Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 02:20

Луганськ – Майже в усіх державах світу мова державна та індивідуальна – це тотожні поняття. Але в Україні, яка більше трьох сторіч була колонією і мова якої в той самий час зазнала імперського лінґвоциду, вимірювати ступінь патріотизму її громадян рівнем їхнього володіння українською можуть тільки лукаві або ж недолугі політики, які часто-густо мають на цьому неабиякі особисті політичні дивіденди. Ось чому, чітко розділивши поняття мови держави та мови індивідууму в Україні, можна побачити прихований до того шлях до зміни відповідної частини політичної еліти в нашій країні.

Для тих, хто все ж таки певен, що поняття мови й патріотизму неподільні для всіх і всюди, наведу такий приклад. Незалежність Північної Ірландії в наш час виборюють люди, які або зовсім не володіють ірландською, або володіють нею так, що вважають за краще спілкуватися англійською. Водночас поруч із ними, за британським кордоном, живуть ірландці, які володіють своєю мовою вільно, але при цьому не принесли в жертву незалежності всієї своєї батьківщини і сотої частини тих жертв, що їхні англомовні одноплемінники.

Сказати, що Україна не Ірландія в цьому випадку, гадаю, не можна. Для цього достатньо назвати прізвища таких україномовних «патріотів», як Володимир Литвин, Ганна Герман, Лариса Скорик, Олександр Мороз, Адам Мартинюк, Іван Плющ, Олександр Ткаченко, Володимир Олійник та інші. Але зі всього цього зовсім не випливає, що в Україні повинні бути дві державні мови.

Мова державна

Реалізація всіх регіональних варіантів двомовності на півдні та сході нашої держави засвідчила, що це насправді ніщо інше, як зухвале поновлення лінґвоциду української мови вже в незалежній Україні. Так, уже сьогодні в суцільно україномовних районах Луганщини влада, яка й до того спілкувалася між собою та з населенням російською, оперативно перевела на мову сусідньої держави всю свою документацію.

Хтось скаже: ну так що з того? Якось живуть окремо, і досить непогано живуть, німецькомовні Австрія та Німеччина. Так, живуть, але при цьому в Німеччині сьогодні вже ніхто з державників не дозволить собі висловлювання у стилі а-ля Адольф Гітлер: «Німеччина закінчується там, де закінчується німецька мова».

Якби цього не сказав той людожер, то Володимир Путін публічно сказав би те ж саме стосовно мови російської. Але він добре знає історію і передбачає реакцію світової спільноти на таку заяву і тому, як справжній «джентльмен», доручив це озвучити своїй дружині. Але сутність заяви від того залишається незмінною: російськомовна Україна рано чи пізно приречена на аншлюс із боку Росії, як, до речі, і всі її російськомовні регіони, якщо тільки наша країна не вступить до того часу в НАТО.

Але, крім безпекового чинника державної двомовності України, існує ще й чинник ментальний і політичний. Кремлівські політтехнологи привчили нас до того, що різні частини нашої держави назавжди приречені віддавати свої голоси на виборах за різних політиків та різні партії. Лукаві політтехнологи пояснюють це історичним тяжінням західної частини України до Європи, а східної – до Росії.

Усю облудність цієї тези ще у XIX сторіччі розвінчав видатний англійський філософ Джон С. Міль: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати й спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже визначають ухвалення політичних рішень, – будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій». Як бачимо, Міль зробив цей висновок саме для сучасної двомовної України, і тільки вже тому він має право вважатися класиком філософії.

А ті наші політики, які обстоюють державну двомовність України, прочитавши цього класика, повинні раз і назавжди припинити боротьбу за двомовність держави, якщо вони, звичайно, є справжніми її патріотами. Незалежно від того, якою мовою вони при тому спілкуються.

Але для становлення стабільної держави Україна цього замало. Якби президент Ющенко був тим, за кого він себе видавав на Майдані, він би за рік своєї абсолютної влади вчинив би з антиконституційною реформою Мороза-Медведчука так само, як з нею вчинив Янукович. Потім він міг би зробити всі державні заклади освіти (включно з дитячими садками) в нашій державі україномовними, з ретельним вивченням англійської, як усюди у світі, захистив би наш інформаційний простір від впливу сусідньої держави, ввів би тестування з української мови для чиновників усіх рангів, і тільки за це був би переобраний на другий термін як президент, який заклав підвалини для реальної незалежності України тими самим виборцями, які обрали його в 2004-му році.

Але це вже, швидше, дороговказ для того майбутнього дійсно українського кандидата на посаду президента, який сьогодні мріє змінити Януковича у 2015 році. Але якщо це диво все ж таки трапиться, то в того реформатора, безумовно, виникнуть проблеми з російськомовними громадянами. І не стільки з представниками п’ятої колони (досвід громадянської ізоляції якої є у країнах Балтії), скільки з російськомовними патріотами України. Бо, з одного боку, нехтувати їхнім державотворчим потенціалом на тлі гострого дефіциту національної еліти є недозволеною розкішшю, а з другого – переробляти їх на україномовних громадян уже запізно, враховуючи їхній вік.

Мова індивідуальна

Для того, щоб краще зрозуміти цю проблему, наведу кілька фактів зі своєї біографії. Про те, що я українець, я дізнався від своїх батьків лише в 14 років разом з іншими сімейними таємницями, про які малим дітям не кажуть. Але тоді українцем я став лише, так би мовити, де-юре, як і чималенька частина громадян України сьогодні. Ще кілька років після того я не брав у бібліотеці книжок, написаних українською мовою, мріяв стати військовим льотчиком і, як і всі навколо мене, був російськомовним.

Тільки у 30 років я, завдяки своєму критичному розуму та вродженому почуттю справедливості, цілком сформувався як український патріот. І сталося це ще на зорі так званої перебудови. Але й тоді я залишався російськомовною людиною, бо українську в повністю зрусифікованому радянською владою Луганську чув лише по проводовому радіо та зрідка – по телебаченню.

Перших утисків як російськомовний українець я зазнав ще за часів СРСР, коли двічі не зміг вступити до київських вишів, не володіючи вільно українською. Але я не дуже журився з того, бо в ті самі роки двічі вступав до вишів московських, як тепер кажуть, на бюджет. Але я чітко уявляю на своєму місці середньостатистичного талановитого луганця чи, скажімо, одесита, який би опинився в цій ситуації на початку нашої незалежності і не зміг вступити ані в Києві, ані в Москві, ані у Варшаві, бо англійська мова в радянській школі вивчалася, як відомо, лише формально.

Наслідки нероздільності цих понять в Україні

Потім, на початку 90-х, вільне володіння українською стало такою собі перепусткою до очолювання всіх патріотичних партій, рухів та громадських організацій у Луганську. У цьому суто російськомовному місті це стало привілеєм для вихідців із постґеноцидної україномовної Слобожанщини, що займає північну половину Луганщини. І ми спочатку вірили їм і йшли за ними. Це вже потім ми дізналися, що майже всі вони були до 1991 року комсомольськими ватажками і, подейкують, що співпрацювали з КҐБ. У це можна повірити, враховуючи результати їхньої партійної та громадської роботи...

Те ж саме відбувалося і в Києві. Всі національно-демократичні партії та громадські об’єднання очолили люди, які ще, здавалося б, учора вірою і правдою служили комуністичному імперському режимові. Ніхто з них в тому не розкаявся, і результати їхнього керівництва такі самі, як і в їхніх луганських підлеглих. Вони були проти люстрації, як і колишня компартійна номенклатура, і єдиним критерієм глибини їхнього патріотизму були й залишаються їхні палкі промови вишуканою українською мовою, далі яких справи йдуть украй рідко.

Мій добрий знайомий луганський письменник зі світовим ім’ям Василь Голобородько кілька разів ще за часів СРСР відмовлявся від співпраці з КҐБ. Тому за радянської влади він міг працювати тільки в шахті та електриком у радгоспі. Сьогодні Голобородько, як і Ліна Костенко, перебуває у внутрішній еміграції. Він певен, що бути успішною людиною як за часів СРСР, так і за незалежності, письменник може тільки за умови співпраці з «конторою», яка не зазнала жодних реформацій і ладна служити будь-якій владі.

Ці успішні за всякого режиму діячі сьогодні удають із себе лідерів опозиції і всієї української нації, намагаються їх об’єднати, але результати їхньої «боротьби» передбачувані, враховуючи всю попередню їхню діяльність на ниві «розбудови» нашої держави.

Вони опинилися на Олімпі національно-демократичного руху в Україні тільки завдяки своїй бездоганній мові та ще неабиякому артистизмові. Цього не сталося б, коли б у нас була проведена люстрація й існувала б чітка державна ідеологія, невід’ємною складовою якої є десовєтизація. Тоді б на політичну арену, напевне б, вийшли і російськомовні патріоти України, й україномовні, які краще роблять справу, ніж говорять про неї. Усе це значно прискорило б процес формування політичної нації в нашій постколоніальній країні та становлення в ній громадянського суспільства.

Без цього фарисеї з брудним минулим будуть очолювати національно-демократичний рух і надалі, заводячи його все далі й далі на маргінес.

Олександр Крамаренкопубліцист, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG