Доступність посилання

12 Грудень 2017, Київ 23:55
Трьох великих українців звела доля в далекому 19-му столітті: письменника Івана Нечуя-Левицького, який майже не покидав Україну, вченого-винахідника Івана Пулюя, біографія якого складалась у Тернополі, Відні, Рієці й Празі, а також поета, перекладача і видавця Пантелеймона Куліша, який об’їздив пів Російської імперії – добровільно і на казенні кошти, наприклад, у Тулу на заслання. Всі троє стали на захист української мови в Україні, всім трьом краса «солов’їного» слова так прикипіла до серця, що не могли байдуже дивитись, як зводить для нього клітку тодішній володар України Микола Другий.

Іван Нечуй-Левицький згадує, що школярів за українське слово били: «За український язик карали нотаткою. То була плесковата дощечка із ремінцем, її надівали на шию тому, хто говорив по-українськи. Всередині вона була вироблена і там лежав журнал, де записували, хто сказав яке українське слово і як треба було справляти по-великоруськи. Записаного ждала кара».

Всупереч обставинам, всі троє мали спільну мрію – видати українською мовою «Святе письмо». До цілі вони йшли майже чотири десятиліття.

Іван Пулюй ще 1881 року звернувся до імперської влади з «нижайшим прошением» – дозволити видати «Святе Письмо» українською: «Переклади Святого Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки 25 міліоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одновірний!».

Але даремно, дозволу Пулюй від влади не дочекався, «соловейко» вже був у клітці. З надзвичайною жорстокістю його посадив туди Олександр Другий. Ухвалений ним так званий Валуєвський циркуляр (1863 р.) заборонив видання підручників і наукових книг українською мовою. І досі жахає цинізмом і безапеляційністю ставлення самого міністра Петра Валуєва до українців: «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Мовний терор в Україні

Другий міцний замок на клітку для «соловейка» цей іноземний загарбник повісив у 1876 році, коли ухвалив Емський указ (назва від німецького курорту Бад-Емс, де указ був підписаний), яким в Україні було цілковито заборонено «писати, читати і видавати книжки українською мовою», заборонено було і ввозити українські книжки з-за кордонів імперії. Так русифікація України дістала новий і потужний імпульс.

Декотрі дослідники говорять про понад 600 різних указів, циркулярів, законів і правил – гласних і таємних за період від Петра Першого до початку 20-го століття, якими українська мова в Україні заборонялась, принижувалась, виштовхувалась на маргінес.

Жертвами мовного терору стали тисячі відомих українців: Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Драгоманов, Федір Вовк, – а також мільйони пересічних українців у містах і селях України. Не перерахувати, скільки українських книгозбірень було спалено чи розстріляно за ці роки – згадаймо хоча б бібліотеку з унікальною збіркою стародруків і рукописів Михайла Грушевського, яку 1918 року розстріляло військо Муравйова, чи знищених понад 50 назв українських термінологічних словників.

Так затих «соловейко» на довгі десятиліття, ні, – на століття!

Утиски української мови в незалежній Україні

Минуло понад 300 років утисків. І знову історія повторюється. Принизити, знищити, загнати українську мову до клітки взялися в незалежній Україні ті, хто поняття не має, якою пишною, винахідливою й багатою мовою говорить народ країни, в якій вони живуть.

«Мова росте елементарно, разом з душею народу», – сказав Іван Франко. Але ж вони тієї душі не відчувають, мова – це «музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу», зауважив Олександр Олесь. Але як дістатись де серця тих, хто очманів від «мурки»?

Вони, ці автори мовних законопроектів, наприклад, проекту Закону про засади державної мовної політики чи останнього, вже ухваленого Верховною Радою Закону про квотування на рівні 25 відсотків для музичних творів українських авторів у теле- та радіоефірі, просто ігнорують українську мову – «схованку людського духу» (Панас Мирний), «зброю іскристу, щиру і гартовану» (Леся Українка).

Прислуговуючи, підлесливо на підхваті стоїть і владна більшість – всіх 238 тушок з Верховної Ради, які своїм принизливим «за» швиденько додали прутів до клітки для «соловейка». Прочитали б перед тим хоча б одну книжку Пантелеймона Куліша чи, врешті, «Святе Письмо» російською. А там записано: «Коли я молюся чужою мовою, вуста мої моляться, а серце спить».

«Святе письмо» прекрасною українською все ж побачило світ. До розпочатої на початку 1860-х років Пантелеймоном Кулішем праці долучився Іван Нечуй-Левицький, а завершив її Іван Пулюй. У 1903 році з допомогою Британського і закордонного Біблійного товариства вийшла українська «Біблія» – Старий і Новий заповіти. Ця «трійця», як і трохи раніше «Руська трійця» Маркіяна Шашкевича, здолали приниження мовного терору, прутик за прутиком ламали клітку, прокладаючи дорогу на волю співучому «соловейкові» – рідній українській мові.

Не інтернаціоналізм, а русифікація, довів свого часу Іван Дзюба з надією, що це лихо Україна здолає. Не здолала. Агресивним невіглаством продовжує знущатись над українською мовою нинішня влада.

Чи виживе «соловейко» в незалежній Україні, покаже час. Але вже сьогодні зрозуміло, що без мови України не буде. І наша сучасниця Ліна Костенко попереджає: «Нації вмирають не від інфаркту – спочатку їм відбирає мову».

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG