37 гірників загинули 29 липня на двох шахтах – «Суходільська-Східна» та імені Бажанова в Макіївці. Хтось втратив чоловіка та єдиного годувальники сім’ї, хтось сина, а хтось батька. Одна мить – і людей не стало через чужу захланність до грошей, безвідповідальність, а головне – зневажливе ставлення до людей, як до своїх рабів. Бо ніде у світі на гірників не падають баштові копри на копальнях. Нема і такого, щоб власник шахти не вкладав гроші у розвиток копалень.
А ще немає ніде такого у світі, щоб загинуло стільки гірників і їхні списки з фотографіями та інформацією про них не були виставлені на офіційних сайтах. Я шукала на усіх – Президентському, Урядовому, МНС, Луганської та Донецької обласної адміністрацій – повні списки загиблих та їхні фотографії. Ніде немає... Як тут не згадати тисячі присутніх, які зібралися у Чилі у «Таборі Надії», щоб привітати гірників, які більше 2-ох місяців провели під землею. Ці чоловіки стали героями, чиї імена знала вся країна.
Невеликий прес-реліз Луганської ОДА інформує, що у неділю поховали 17 гірників і подає перелік з прізвищами і роками народження. Звідти й дізнаюсь, що наймолодшому шахтареві Дмитрові Малтизу було 19 років, а може ,ще й не виповнилось, а найстаршому Сергію Григор’єву –51. А може, теж ще не виповнилось, бо немає вказаних днів народжень. А це були Люди, які мали свої дні народження і сім’ї, жили у жахливих умовах і навряд, чи виїжджали кудись далі своїх шахтарських поселень. Бо з огляду на те, що влада обіцяє родинам загиблих земельні ділянки і поліпшення соціально - побутових умов, можна лише здогадуватись про «заможність» шахтарських сімей. Кілька метрів землі на вічний спочинок держава виділила і самим загиблим гірникам.
5-6 років тому невелика група луганських і донецьких шахтарів була запрошена у Львів на їхнє професійне свято. Ці чоловіки ніяково зізнавалися, що не мали навіть уявлення, який гарний Львів, що не бачили такої архітектури і вперше у житті побували в оперному театрі. Кількох гірників побачила за столиком у літній кав’ярні на проспекті Свобода. Вони не приховували свого захоплення, що можна вільний час провести за горнятком кави, говорили, що мусять сюди привезти свої сім’ї. Мені хочеться вірити, що шахтарі, з якими я спілкувалась, ще живі…
А ще немає ніде такого у світі, щоб загинуло стільки гірників і їхні списки з фотографіями та інформацією про них не були виставлені на офіційних сайтах. Я шукала на усіх – Президентському, Урядовому, МНС, Луганської та Донецької обласної адміністрацій – повні списки загиблих та їхні фотографії. Ніде немає... Як тут не згадати тисячі присутніх, які зібралися у Чилі у «Таборі Надії», щоб привітати гірників, які більше 2-ох місяців провели під землею. Ці чоловіки стали героями, чиї імена знала вся країна.
Невеликий прес-реліз Луганської ОДА інформує, що у неділю поховали 17 гірників і подає перелік з прізвищами і роками народження. Звідти й дізнаюсь, що наймолодшому шахтареві Дмитрові Малтизу було 19 років, а може ,ще й не виповнилось, а найстаршому Сергію Григор’єву –51. А може, теж ще не виповнилось, бо немає вказаних днів народжень. А це були Люди, які мали свої дні народження і сім’ї, жили у жахливих умовах і навряд, чи виїжджали кудись далі своїх шахтарських поселень. Бо з огляду на те, що влада обіцяє родинам загиблих земельні ділянки і поліпшення соціально - побутових умов, можна лише здогадуватись про «заможність» шахтарських сімей. Кілька метрів землі на вічний спочинок держава виділила і самим загиблим гірникам.
5-6 років тому невелика група луганських і донецьких шахтарів була запрошена у Львів на їхнє професійне свято. Ці чоловіки ніяково зізнавалися, що не мали навіть уявлення, який гарний Львів, що не бачили такої архітектури і вперше у житті побували в оперному театрі. Кількох гірників побачила за столиком у літній кав’ярні на проспекті Свобода. Вони не приховували свого захоплення, що можна вільний час провести за горнятком кави, говорили, що мусять сюди привезти свої сім’ї. Мені хочеться вірити, що шахтарі, з якими я спілкувалась, ще живі…
