Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 21:57
Розгул «донецької» реакції в Україні 2010-2011 років став прямим наслідком незавершеної Помаранчевої революції 2004 року. Адже вона так і не змогла відповісти українцям на основне питання: яким шляхом має піти Україна? Тому це питання залишається як ніколи актуальним і в 2011 році.

Віктор Ющенко отримав в 2004 році від українців величезну фору довіри. Але він в подальшому не спромігся показати себе ані духовним, ані політичним лідером нації. Замість того, аби почати побудову «українського світу» в Україні і знайти тих фахівців, котрі могли б розробити діючу модель української системи, Ющенко усі п’ять років упивався своїм президентством, розмахував руками по телевізору і більше повчав інших, ніж слухав когось.

За таких підходів не була створена національна стратегія, не було запущено реформи. А кадрова політика, коли на ключові посади на всіх рівнях призначалися «любі друзі», призвела до реставрації влади ставлеників Кремля.

Біда революції компромісів

Маючи надзвичайно потужну підтримку українського народу, Віктор Ющенко поспішив в 2004 році погодитися на так звану Конституційну реформу, яка через рік стриножила його владні повноваження. Але найголовніше те, що він на самому початку фактично втратив ініціативу і цим фактично здав здобутки Помаранчевої революції «п’ятій колоні» в Україні.

Біда українців в 2004 році була в тому, що їхню революцію очолили ставленики номенклатури, і тому Помаранчева революція перетворилася дуже скоро на революцію компромісів і свідомих поступок. Опозиція, лідери якої Ющенко і Тимошенко самі раніше займали не останні місця у системі влади, не дивлячись на підтримку мільйонів, на прагнення українців до рішучих дій і демонтажу потворної політичної системи, яку вибудував за 10 років свого правління тодішній президент Леонід Кучма, не наважилися піти до кінця.

Ющенка цілком влаштовувало президентське крісло на п’ять років, а Юлія Тимошенко, цілком розуміючи, який рівень «керівництва» Україною може запропонувати українцям Віктор Андрійович, вирішила перечекати цей час і взяти політичний реванш у 2010 році.

Однак найголовнішим прорахунком лідерів помаранчевих стало те, що їм забракло рішучості чи мужності наважитися на дострокові парламентські вибори в 2005 році. Таким чином, було упущено унікальний шанс усунути з великої політики колишню партію влади. Тому перезавантаження політичного життя в Україні так і не змогло відбутися. Команда Ющенка почала домовлятися зі старою владою, а чергові компроміси перекреслили собою революційні досягнення 2004 року.

Невиконані завдання

Цікаву думку з цього приводу висловив два роки тому мій колега Сергій Грабовський, наголосивши на тому, що Помаранчева революція не виконала в повному обсязі всіх завдань національної буржуазно-демократичної революції, які стояли перед нею.

Але хто сказав, що ця революція завершилася? Те, що Україну усі ці роки після неї «колотить», засвідчує, що революція далека від завершення.

Проміжним етапом Помаранчевої революції стала контрреволюція 2010 року, внаслідок якої відбувся прихід «донецьких» до влади. З її усім набором псевдозмін й імітацією реформ, із відновленням на тривалий час старого порядку, але у значно жорсткіших і ще абсурдніших формах, ніж це було за президентства Леоніда Кучми.

У 2011 році процес нищення всього українського в Україні за правління режиму «януковичів» і тотальне зубожіння українців, схоже, досягають свого апогею. Питання сьогодні полягає лише у тому, наскільки ще вистачить терпіння в українського народу за відсутності різкого поштовху до дій?

Хоча «донецькі» довгі роки підбиралися до оволодіння Україною, але їм, мабуть, ніхто не сказав, що «шагренева шкіра» українського довготерпіння зовсім не є безрозмірною. Бо її й без того вже фактично вичерпали попередні «успішні» президенти Леонід Кучма і Віктор Ющенко.

Очевидно, що Віктор Янукович також зовсім не врахував того факту, що якщо до того кожен попередній президент отримував індульгенцію недоторканності у наступного, то саме на ньому ця дуже «цікава» традиція має усі шанси перерватися.

Уже зараз цілком зрозуміло, що «януковичі» втрачають точку опори і впритул не бажають визнавати в Україні наявність наближення революційної ситуації. Якщо спробувати перефразувати класичне визначення, то низи не хочуть більше жити злиденним та абсолютно безперспективним життям, а верхи не можуть і не здатні зупинитися від пограбування України на свою користь.

«Донецька» влада, котра не має жодних моральних стримуючих принципів, переконана у тому, що вона сьогодні має, натомість, усі наявні можливості для швидкого і оперативного придушення будь-яких народних збурень. Вони вважать, що низи не організовані і залякані, а тому підняти їх на спротив буде просто неможливо. Хоча це не більше, ніж ілюзія, яка самозаспокоює нинішній режим. Адже до того йому вдавалося триматися на обіцянках покращення рівня життя, на які повелася частина населення. Однак різке погіршення життя практично всіх суспільних верств населення вибиває у влади «донецьких» цю її останню опору.
Бо дуже важко тепер переконати українського пересічного громадянина, котрий ледве дотягує від зарплати до зарплати (або й узагалі не має роботи), що збільшення щороку кількості мільярдерів в Україні – це показник зростання його особистого добробуту, як би про це не розпиналися офіційні ЗМІ і контрольовані олігархами телеканали.

Самої заміни пострадянської системи керування країною замало. Бо не дивлячись на те, що за режиму «януковичів» вона вже почала «сипатися» і розвалюватися, необхідно визнати, що в Україні зовсім не розвивається напрямок проектування майбутнього держави. Адже відсутні дослідницькі організації, котрі б на професійному рівні займалися інституційним проектуванням та теорією і практикою проектування матриці майбутньої України.

Погано влаштоване суспільство

Увесь час правління режиму «януковичів» в Україні немов підтверджує слова видатного французького письменника Фредеріка Стендаля, що «в погано влаштованому суспільстві всякі зміни ведуть тільки до гіршого».

І тут постає дуже актуальне питання: де знаходиться межа терпіння українського народу? Бо, не дивлячись на те, що до терпіння українцям не звикати, хтось таки мав би сказати, коли настане той час, коли час довготерпіння закінчиться і почнеться входження в нормальне життя.

Нині Україна увійшла в зону економічної (зверніть увагу на розміри прихованої інфляції) і соціальної (порахуйте, скільки закрилося малих підприємств) турбулентності. Жодні кадрові перестановки в команді «донецьких» вже не здатні зупинити цього процесу. Тому виникає закономірне запитання, чи усвідомлюють ті, хто мав би стояти в українському політикумі на сторожі інтересів українського народу, що сьогоднішня українська криза дуже легко здатна перерости в колапс, із якого відкривається прямий шлях до національної катастрофи.

У результаті затяжної економічної та соціальної кризи та бездумних зусиль «донецьких» підлаштувати під свої потреби систему, котра вже давно не є дієздатною і повністю вичерпала свій наявний стратегічний ресурс, ця система починає входити в новий стан, котрий зовсім є несхожим на той, в якому вона перебувала раніше. Тому тут сподівання на те, що якось воно буде і може таки пронесе, виявляються зовсім марними. Необхідно мати чіткий план виходу з цього колапсу, а разом і розуміння того, якою після цього фазового переходу повинна стати Україна.

І як би там не було, система, яка «заточена» лише під пограбування, не здатна творити майбутнє. Аналіз суспільних настроїв в Україні засвідчує: «донецька» влада не має ресурсів, щоб переконати український народ в необхідності повірити їй та потерпіти ще трохи; мовляв, тоді добробутне життя настане для всього суспільства, а не лише для обраних системою купки захланних олігархів. Очевидно, що терпіння українського народу вичерпується, і він вже не бажає терпіти далі нинішню потворну систему влади.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG