа, точніше бомжиху. Вона порпалася в смітнику, шукаючи якихось картонок. На диво була чисто одягнутою. Її навіть важко було б відрізнити від інших людей.

…І ось через кілька годин я на польсько-українському кордоні. Мушу стояти в довгій черзі. І бачу в ній на старому, ще радянському мотоциклі з коляскою двох наших людей – чоловіка й жінку. Певно, живуть у прикордонній зоні і їздять до Польщі за товаром. Щось везуть звідти, прикривши брезентом на колясці. На цих людях старий і брудний одяг, сумне в них обличчя й порепані руки. Направду, вони виглядають гірше німецьких бомжів.

Але ж ми колись перемогли німців!

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG