Львів – «Нас визволили і нема на то ради», – сказав маестро Людкевич, коли вдруге у 1944 у Львів прийшли совєтські визволителі. Сьогодні совок повернувся до Львова знову і, виглядає на те, що слова видатного композитора знову стали актуальні. А радше нікуди той совок з українців і не виходив. Бо творили його у людських головах десятиліттями.
З другим приходом совєтських визволителів майже півмільйона мешканців Західної України примусово переселили у Сибір і Казахстан, у людей повідбирали помешкання і будинки. З родинного села митрополита Андрея Шептицького, Прилбич, вивезли третину села і в будинки українців, греко-католиків поселили «ненадійні елементи» з північних і східних теренів, які уявлення не мали про своє походження, віросповідання, родинні традиції.
У радянські часи хлопців з Галичини відправляли служити у найвіддаленіші куточки СРСР, аж на Тіксі, де можна було зустріти білого ведмедя частіше, ніж живу людину. Тим часом у військових частинах Західної України несли служби переважно вихідці з Сердньої Азії.
Випускників галицьких вузів направляли на роботу на Схід України або ж у Росію. Зрозуміло, що така, даруйте, «суміш» совєтських людей була вигідна, щоб зруйнувати родинні традиції, культуру, віру, зрештою людську пам’ять. І здебільшого вдалося знищити таку річ, як самоідентифікацію.
Кілька років тому спілкувалася з Мотрею Алеко -Іванів, яка народилась у селі Вергуни на Черкащині. Вона з мамою пережила голод 1932-1933 років. Після закінчення технікуму у Черкасах тоді молоду дівчину скерували на роботу у містечко Миколаїв, як їй сказали, до «бандерівців». Дівчина боялась людей, до яких їхала. А потім зрозуміла, що її направили в Галичину навмисно, щоб вона боялася і писнути про штучний голод в Україні у 30-ті роки, щоб стерла це жахіття зі своєї пам’яті. Я записувала цю жінку за кілька місяців до смерті. Це була, немов її сповідь про пережитий жах.
Сьогодні совєтськими методами намагається діяти «донецький клан» у владі. Об’єкти до Євро у Львові будують донецькі, гроші контролюють вони ж. Директором львівського аеропорту, який, до слова, львів’яни хотіли б назвати іменем Степана Бандери, призначено Романа Гонтарєва з Донецька, який раніше працював керівником центру інформаційних технологій ТОВ «Авіакомпанії «Донбас-Аеро». Усе відбувається так, ніби у Львові немає своїх професіоналів. А новопризначеному директору потрібно помешкання…
Бізнес і нерухомість у Львові та в Карпатах теж скуповують або ж забирають «свої», поки тисячі галичан важко працюють в трудовій еміграції. Нові «визволителі» України прудко напихають свої кишені. І наразі нема то ради…
З другим приходом совєтських визволителів майже півмільйона мешканців Західної України примусово переселили у Сибір і Казахстан, у людей повідбирали помешкання і будинки. З родинного села митрополита Андрея Шептицького, Прилбич, вивезли третину села і в будинки українців, греко-католиків поселили «ненадійні елементи» з північних і східних теренів, які уявлення не мали про своє походження, віросповідання, родинні традиції.
У радянські часи хлопців з Галичини відправляли служити у найвіддаленіші куточки СРСР, аж на Тіксі, де можна було зустріти білого ведмедя частіше, ніж живу людину. Тим часом у військових частинах Західної України несли служби переважно вихідці з Сердньої Азії.
Випускників галицьких вузів направляли на роботу на Схід України або ж у Росію. Зрозуміло, що така, даруйте, «суміш» совєтських людей була вигідна, щоб зруйнувати родинні традиції, культуру, віру, зрештою людську пам’ять. І здебільшого вдалося знищити таку річ, як самоідентифікацію.
Кілька років тому спілкувалася з Мотрею Алеко -Іванів, яка народилась у селі Вергуни на Черкащині. Вона з мамою пережила голод 1932-1933 років. Після закінчення технікуму у Черкасах тоді молоду дівчину скерували на роботу у містечко Миколаїв, як їй сказали, до «бандерівців». Дівчина боялась людей, до яких їхала. А потім зрозуміла, що її направили в Галичину навмисно, щоб вона боялася і писнути про штучний голод в Україні у 30-ті роки, щоб стерла це жахіття зі своєї пам’яті. Я записувала цю жінку за кілька місяців до смерті. Це була, немов її сповідь про пережитий жах.
Сьогодні совєтськими методами намагається діяти «донецький клан» у владі. Об’єкти до Євро у Львові будують донецькі, гроші контролюють вони ж. Директором львівського аеропорту, який, до слова, львів’яни хотіли б назвати іменем Степана Бандери, призначено Романа Гонтарєва з Донецька, який раніше працював керівником центру інформаційних технологій ТОВ «Авіакомпанії «Донбас-Аеро». Усе відбувається так, ніби у Львові немає своїх професіоналів. А новопризначеному директору потрібно помешкання…
Бізнес і нерухомість у Львові та в Карпатах теж скуповують або ж забирають «свої», поки тисячі галичан важко працюють в трудовій еміграції. Нові «визволителі» України прудко напихають свої кишені. І наразі нема то ради…
