Доступність посилання

14 Грудень 2017, Київ 19:41
Луганськ – У фальсифікаторів історії завжди одна мета – допомагати авторитарним режимам маніпулювати свідомістю своїх громадян, тримати їх у сліпоті й покорі. Найбільшою ж кількістю міфів обросла тема Голодомору 1932-1933 років. Очевидно, вона є надто важливою для ідейних нащадків організаторів тієї події.

Найперший міф – «ніякого голоду не було й бути не могло» – ґрунтувався на повній відсутності в радянській історіографії будь-якої інформації про масове винищення українського селянства. Пригадаймо виступ на засіданні Генасамблеї ООН 10 жовтня 1983 року радянського історика Івана Хмеля, і його заяву про те, що голод в Україні 1933 року – ніщо інше, як вигадка українських буржуазних націоналістів, які служили Гітлеру в період Другої світової війни, пізніше переїхали в США і з метою виправдання своєї присутності там стали поширювати брехню про голод.

Сучасний історик, професор Георгій Ткаченко йому вторить: «Міф про голодомор – це складова «гарвардського спецпроекту», створеного для інформаційно-психологічних диверсій проти Радянського Союзу, а потім і Росії. У ньому чітко простежується спрямованість – розпалювання націоналістичних пристрастей і передусім ворожнечі й ненависті до Росії та російського народу».

19 листопада 1986 р. комуністичний історик Іван Курас зізнався: «Дійсно, у 32-33 роках ми відчували нестачу продовольчих товарів. З одного боку, це було викликано засухою, що вразила десятки мільйонів гектарів на Середній і Нижній Волзі, на Північному Кавказі, на Україні та інших регіонах… Зі сказаного вимальовується дійсна підкладка кампанії імперіалістичної реакції з приводу так званого голоду 32-33 років, а разом з цим і справжня ціна цинічного моралізування навколо міфічних жертв більшовизму».

Отож, історик від влади сформулював другий радянський міф про голод 30-х років: він був зумовлений несприятливими погодними умовами. Відтоді комуністичні вчені називають Голодомор «трагічною подією», тобто таким собі нещастям, яке сталося поза людською волею.

Під силою неспростовних доказів про Голодомор, які проникали в Україну з-за кордону, долаючи «залізний мур», а також під тиском української громадськості ЦК КПУ ухвалив 1990 року спеціальну постанову «Про голод 1932-1933 рр. на Україні та публікацію пов’язаних з ним матеріалів». Ця постанова вже демонструє винайдення комуністичною владою іншої вигадки: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики». Цей уже третій міф наголошує на економічних прорахунках радянського керівництва.

Іще один комуністичний історик Валерій Солдатенко (нині він очолює Український інститут національної пам’яті) виправдовує репресивну політику влади, бо вважає, що конфіскація в населення сільськогосподарської продукції була необхідним кроком для модернізації СРСР. Він стверджує, що радянські лідери були вимушені проводити колективізацію, яка й призвела до голоду, для посилення обороноспроможності країни.

Інші байки заперечували вже геноцидний характер Голодомору, як-от: зроблений він руками самих українців (оскільки вони були в складі тодішнього радянсько-партійного керівництва УРСС); в Україні жертвами голоду були не лише українці, а й представники національних меншин, які тоді тут проживали.

Новітній міф

Після визнання 2006 року Верховною Радою України Голодомору геноцидом українського народу російські історики нашвидкуруч створюють новий міф: нібито тоді голодували не лише українці, а всі народи СРСР. Так, професор історії, відомий як «архітектор» перебудови, Алєксандр Яковлєв стверджує: «Це трагедія всього радянського села. І ця трагедія повинна не роз’єднувати, а об’єднувати народи колишнього СССР». Категорично відкидає націленість політики Сталіна та його оточення на знищення українського народу або його частини й професор Віктор Кондрашин, а тому вважає саме питання геноциду абсурдним. Він намагається довести, що це була спільна трагедія народів СССР, зумовлена результатами сталінської аграрної політики.

Дмитро Табачник, усупереч своїй же доповіді на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року (тоді він сказав: «Ми мусимо довести світові, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну свідомість»), 1 вересня 2010 року заявив, що визначення Голодомору як геноциду українського народу є вигадками закордонних істориків. Він запропонував підготувати резолюцію, в якій слова «геноцид українського народу» слід замінити словами «геноцид народів України, Росії, Казахстану й Молдови», і висловив упевненість, що цю резолюцію підтримає Організація Об’єднаних Націй та інші міжнародні організації.

Свідки розвінчують міф

Цей останній міф, що сьогодні панує, як бачимо, не лише в російській, а й українській надто політизованій історіографії, ущент спростовують документальні свідчення очевидців Голодомору з Луганської області, які можна прочитати у книзі «Врятована пам’ять». Українці з прикордонної українсько-російської смуги діляться спогадами про те, як вони ходили в сусідні російські села й несли туди своє «багатство» – вишиті рушники, скатерті, сорочки, а також прикраси – в надії виміняти їх на щось їстівне.

Наведу кілька розповідей своїх інформаторів зі збереженням стилістики їх мови.

«Цей голодомор спеціально зроблено. Сталін хотів видушить Україну, це сталінізм називається. У Москві (це ми на скачки з конних заводів їздили), у Москві – тамечка нічого такого не було. У Росії не було – ні голоду, нічого. А на Україні оце робили, душили спеціально, Голодомор зробили, шоб людей унічтожить… Хто чуть-чуть вумніший був – уїхали в Росію» (Артюшенко А.І., 1918 р. н., село Новолимарівка Біловодського р-ну);

«Як получився голод? Почалася продрозвьорстка, у крестян вимели все дотла. У нас до зернини все вигребли. А потом началась колективізація. Забрали в людей все зерно, часть худоби. І крестяни остались ні при чом. Рядом ось тут Росія – 60 кілометрів, там не було цього. Всі ми, з України, все барахло туди одвезли, поміняли за кусок хліба росіянам. І получився голод... голод «закритий» (Проненко М.С., 1914 р.н., село Веселе Марківського р-ну);

«Росіяни... оце Росія, Бондарево від нас, від Ганнусівки, сім кілометрів, так ото були в матерів ліжники, рушники, всяке таке – виносили туди. А там дадуть чи кусочок хліба... Росія не голодувала. От же, прямо рядом, так хто дебеліший, хто на ногах держався – і ото всі рушники, все там – усі кинулись у Росію. Ото наміняють трошки, і остались живі. А росіяни... зовсім рядом же, а жили непогано» (Поволоцький І.М., 1927 р.н., село Ганусівка Новопсковського р-ну);

«У ті часи я був міліціонером. Міліції давали завдання перехвачувати людей, які несли їжу з Росії» (Зубахін Г.Ф., 1908 р.н., село Можняківка Новопсковського р-ну);

«Як ходили мінять, так принесуть або висівок, або ше чого-небудь. Так поодносили – сорочки повишивані полотняні були, тоді рушники полотняні були, носили, тоді скатерті – скатертини вишивали хрестиком. Це все носили міняли – у Старий Оскіл, Росія це воно було. Принесуть якоїсь шолухи або висівок якихось, колись, правда, принесуть і зернечка. Туди всі наші ходили, носили. Може, там і був голод, та не такий. На Дон ходили, до козаків. І мати ходила, і батько їздив, усім доставалося» (Слюсар Н.Ф., 1919 р.н., село Проїждже Старобільського р-ну);

«Ми брали лахмоття – рядна, полотно, ходили в Росію, міняли на зерно. Задурно: за рушник – три-чотири стакана, міняли на сухарі. І те, бувало, не довезеш додому: на дорозі одобрали к чортовій матері. Сама міліція одбирала» (Божкова Г.П., 1920 р.н., село Новочервоне Троїцького р-ну).

Наведені свідчення є доказами геноциду саме українського селянства. Причому доказами переконливими, адже опитані нами люди мають різні політичні погляди й не знайомі між собою. Одностайність висновків людей щодо суттєвої відмінності між Голодомором в Україні та голодом у Росії є запорукою їх об’єктивності.

Історики ж мають бути об’єктивними й у своїх дослідженнях орієнтуватися передусім на гасло французького мислителя Монтеск’є: «Можна просити мене померти за свою батьківщину, але ніхто не змусить мене про неї брехати».

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG