Доступність посилання

19 Жовтень 2017, Київ 19:53
Харків – Здивував той факт, що гучні заяви чинного українського Президента про відстоювання ним національних інтересів у відносинах з північним сусідом провладні та опозиційні ЗМІ однаково інтенсивно обговорювали аж до «європейського гарбуза» 20 жовтня.

Навіть відомі політологи надто вже серйозно їх сприйняли та взялися коментувати. Дехто вже радо висловлював гіпотези про якусь зміну курсу та європейський вектор гаранта нашої Конституції. Він, начебто, настільки відчув свою силу гідність та значущість, що й забув, кому зобов’язаний своїм злетом. А хтось припускав мудре прагнення «дві матки смоктати». При цьому деякі патріотично налаштовані аналітики з задоволенням побачили тут продовження європейського курсу попередньої влади і почали самі вигадувати для цього причини та резони.

А я від початку очікував почути репліку Станіславського, якою той нагороджував поганих акторів: «Не вірю»! Адже абсурдність ситуації нагадувала таке: слухачі барона Мюнхаузена, замість висміяти побрехеньку про те, як він сам за волосся витяг себе з болота, обговорюють закони Ньютона. Та ще й вигадують нові, завдяки яким це було б можливим! Та сьогодні усі на практиці переконалися: то були лише дешеві ігри на публіку. У черговий раз виявилося, що закони Ньютона справедливі завжди та усюди. А ілюзія їх порушення - то завжди вистава або шахрайство.

Дослухаємося нобелівських лауреатів!

У 40-х роках нобелівський лауреат з фізики Персі Вільямс Бріджмен збагатив науку так званим «правилом розмірностей». Практичний наслідок з нього такий. Аби перевірити якусь нову складну формулу – не обов’язково докладати значних зусиль, щоб її глибоко аналізувати чи заново виводити. Досить лише підставити у формулу розмірності усіх величин і подивитися, чи отримаємо після усіх дій розмірність саме тієї величини, яку шукаємо? Якщо ні, то у формулі помилка. Тобто, якщо намагаємося за новою формулою вирахувати довжину, а розмірність результату виходить у кілограмах – значить формула хибна.

«Розмірність» нинішньої влади загальновідома. Це монополії, зорієнтовані на вироблення сировинної та низько технологічної продукції, у якій частка оплати праці найманої робочої сили невелика. Власне, лише за рахунок цього наші владні багатії і отримують прибуток, проїдаючи та добиваючи по-шахрайськи приватизовану державну власність. При цивілізованій оплаті праці українців, звичайно, були б суцільні збитки. Саме у цю «розмірність» і вписується знищення демократії, свободи слова, централізація та монополізація влади. Словом, «стабільність». Щоправда, на білоруський та російський зразок, де головним джерелом доходу також є лише експлуатація природних ресурсів та деградуючого населення. Але не зайве нагадати, що зразкова стабільність – на кладовищі. Куди, до речі, на жаль, вже прямує білоруська економіка.

Натомість європейська «розмірність» принципово інша. Це, перш за все, ставка на розвиток інтелекту нації, а значить і на розвиток високих технологій, науки, з чим прямо пов’язана висока ціна робочої сили. Більш докладно ці аргументи викладені у матеріалі про перспективи політичної двополярності в Україні.

Але чи хтось чув від шанувальника Анни АхмЕтової та поета Чехова щось конкретне про науку та високі технології? А про демократію? А про покращення життя не «вже сьогодні», а в оглядній перспективі, хоча б у найближчі півроку? На жаль, окрім нарцистичного самомилування необмеженістю влади, просторікувань про ту ж таки «стабільність» та обіцянок примарного світлого майбутнього – більш нічого. Як результат – пограбування народу під «новим» гаслом: «непопулярні, але необхідні реформи». У результаті яких протестувати на вулиці вийшли вже не лише підприємці та «чорнобильці» з «афганцями», але й традиційно лояльні аграрії та науковці.

За обіцянками розкрити вбивство харківського журналіста Кліментьєва, як виявилося, криється ліцензія бандитам на відстріл журналістів… За просторікуваннями про якийсь європейський вибір – не лише репресії проти тих осіб, які можуть скласти реальну конкуренцію у боротьбі за владу, але й знищення їх соціальної бази. Тобто, прибирання бізнесу, альтернативного бізнесу експортерів сировини. А на міжнародному рівні це супроводжується такими курйозами, як захоплення європейських туалетів та японських експресів!

Чи простежується тут щось дійсно зорієнтоване на Європу? Питання риторичне.

Комедія у стилі Біма і Бома

Але усе ж, чому у багатьох раптом виникла ілюзія «охолодження відносин» з Росією, на яку «повелося» стільки шановних медійників? Ризикну обґрунтувати своє припущення. Це була просто добре спланована інформаційна провокація. При цьому, зовсім не у Києві, з огляду на рівень пошани чинної влади до вітчизняного інтелекту. Сценарій – у стилі клоунів Біма та Бома.

Бім: Ану давай мені твоє майно та гроші!

Бом: А дзуськи тобі! Ти мені не указ. Он я з Рудим тепер дружитиму проти тебе. (Аплодисменти)

Бім (міцно тримаючи Бома за комір водночас піддаючи коліном): То й біжи до свого Рудого.

Бом: Не штовхайся, сам розумієш, що не побіжу!

Бім і Бом разом: А дзуськи тобі, Рудий ми з тобою не дружимо! Ми завжди дружили проти тебе.

Що ж маємо у результаті такої гри? Українська влада отримала шанс показати народу, що, мовляв, і ми, Химко, люди. Не боїмося й характер виявити. Водночас, вітчизняним патріотам продемонстрували: ота опозиція здала національні інтереси, а ми їх тепер спробуємо відстоювати. Хоча, зрозуміло, що лише на словах. Та ще у боротьбі з опозицією.

У стороннього спостерігача, звичайно, могла б напрошуватися аналогія з відомою байкою Крилова про Моську, яка гавкає на Слона. Надто вже велика різниця у ресурсах команд Біма та Бома. Та криловському слонові та Моська була цілком байдужою. Наша ж чинна влада північному сусідові зовсім не байдужа. То ж аналогія тут, на жаль, швидше та, яку винесено у заголовок. Там – дрюк у вигляді стратегічних інтересів владного бізнесу. Тут – цуцик, який цього дрюка стереже і стережеться. І протистояти тому дрюкові ніхто ніколи всерйоз не збирався. Хіба може дрібний злодюжка всерйоз виступати проти зонівського оперчекіста – «кума», що смикає за усі нитки? Так, погралися, влаштували поганенький спектакль для власної та європейської публіки та й годі.

Що ж у перспективі? Схоже, білоруський сценарій у найгіршому варіанті. А саме, кримінально-олігархічний тоталітаризм у традиціях Латинської Америки, але навіть не середини, а початку XX століття. І в економіці, і у політиці, що є концентрованим її виявом. Тому й такий поспіх роздерибанити залишки народної власності: «Укртелеком», обленерго, землю. А те, що залишиться, – скажімо, газотранспортна система – то можна й північному другові віддати. На знак пошани, і дружніх почуттів від цуцика у найближчі 10 років.

Але головне тут ось що. Чудеса малоймовірні. Тому, оцінюючи ситуацію, слід зважати не на ілюзії, а на закони. Як би кому не було прикро, але об’єктивні закони повністю заперечують можливість цивілізованого розвитку України доти, доки народ терпітиме при владі осіб з кримінальним стилем мислення.

Петро Матвієнко – заступник головного редактора харківського видання «Новий стиль»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG