Доступність посилання

20 Вересень 2017, Київ 14:59
Кілька тижнів тому в Україні сталася подія, яку мало хто помітив. Промайнула юзом. А, по суті, вона стосується найдражливішого питання української доленосності, хоча йшлося не про Україну взагалі. Асоціація курдських громадських організацій «МІДІЯ» закликала Україну підтримати національно-визвольний рух курдського народу.

Сам заклик був озвучений президентом «Мідії» Георгієм Гасановим. Поштовхом стали події, які курди однозначно розцінюють як колективну спробу кількох ключових країн Близького Сходу розправитися з рухом за незалежність і самобутність курдської нації.

Найактивнішу антикурдську військову кампанію розв`язали насамперед дві країни, в яких проживають великі курдські спільноти. Це Туреччина та Іран. Ще дві країни, до яких відійшли значні частини Курдистану з великими курдськими поселеннями, також не воліють визнавати курдів як етнос. А загалом йдеться про понад сорокамільйонний народ, якого розділили на шматки після першої світової війни між чотирма мусульманськими державами. Ще недавні запеклі конкуренти – Туреччина з Іраном – об`єдналися з метою викорінити в зародку будь-які прояви боротьби курдів за створення своєї незалежної держави.

Хто не боявся визнавати Україну

Усі ці події дуже близькі як українській історії, так і ще зовсім молодій українській державності. Відомі багатьом часи, коли царат також категорично не визнавав український етнос, час від часу зриваючись на заборону української мови як такої. Історично дуже недалека за часом і відкрита збройна боротьба УПА за українську державність.

І хто тоді на офіційному рівні підтримував цю боротьбу? Хто долав у собі ту кляту політичну доцільність і декларував свою солідарність з українськими повстанцями різних епох? Хтось може сказати, що це далека історія, в якій завжди було безліч несправедливостей. Але звернімося до зовсім недавніх часів останнього десятиліття, коли українській державі дуже важливим було міжнародне визнання Голодомору 30-их років як злочину сталінського режиму.

Щось не дуже багато країн дозволили собі піднятися над політичною доцільністю і вголос заявити про свою солідарність з українцями. У кулуарах, звісно, майже усі співчували Україні, а відкрито весь час озиралися на московських «спостерігачів».

Будь-яка відкрита підтримка сприймалась українцями як велика перемога. Це була по-своєму персональна радість кожного українця, і вони були готові записати у вічні друзі й іспанський парламент, і низку канадських урядовців, і усіх інших, хто не рахувався з можливими труднощами і політичними наслідками підтримки України.

А тепер уже самій Україні доводиться вирішувати, наскільки зможе вона відреагувати на заклики курдів, саме існування яких сьогодні поставлено на межу виживання.

І як нині українська сторона відреагує на такі слова Георгія Гасанова: «Звертаємося до українського народу, Президента України, парламенту і уряду України, усіх правозахисних організацій України підняти свій голос на підтримку курдського народу.»

Сталося це уже кілька тижнів тому, а саме 4-го серпня. Україна мовчить. Як же можна розцінити це мовчання? Невже Україна приєдналася до тих, які з різних причин воліли не підтримувати її саму, коли країні конче потрібна була така допомога?

Олександр Народецький – журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG