Доступність посилання

ТОП новини

Партія регіонів: внутрішня та зовнішня


Сучасні події в українській політиці нагадують про деякі універсальні явища світової історії. Зокрема, йдеться про «рішучу боротьбу» Партії регіонів проти корупції, у якій партія, за її пропагандистськими заявами, не жаліє своїх кадрів, мовляв, «закон у нас для всіх один». Нехай у це вірять колись юні, а нині підстаркуваті піонери. Досить побіжного погляду на жертв «антикорупційного» екстазу ПР, щоб помітити деякі вельми своєрідні речі, що змушують вдатися до короткого історичного екскурсу.

Як відомо, в історії всіляких організацій (політичних, релігійних, кримінальних і т. д.) доволі поширеним явищем був поділ на різні прошарки, більш чи менш наближені до ядра, до центру влади і ухвалення рішень. Інколи це ступені втаємниченості («розряди» у масонів), «хрещений батько» та його «хрещеники» в південно-італійській мафії, провід і рядові бойовики у підпільних терористичних структурах, «пахани» і виконавці – «бики» в пострадянському криміналітеті тощо. Скрізь верхівка становила «особливо цінний» людський матеріал, про який ретельно дбали, який захищали і убезпечували від лих та проблем. Що ж стосується нижчих каст, які не входили до ядра організації, то ними можна було легко жертвувати. То був уже витратний матеріал, саме на те й передвизначений.

Не стали винятком і ті терени України, які перебували спочатку під владою Російської, а потім Радянської імперії.

Партійний «золотий фонд»: традиції і сучасність

У більшовиків від самого початку створення їхньої партії існував чіткий розподіл на внутрішнє і зовнішнє коло, на, так би мовити, «золотий фонд» партії і на периферійне оточення, «оболонку» надцінного вмісту. Цей «золотий фонд» Ленін називав «професійними революціонерами», що були покликані зберігати свої особливо важливі для партії життя за спинами тисяч пересічних партійних статистів.

Як писав блискучий знавець радянського панівного класу Михайло Восленський у фундаментальному дослідженні «Номенклатура», «…за планами Леніна, мали виникнути дві організації, хоча вони й доповнювали одна одну: організація професійних революціонерів і підпорядкована їй власне партія. Хоча обидві разом мали назву «партія», насправді приймалася схема, описана згодом Орвелом («1984»): «внутрішня» і «зовнішня» партія: перша як кадрова еліта керівників, друга як поголів’я підлеглих». В інтерпретації Сталіна, партія виступала як «орден мечників», що поділявся на страти: партійний генералітет, партійне унтер-офіцерство і величезна маса партійної «піхоти». Саме у період роботи товариша Сталіна генсеком ЦК виникло поняття «номенклатура» для позначення різних верств партійної аристократії, так би мовити партійних «князів», «герцогів», «графів», «віконтів» та «баронів». А враховуючи, що, як мудро зазначав Віктор Черномирдін, «хоч би яку партію ми розбудовували, все одно виходить КПСС», то й сучасним масовим партіям влади («Єдина Росія» в РФ, Партія регіонів в Україні) дуже важко уникнути політичної спадковості номенклатурного зразка.

Але Партія регіонів має деякі характерні особливості навіть у порівнянні з типологічно близькою «Єдиною Росією». По-перше, ПР не відповідає своїй назві. Це партія не регіонів, а лише одного регіону – Донбасу. В цьому сенсі вона подібна до африканських політичних партій, що сформовані на трайбалістсько-племінній основі. Серед вузького кола її вождів важко знайти людину, що не могла б похвалитися чистотою свого регіонально-донецького походження. Ці люди з «блакитно-білою» донецькою кров’ю становлять «внутрішню» партію ПР. Вони міцно пов’язані між собою рідним регіоном, місцевою ментальністю, давніми зв’язками і не завжди легальними справами, регіональними нормами і «понятіями» тощо.

Рефлекторна донецька солідарність і корпоративність цементує цю й без того згуртовану обставинами попередньої «кредитної історії» касту. Однією з головних засад їхнього світогляду є настанова: «Своїх не здавати!». З огляду на практику останніх років, це означає, що далеко не всі члени ПР трактуються як свої, не всі належать до «внутрішньої партії».

Політичні «живі консерви»

«Не своїм» виявився неофіт донецької політичної сили, колишній спікер Верховної Ради АР Крим Анатолій Гриценко, заарештований у вирі «боротьби з корупцією». Гриценко – чужинець для донецьких, людина, що не має ніякого стосунку до щасливого краю шахт і териконів. Та й до ПР він вступив відносно нещодавно. Хіба шкода такого здати? А користь велика. З одного боку, позбулися непевної людини, а з іншого – який потужний аргумент в ідеологічному протистоянні, мовляв, не лише опозицію репресуємо, а й власне членство також.

Постраждав за «недонецькість» і тепер уже екс-глава міської адміністрації Севастополя Валерій Саратов. А який був полум’яний і фанатичний регіонал… Відправився за грати союзник і попутник ПР, голова Союзу лівих сил Василь Волга, персонаж також для донецьких не свій, хоча і народжений у Сіверськодонецьку… Але як вчасно Волга опинився під рукою, коли ПР треба було спростовувати «вибіркове правосуддя»! Напевно, десь у донецьких штабах уже формуються чи сформовані списки «баласту» для демонстрації відчайдушної «антикорупційної активності», яка, мовляв, не зважає на особи.

Василь Волга відіграв у цій боротьбі роль «політичних консервів». Колись ще в імперії НКВД досвідчені кримінальні злочинці, рецидивісти, тікаючи з таборів ҐУЛАҐу і готуючись до подолання тривалого шляху в лісах і тундрі, брали разом із собою якогось наївного дрібного кримінальника, страшенно гордого з того, що «старші товариші», пахани трактують його як рівного собі і довіряють йому таємницю втечі. «Шістка» не знав, що взяли його тільки затим, щоб під час неминучого голоду на великій відстані від людських поселень з’їсти ці «живі консерви», що, до того ж, самостійно пересуваються… Сказати б, «самохідне м’ясо».

Перспектива політичних «живих консервів» сьогодні є цілком реальною для КПУ, Блоку Литвина, але над усе для парламентських «тушок», адже цей «мавр» зробив свою справу і може піти. Можливо, що здадуть і купу товаришів-регіоналів, але, звісно, тільки зі складу «зовнішньої партії». Жоден донецький «патрицій», якщо, ясна річ, не посвариться зі своїми, не потерпатиме від «наведення порядку в країні», хоч би як він його порушував.

Ситуація в країні погана, а буде ще гіршою. Через те терміново треба шукати винуватців, але так, щоб зберегти баланс «своїх» і «чужих» жертв регіонального «правосуддя». Тому всім тим «біло-блакитним» та їхнім союзникам, хто не має щастя належати до «внутрішньої партії», варто замислитися про свою долю…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

XS
SM
MD
LG