Одним із найсильніших вражень від прогулянок по Барселоні у мене до цих пір залишаються гармати в старій фортеці, повернені не в бік моря, звідки теоретично могли б нагрянути вороги, а в бік міста, в жителях якого середньовічні правителі Іспанського королівства бачили для себе головну небезпеку. Про це враження я згадав, дізнавшись про недавній виступ білоруського президента Олександра Лукашенка на саміті ОДКБ. Лукашенко запропонував використовувати війська організації для захисту не тільки від зовнішньої, а й від внутрішньої загрози.
Ми з вами чудово розуміємо, що мають на увазі пострадянські президенти, коли говорять про внутрішню загрозу. Внутрішня загроза – це Майдан у Києві, площа Тахрір в Каїрі, Кастричніцкая площа в Мінську, це Новочеркаськ і Андижан, Гданськ і Бенгазі. Це всюди, де люди виходять проти влади, яка вважає себе вічною і єдина знає, як цим людям жити. І коли правитель бачить під вікном невдячний натовп, він хоче тільки одного – «дати революції в морду», висловлюючись словами одного російського політтехнолога. Бажано за допомогою чужих військ. Тому що коли власний народ виходить на площу, він теж перетворюється для свого президента в чужинця, у колективного агента ЦРУ, який, зрозуміло, обурюється не тому, що не вистачає на життя чи просто хочеться вдихнути в легені побільше кисню, а тому що все оплачено агресивним імперіалізмом, який спить і бачить, як прибрати до рук чужі багатства.
Усе це вже було, було. Більше того, десятиліттями нас переконували, що в тому перевернутому світі, в якому ми перебували, так і мало бути, що окупація – це не злочин, а «інтернаціональна допомога». Були радянські війська в Будапешті та Празі, був крик Галича «Граждане, Отечество в опасности! Наши танки на чужой земле!». Були труни – тисячі трун з розтерзаного Афганістану. І був крах, закономірний крах огидної імперії, яка вдавала з себе жандарма половини світу. Цей крах – як щеплення: пропозиція Олександра Лукашенко так і залишиться його нездійсненною мрією. Російські танки не будуть втихомирювати білорусів або українців, узбеків або киргизів. Час великого брата минув і ніколи вже більше не повториться.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Ми з вами чудово розуміємо, що мають на увазі пострадянські президенти, коли говорять про внутрішню загрозу. Внутрішня загроза – це Майдан у Києві, площа Тахрір в Каїрі, Кастричніцкая площа в Мінську, це Новочеркаськ і Андижан, Гданськ і Бенгазі. Це всюди, де люди виходять проти влади, яка вважає себе вічною і єдина знає, як цим людям жити. І коли правитель бачить під вікном невдячний натовп, він хоче тільки одного – «дати революції в морду», висловлюючись словами одного російського політтехнолога. Бажано за допомогою чужих військ. Тому що коли власний народ виходить на площу, він теж перетворюється для свого президента в чужинця, у колективного агента ЦРУ, який, зрозуміло, обурюється не тому, що не вистачає на життя чи просто хочеться вдихнути в легені побільше кисню, а тому що все оплачено агресивним імперіалізмом, який спить і бачить, як прибрати до рук чужі багатства.
Усе це вже було, було. Більше того, десятиліттями нас переконували, що в тому перевернутому світі, в якому ми перебували, так і мало бути, що окупація – це не злочин, а «інтернаціональна допомога». Були радянські війська в Будапешті та Празі, був крик Галича «Граждане, Отечество в опасности! Наши танки на чужой земле!». Були труни – тисячі трун з розтерзаного Афганістану. І був крах, закономірний крах огидної імперії, яка вдавала з себе жандарма половини світу. Цей крах – як щеплення: пропозиція Олександра Лукашенко так і залишиться його нездійсненною мрією. Російські танки не будуть втихомирювати білорусів або українців, узбеків або киргизів. Час великого брата минув і ніколи вже більше не повториться.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
