Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 23:33
Черговий візит до Києва патріарха Московського і всієї Русі Кирила викликав цілу зливу коментарів в українських ЗМІ. Писали й говорили про те, що він приїхав приборкувати керівництво УПЦ МП: мовляв, надто багато взяли собі влади митрополит Володимир і його оточення, не шанують золотоглаву Москву; що це ще не була спроба приборкання прибічників автокефалії, а лише «глибока розвідка», після якої піде «розвідка боєм» та «штурм»; що поряд із власне церковними розв’язувалися й політичні питання – не даремно ж стільки часу патріарх у Криму проговорив віч-на-віч із Віктором Януковичем; зрештою, що очільник РПЦ мав якусь таємну місію в Україні у переддень парламентських, а вслід за тим – і президентських виборів у Росії.

А ще коментувалася інтрига, пов’язана з зустріччю патріарха Кирила із католикосом-патріархом усієї Грузії Ілією ІІ та їхньою спільною участю в урочистих заходах на честь Дня хрещення Русі: мовляв, чи не йдеться про спробу Москви руками дуже авторитетної у своїй країні грузинської церкви усунути від влади команду Міхеїла Саакашвілі в обмін на якісь поступки?

Імовірно, мають рацію автори однієї чи кількох версій; імовірно, справедливі всі вказані версії – і ще ціла купа невказаних. Бо ж патріарха Кирила цілком можна порівняти з таким собі багатоцільовим бомбардувальником, здатним за один політ уразити та розвідати декілька різних об’єктів.

Серед таких цілей, ясна річ, перебували не тільки загальнополітичні чи церковно-політичні, а й ідеологічно-пропагандистські. Бо ж теперішній лідер РПЦ надзвичайно активно переймається справами Царства Кесаря у його московському варіанті, постійно виступаючи з ідейним обґрунтуванням тих чи інших задумів претендентів на роль цих кесарів. Ідеться і про тактичні, і про стратегічні плани та завдання. І якщо ще недавно все обмежувалося так званим «Русским миром», то тепер вже йдеться про всю сучасну цивілізацію, направити яку на істинний шлях здатна – як і в роки «розгорнутого будівництва соціалізму та комунізму» – тільки Москва.

Геть різнодумності та різноголосності!

Утім, і про «Русский мир» під час візиту до Києва не було забуто, аж ніяк. Тільки про нього говорилося в дещо інакшій тональності, без того напору, яким вирізнялися виступи Кирила під час минулих приїздів. Можливо, це реакція на не надто схвальне сприйняття більшістю загалу лобової атаки на саму ідею української окремішності? Чи, може, стримуючим чинником цього разу послужила присутність грузинського патріарха Ілії ІІ? Важко сказати точно, що саме змусило Кирила дещо підкоригувати форму, проте зміст його казань фактично залишився той самий, хіба що посилений наголосом на роль РПЦ та її проводу у державному й суспільному житті.

Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо звернутися до виголошеної Кирилом у Києво-Печерській Лаврі 28 липня, у День хрещення Русі, проповіді. Вона була розпочала з тези, що рівноапостольний князь Володимир поєднував владу світську й духовну, був пастирем, а «образ пастиря – це образ влади; саме так розумівся цей образ і в Старому, і в Новому заповіті». А далі Кирило заговорив про родовід і значущість власної посади: «Влада Володимира – влада Ісуса – влада глави церкви». Враження складалося таке, що патріарх РПЦ вважає себе єдиним прямим духовним (і не тільки духовним) нащадком рівноапостольного князя; власне, а хто в такій інтерпретації головний у державній ієрархії сучасної Росії – «національний лідер», «твіттер-президент» чи патріарх Московський і всієї Русі?

А далі вже пішло про відновлення єдності – церковної, суспільної, зрештою, єдності народів «святої Русі». Спершу була виголошена загальна теза: «Якщо є розділення – значить, утрачена любов... Винна не церква, а духовний стан людей» (цікава думка: церква, виявляється, аж ніскільки не відповідає за духовний стан людей, церква безгрішна і непогрішна). Після цього з вуст Кирила пролунали фрази про народи, які є нащадками того народу, що його хрестив Володимир, про «духовне відродження народу», яке мовляв, уже розпочалося. «Відновлювати єдність там, де вона зруйнована, – закликав московський патріарх. – Будь-яке руйнування єдності церкви – відхід від Господа». І, нарешті, було відверто сказано про Київ – «мать городов русских» і поставлені цілі, як-от: «Подолання розділень, різнодумностей, різноголосностей, які означають слабкість людини, котра відійшла від Христа... Зцілення українського православ’я, відновлення єдності нашої церкви... Нерозривна єдність церкви нашої і півночі, і півдня, і сходу, і заходу на великих просторах, що благословенні були хрестом святого рівноапостольного князя Володимира».

Іншими словами, той самий «Русский мир», тільки в інших термінах, – і суто тоталітарна настанова на боротьбу не просто із церковними єресями, а з будь-якими спробами навіть подумки відхилятися від «генеральної лінії партії» в її московсько-православному варіанті. Яка там автокефалія, яка там автономія УПЦ МП, чинна нині, – всі стрункими шерегами мусять крокувати під омофором провідників «нашої церкви».

Людство має повернутися на півтисячі років назад?

Але не тільки на благословенних хрестом рівноапостольного Володимира «великих просторах» має намір диктувати закон і порядок керівництво РПЦ. 27 липня у виступі перед ректорами українських вишів та запрошеними журналістами патріарх Московський розкритикував усю сучасну цивілізацію та накреслив шлях її повернення до істини. Виявляється, відійшла від істини ця цивілізації у XVI столітті, і гріх лежить на Відродженні та Реформації. Саме тоді люди, за Кирилом, посміли самостійно вирішувати, що є істина і справедливість. «Але якщо будуть тисячі тлумачень справедливості, то ми потрапимо в безвихідь», – заявив предстоятель РПЦ. Узагалі-то визнання правомірності такої ситуації та потреби узгодити такі тлумачення – це ознаки демократії; ясна річ, не обійшлося у виступі Кирила і без інвектив на адресу демократії як такої, прав людини, відступу від традицій тощо. «Людина уявила, що вона альфа й омега, а не Бог, – громив людську отару московський патріарх. – Без абсолютних моральних критеріїв ми закинемо людство в хаос». От тільки питання: а хто саме візьме на себе формулювання оцих абсолютних критеріїв та тлумачення людських учинків? Чи не спробує цим самим такий персонаж прирівняти себе до Бога, тобто впасти у тяжкий та непрощенний під оглядом євангельських істин гріх?

Утім, таке питання навіть не постало перед патріархом Кирилом, судячи зі змісту та тональності його виступу. Він прорікав остаточні істини – у повній відповідності до своєї концепції. Бо ж якщо все, що сталося після початку доби Відродження та Реформації, це відхід від традицій, відхід від істини, то правильним періодом буття цивілізації було Середньовіччя, коли прийнято було не самостійно шукати істину, а покірно одержувати її в розжованому та розтлумаченому ідеологічними інстанціями вигляді.

Інша теза Кирила – що в українські вузи і середню школу мають прийти богослов’я та священики. Не протестанти чи реформатори, а ті, хто міцно стоїть на ґрунті названих традицій, коли існували абсолютні моральні істини.

Цікаво, а як бути із конституційною нормою про відокремленість церкви від держави, а школи – від церкви? Чи за допомогою міністра освіти і науки, молоді та спорту Дмитра Табачника, який і зібрав підпорядкованих йому ректорів вишів на лекцію Кирила, ця норма буде розтоптана?

І, нарешті, патріархом РПЦ було сказано: «Потрібна взаємодія церкви з вищою школою для спільного вироблення життєздатної моделі розвитку людства, вирішення поставлених перед людством проблем». Після всього висловленого ним на адресу інших конфесій та «неправильних» шукачів істини можна уявити, яку саме модель вважає він «життєздатною» і які способи «вирішення проблем людства» зможе запропонувати РПЦ...

Отож, схоже, не випадковою є обмовка Московського патріарха під час літургії на Володимирській гірці 27 липня, коли він назвав хрестителя Русі «рівноапостольним Кирилом». Схоже, очільник РПЦ бачить себе рятівником людської цивілізації шляхом перелицювання її на накреслений ним копил. От тільки чи стане людство дослухатися до закликів реанімувати Середньовіччя, чи стане розв’язувати свої проблеми якось інакше? І чи стане Україна долати різнодумності та різноголосності в ім’я єдності під московським омофором?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG